КСАНТІППА: Ти припускаєш щирість?
ПЛАТОН: Щирість — це остання маска живої людини. Наступну накладає смерть.
КСАНТІППА: І як вона називається?
ПЛАТОН: Спокій.
Заходить Сократ.
СОКРАТ: Вітаю! Ви прийшли проститися?
КСАНТІППА: Так.
СОКРАТ: Ну то прощавай, Ксантіппо.
КСАНТІППА: Прощавай, Сократе. Я не маю на тебе серця.
СОКРАТ: Дякую.
КСАНТІППА: Усе, що нас різнило, здається тепер неважливим. Чи не треба тобі ще чогось?
СОРАТ: Дуже багато речей, Ксантіппо. Але я сам мушу подбати про них.
КСАНТІППА: Що мені сказати синам?
СОКРАТ: Що батько думав про них в останній день і прохав богів, щоби вони виросли чесними громадянами.
Як гадаєш, Платоне, вони матимуть на мене жаль через те, що я помер у в’язниці?
ПЛАТОН: Нема чого побоюватися.
СОКРАТ: Я теж так гадаю. Нема такого факту, щодо якого афіняни були б однодумні.
Отож прощавай, Ксантіппо, дякую тобі за все.
Ксантіппа виходить.
А тепер із тобою, Платоне. Що тобі побажати?
ПЛАТОН: Я маю до тебе останнє прохання, Сократе.
СОКРАТ: Яке?
ПЛАТОН: Чи можемо ми бути при твоїй смерті?
СОКРАТ: Цього ніяк не можна оминути?
ПЛАТОН: Ти обіцяв.
СОКРАТ: Ну так, але мені ще багато всього треба обговорити із самим собою.
ПЛАТОН: Ми тобі не завадимо. Прийдемо перед самою стратою. Ти будеш, наче герой, який умирає на тлі хору.
СОКРАТ: Ну гаразд, гаразд. Хоча я волів би, щоби цей хор привів хтось інший.
ПЛАТОН: А чи скажеш ти нам щось про безсмертя душі? Гадаю, це було би найдоречніше завершення.
СОКРАТ: Іди вже, Платоне. Не приходьте раніше, ніж перед самою стратою.