Я могла проїхати більшу частину дороги до ранчо на велосипеді. На Едоб Роад не було транспорту, лише час від часу траплявся мотоцикл чи фургон для перевезення коней. Якщо машина і проїжджала, то зазвичай вона рухалась у бік ранчо і мене підвозили, мій велосипед наполовину виглядав з вікна машини. Це були дівчата в шортах, сандалях на дерев’яній підошві. Хлопці, які часто витали десь серед хмар, а тоді, приголомшено усміхаючись, поверталися, немов з подорожі в космос. Ми ледь помітно кивали один одному, налаштовані на одну невидиму хвилю.
Не те, щоб я не могла пригадати, яке в мене було життя до того, як я зустріла Сюзен та інших, але воно було обмежене і передбачуване, предмети і люди рухалися за своєю чітко визначеною траєкторією. Жовтий торт, який мама завжди готувала мені на дні народження, обов’язково мав бути густий і охолоджений у морозилці. Дівчата в школі обідали на асфальті, посідавши на перевернуті рюкзаки. Відтоді, як я зустріла Сюзен, моє життя набуло сильного, незбагненного полегшення, я відкрила для себе світ, що виходив за межі мені відомого, знайшла потаємний хід за книжковою шафою. Я ловила себе на тому, що досить було одного шматка соковитого яблука, аби пробудити в мені вдячність. Розташування дубового листя над головою утворювало конденсат з тепличною концентрацією, ключ до загадки, яку я й не думала, що хтось може спробувати розгадати.
Я йшла слідом за Сюзен повз припарковані перед головним будинком мотоцикли, здавалось, такі ж великі і важкі, як бики. Чоловіки в джинсових жилетах сиділи поруч на валунах і курили. В атмосфері панував різкий запах, який надходив від загонів лам, дивний запах сіна, поту і висушеного сонцем лайна.
— Агов, кицюні! — окликнув нас один з чоловіків, напруживши свій, схожий на вагітний, живіт під сорочкою.
Сюзен усміхнулась у відповідь, проте потягла мене за собою.
— Якщо затримаєшся, то вони просто накинуться на тебе, — сказала вона, відводячи плечі назад, щоб було краще видно її груди. Коли я глянула через плече, чоловік затріпотів до мене язиком, швидко, мов змія.
— Проте Рассел може допомагати всіляким людям, — сказала Сюзен. — І розумієш, менти не зв’язуються з хлопцями на мотоциклах. Це важливо.
— Чому?
— Тому що, — сказала вона так, неначе це було очевидним. — Копи ненавидять Рассела. Вони ненавидять будь-кого, хто намагається звільнити людей від установленого ладу. Але вони тримаються подалі, якщо ці хлопці тут. — Вона похитала головою — Щоб лягаві опинилися тут — нізащо. У них блискучо-чорні туфлі, дідько б їх ухопив.
Я нагромаджувала свої особисті праведні узгодження: я була на боці істини. Я йшла за нею до галявини за будинком, до багаття, звідки хором доносився гомін голосів. Тісно зв’язані гроші були в мене в кишені, і я не раз намагалася сказати Сюзен, що принесла їх, але тоді починала панікувати, хвилюючись, що це замала пожертва. Нарешті я зупинила її, торкнувшись її плеча, перш ніж ми приєдналися до решти.
— Я можу дістати ще, — схвильовано сказала я. Мені хотілося, щоб вона лише знала про наявність цих грошей, уважаючи, що віддати їх Расселу маю я сама. Але Сюзен швидко розвіяла цю думку. Я намагалась не звертати увагу на те, як хутко вона вихопила купюри з моєї руки, і очима перерахувала їх. Я побачила, що сума її приємно вразила.
— Добра дівчинка.
Сонце відбивалося від жерсті навісів і пробивалося крізь дим у повітрі. Хтось запалив ароматичну паличку, і вона досі тліла. Очі Рассела пробіглися по обличчю кожної з нас, групка дівчат сиділи біля його ніг, і я зашарілася, коли зустрілася поглядом з ним, — здавалось, він не сильно здивувався моєму поверненню. Рука Сюзен легко і самовпевнено торкнулась моєї спини, у мене по тілу побігли мурашки, як то буває в кінотеатрі чи церкві. Усвідомлення присутності її руки фактично паралізувало мене. Донна гралась своїм рудим волоссям. Частинами сплітала його в тугі, ажурні кіски, відщипуючи нігтями посічені кінчики.
Рассел здавався молодшим, коли співав, його волосся було безладно зав’язане ззаду, і на гітарі він грав весело і жартівливо, неначе ковбой по телевізору. Його голос був не найкращий, який мені доводилося коли-небудь чути, але того дня — ноги, зігріті сонцем, під ногами суха трава — того дня його голос пронизував мене наскрізь, наповнював повітря, так, що мені здавалося, ніби я була прикута до місця. Я не змогла б поворухнутися, навіть якби захотіла, навіть якби могла уявити, що було таке місце, куди я могла б піти.
Під час тимчасового затишшя, яке настало після того, як Рассел закінчив співати, Сюзен у своїй, критій шаром бруду сукні, встала і кинулася до нього. Його обличчя перемінилося, коли вона щось прошепотіла йому, і він кивнув. Обійняв її за плечі. Я побачила, як вона потайки передала йому мою пачку грошей, яку Рассел поклав собі до кишені. Затримавши там пальці на якусь мить, неначе даючи благословення.
Очі Рассела примружилися:
— У нас добра новина. Ми отримали певні ресурси, мої любі. Тому що хтось відкрився для нас, хтось відкрив своє серце.
Світ замерехтів у мене перед очима. Несподівано, проте не без причини — вистежування маминого гаманця. Тиша спальні батьків Тедді. Як чітко ті хвилювання перевтілились у належність. Здавалось, Сюзен була задоволена, оскільки поспішила повернутись і стати позаду мене.
— Маленька Іві показала нам своє велике серце, — сказав Рассел. — Вона показала нам свою любов, правда ж? — Всі інші пообертались, аби глянути на мене, у мій бік було спрямовано потік прихильності.
…
Решта дня минула в заколисливій атмосфері сонячного світла. Худорляві собаки розмістилися під домом, висолопивши язики. Ми сиділи наодинці на сходах ґанку — Сюзен розповідала уривки сну, що їй приснився, поклавши голову мені на коліна. Роблячи паузи, щоб рвучко відкусити шматок французького батона.
— Я була переконана, що знаю мову жестів, проте було очевидним, що я її не знала, що я просто розмахувала руками. Але чоловік розумів усе, що я казала, неначе я справді володіла мовою жестів. Але згодом виявилося, що він лише прикидався глухим, — сказала вона, — в кінці. Тож обдуреними були всі — він, я, увесь потяг.
Тоді пролунав її сміх, — яка ж я була щаслива отримати будь-яку інформацію про її внутрішній світ, таємницю, яка призначалася лише мені. Я не могла сказати, як довго ми там просиділи, ми обоє збилися з ритму нормального життя. Але це було те, чого я хотіла, — щоб навіть час сприймався інакше і по-новому, набувши особливого значення. Неначе ми з нею були задіяні в одній пісні.
Ми були, як казав Рассел, початком нового суспільства. Вільного від расизму, вільного від кордонів, вільного від ієрархії. Нами керує глибша любов. Саме так він і сказав, глибша любов, його голос лунав від занедбаного будинку серед каліфорнійських луків, а ми грались усі разом, неначе песенята, перевертаючись, кусаючись і задихалися від перегріву на сонці. Ми були зовсім юні, більшість з нас, наші зуби були молочно-білі і нові. Ми їли все, що б не поклали перед нами. Вівсянку, яка ставала поперек горла, яловичі обрізки з консервної банки. Картоплю, змащену спрей-маслом «Пем».
— Міс 1969 року, — Сюзен називала мене. — Наша власна.
Вони так і ставилися до мене, як до нової іграшки, по черзі брали мене під руки, наполягали, щоб я дозволила їм сплести в коси моє довге волосся. Розпитували мене про школу-пансіонат, за яку я обмовилася, про мою знамениту бабусю, чиє відоме ім’я упізнав дехто з них. Мої чисті білі шкарпетки. Інші вже були з Расселом протягом кількох місяців чи навіть років. І це було перше хвилювання, що в ті дні повільно тануло в мені. Де їх сім’ї, дівчат таких, як Сюзен? Чи писклива Гелен — вона іноді говорить про дім в Юджині. Про батька, який робив їй клізми кожного місяця і натирав литки ментоловим бальзамом після тренувань з тенісу, окрім інших сумнівних практик. Але де він був тепер? Якщо їхні домівки давали їм те, чого вони потребували, чому вони тут, на ранчо, де день за днем час тягнеться безкінечно?
Сюзен спала довго, майже до полудня. Її мляві рухи були вдвічі повільніші. Неначе часу в неї було завжди вдосталь. До речі, я вже спала в ліжку Сюзен кілька разів. Її матрац був незручний, шершавий від піску, але я не зважала. Іноді, потягуючись, вона уві сні простягали руки, щоб обійняти мене, від її тіла надходило тепло, неначе від свіжоспеченого хліба. Тоді я лежала не стуливши очей, страшенно стривожена близькістю Сюзен. Вона крутилася вночі, стягуючи з себе простирадло і виставляючи напоказ свої голі груди.
Її кімната була темна й похмура вранці, просмолений дах прибудови ставав пузирчастим від спеки. Я вже була одягнена, проте знала, що ми не приєднаємося до інших ще з годину. Сюзен завжди потрібно було багато часу на підготовку, хоч підготовка була проблемою швидше часу, ніж дій — вона повільно натягала одяг. Мені подобалося спостерігати за нею з матраца, як вона мило, беззмістовно, не зосередженим, як на портреті, поглядом розглядала своє відображення. Її голе тіло в такі моменти було на вигляд скромним, навіть по-дитячому, зігнуте під невдалим кутом, доки вона рилась у кульку для сміття з одягом. Мене тішили її людські риси. Помітна густа щетина на щиколотках чи чорні цятки вугрів на обличчі.
Сюзен розповідала, що була танцівницею в Сан- Франциско. Про неонову змію, яка миготіла знадвору клубу, про червоне яблуко, яке кидало дивне світло на перехожих. Про те, як одна з дівчат за лаштунками випалила Сюзен родимку каустичним олівцем.
— Деякі дівчата з огидою ставляться до того, — сказала вона, натягаючи сукню на голе тіло. — До танців узагалі. Але я не вбачаю в тому нічого поганого.