Печера філософів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я хвилююся. Вчора він поклав голову мені на груди, і в нього почала дивно тремтіти спина.

ПЛАТОН: Боїшся за нього?

КСАНТІППА: Ні, я боюся за себе. Я стара. У мені вже немає місця для почуттів. Хочу, щоби він пішов від мене, яким був — незнаним.

ПЛАТОН: Я міркував про те, що вас поєднало!

КСАНТІППА: Я зустріла його на вулиці, потім він почав ходити за мною, наче тінь. Відчувала його очі у волоссі, на обличчі, на шкірі. Аргус[8].

ПЛАТОН: Інші люди називають це коханням із першого погляду.

КСАНТІППА: То був страх.

Тоді Сократ був молодим кремезним юнаком. Був любленим — тобто звичайним. Очі, які на нього дивилися, то були приязні очі, вони нічого від нього не чекали.

ПЛАТОН: Ти хочеш сказати, що в твоїх очах він знайшов запитання?

КСАНТІППА: Ні, переляк. Я боялась його, мов тварина. І гадаю, що Сократ на цій підставі вирішив, що в ньому є незнана сила й почав ту силу шукати.

ПЛАТОН: Силою Сократа є його мудрість.

КСАНТІППА: Ти помиляєшся. Силою Сократа була його таємниця. Він побачив її в моїх очах. Людина сама по собі є сліпою. Вона мусить мати навколо дзеркала або інші очі. Кохає — значить розглядає себе.

ПЛАТОН: І ти розкрила його таємницю?

КСАНТІППА: Ні, Платоне. Таємниць не розкривають. Це була Сократова помилка, бо він узявся до цього, немов до розшнуровування сандалів. Зрештою, для мене було найважливішим вивільнитися від страху. Гадала, що найліпшим методом буде вийти за нього заміж.

ПЛАТОН: Даруй, але це не надто логічно.

КСАНТІППА: Так, це теж було помилкою. Я пам’ятаю ту першу ніч. Він був важкий, наче камінь, і мовчав. Перше слово хотів почути від мене. Якби я тоді сказала: «Сократе, ти станеш царем», — він став би царем.

ПЛАТОН: А ти сказала, що він стане філософом.

КСАНТІППА: Ні, я мовчала. Відчувала жахливий сором, отож стулила очі й кулаки. Він мусив запитати, як це роблять усі чоловіки: «Кохана, ти щаслива?» Я збрехала би, що так, і відтоді була би щасливою. Може, навіть покохала б його.

ПЛАТОН: А так зродилася ненависть.

КСАНТІППА: Ти розумієш — висновки можна зробити з дуже простих речей.

Так, це була ненависть. Сунула за ним, мов велетенська тінь. І Сократ знову подумав, що він величний. Удруге його велич замкнулась у мені, в моїй ненависті.

ПЛАТОН: Можна подумати, що поза тобою Сократа не було.

КСАНТІППА: А таки був. Коли він виявив, що нічого не добуде з мене, перестав мене помічати. Коли звертався до мене, уникав мого імені, боявся навіть вказівних займенників. Твердив: «Мати мусить піклуватися про виховання дітей» або «Безлад на кухні призводить до безладу в душі». Не міг говорити прямо, почав мислити абстрактно.

ПЛАТОН: Це вже направду занадто. Ти переоцінюєш свій внесок, Ксантіппо. Справжній Сократ, Сократ, так би мовити, публічний є заслугою своїх учнів. Коли вони відкрили його кільканадцять років тому, він був, немов вуличний співець: безперечний талант, однак без жодної культури. Гомера не знав, діалектику мав дилетантську і жодних метафізичних зацікавлень — словом, примітив. Вони обміркували цілу систему додаткової освіти, підсуваючи йому начебто випадкових співбесідників — від шевця до софіста. Це величезна праця.

КСАНТІППА: Ми сперечаємося про справжнього Сократа, начебто граємо в кості на його плаща. Може, згодимося на тимчасове означення: справжній Сократ — це той, хто мусить померти.

ПЛАТОН: Так, він мусить померти заради своєї філософської школи. Зблиснув на інтелектуальному небосхилі Афін і мусить згаснути, поки почнуть аналізувати цей спалах, поки запитають Сократа про систему. Тільки ми знаємо, що немає жодної системи. Щоби приховати цю таємницю, слід пожертвувати Сократом — усе решта справа коментаторів.

КСАНТІППА: Сократ мусить померти, щоби Ксантіппа не закохалась у нього. Коли кілька днів тому він поклав голову мені на груди, я відчула незнаний досі приплив чутливості. Він був малий і безпорадний. Як ти гадаєш, він боїться смерті?

ПЛАТОН: Ах, та чого б оце? Відколи він розв’язав проблему безсмертя душі.

КСАНТІППА: Я не запитую, що там Сократ міркує про душу, а чи він боїться смерті.

ПЛАТОН: Ти зможеш сама про це запитати.

[8] Аргус — у давньогрецькій міфології багатоокий велетень на прізвисько Паноптес («Усевидець»), навіть під час сну бачив частиною очей. Ревнива Гера наказала йому стерегти Зевсову коханку красуню Іо. Гермес приспав велетня грою на флейті й відрізав йому голову. Тоді Гера прикрасила Аргусовими очима хвіст павича.