Я засміялася:
— Вона якась брудна чи що. Ні, дякую.
Його неначе ошпарило, він встромив кульок глибоко до кишені. Це був його козир, як я зрозуміла, тож він не очікував на провал. Як довго той кульок там пролежав, придавлений матрацом, чекаючи, коли його розгорнуть? Раптом мені стало шкода Тедді, виріз його смугастої сорочки аж залип брудом. Я сказала собі, що в мене ще є час, аби просто піти. Щоб покласти вже порожню склянку, безтурботно подякувати і повернутися до себе додому. Дістати гроші можна й іншим способом. Але я залишилася. Він дивився на мене, сидячи на ліжку, збентеженим і пильним поглядом, неначе, якби він відвернувся, то це б розрушило виняткове заклинання моєї присутності.
— Я можу дістати тобі справжню травку, якщо хочеш, — сказала я. — добру травку. Я знаю одного хлопця.
Його вдячність бентежила.
— Справді?
— Безсумнівно. — Я бачила, що він звернув увагу на те, як я поправляла шлейку купальника. — В тебе є якісь гроші при собі? — запитала я.
У нього було три долари в кишені, м’які, туго згорнені в кульку і він, не вагаючись, простяг їх мені. Я заховала купюри з серйозним виразом обличчя. Навіть заволодівши тією невеличкою сумою грошей, у мені загорілася нав’язлива внутрішня необхідність, бажання побачити, чого я варта. Я захопилась зважуванням. Якщо ти вродлива, якщо ти бажана, це робить тебе ціннішою. Я робила чисто комерційні висновки. І, можливо, це те, що я вже відчувала у стосунках з людьми — мурашки від дискомфорту, від відчуття обманності.
— А в твоїх батьків? — запитала я. — У них є десь гроші?
Він кинув на мене швидкий погляд.
—Їх же немає, чи не так? — я нетерпляче зітхнула. — Тож хто знатиме?
Тедді прокашлявся. Перемінився на лиці.
— Так, — сказав він. — Я подивлюся.
Собака плутався нам під ногами, коли я піднімалася сходами слідом за Тедді. До похмурої кімнати його батьків, кімнати, яка, здавалось, була знайомою, — склянка несвіжої води на тумбочці, лакований піднос із пляшечками з парфумами — а також незнайомою водночас, батькові штани, кинені в кутку, м’яка лавка біля ліжка. Я нервувалася і могла з упевненістю сказати, що Тедді теж. Це здавалося якимось збоченням перебувати в спальні його батьків серед білого дня. Сонце було жарке, де воно виходило за межі тіней, яскраво окреслюючи їх.
Тедді підійшов до шафи в дальньому кутку, а я слідом. Що ближче я була до нього, то менше мені здавалося, що я порушник. Він став навшпиньки, щоб наосліп перевірити картонну коробку. Доки він нишпорив, я перебирала одяг на переповнених вішалках. Одяг його матері. Блузи з орнаментом пейслі і бантом, що зав’язувався на шиї, костюми з похмурого, цупкого твіду. Увесь цей одяг, здавалося, був нічийний і не зовсім реальний, аж доки я не намацала рукав блузи кольору слонової кістки. У моєї матері була така сама, і мені стало не по собі, знайомий золотавий ярлик з написом «І. Маґнін» був неначе докором. Я повісила блузу назад на вішак.
— Ти не міг би поквапитися? — шикнула я до Тедді, і він приглушено відповів, риючись далі, аж доки нарешті не витяг кілька нових банкнот.
Він засунув коробку знову на верхню полицю, важко дихаючи, доки я рахувала.
— Шістдесят п’ять, — сказала я. Склавши їх і зігнувши, вийшла чималенька пачка.
— Хіба цього недостатньо?
По його обличчю, по тому, як він важко дихав, було видно, що якби я вимагала більше, то він би знайшов спосіб дістати їх. Якась часточка мене хотіла цього. Наповнюватися цією новою силою, бачити, як довго я зможу продовжувати це. Але тоді в двері забіг Тікі, збентеживши нас обох. Собака важко дихав, притиснувшись до ніг Тедді. Я побачила, що навіть язик собаки був у плямах, рожевий у чорну цятку.
— Цього буде досить, — сказала я, кладучи гроші до кишені.
Під вологими шортами почало чесатися тіло від хлору.
— Тож коли я зможу отримати товар? — запитав Тедді.
Лише за якусь мить я змогла зрозуміти його багатозначний погляд: дурман, який я йому обіцяла. Я вже майже забула, що не просто так виманила гроші. Коли він побачив вираз мого обличчя, то поправив себе:
— Тобто не поспішай. Якщо на це знадобиться якийсь час, то нехай.
— Важко сказати. — Тікі обнюхував мій пах; я відштовхнула його ніс різкіше, ніж хотіла. У мене раптом виникло палке бажання вибратися з кімнати. — Мабуть, зовсім скоро, — сказала я, починаючи повертатися до дверей. — Я занесу, як тільки дістану.
— О, так, — сказав Тедді. — Так, гаразд.
Біля вхідних дверей у мене з’явилося тривожне відчуття, що Тедді гість, а я господар. Від вітру дзвіночки над ґанком бриніли тоненькою піснею. Сонце, дерева і світлі пагорби вдалині, здавалось, обіцяли велику свободу, і я вже почала забувати, що щойно зробила, задумавшись про інше. Приємні, значимі прямокутники складених банкнот у мене в кишені. Коли я глянула на веснянкувате обличчя Тедді, мене пройняла хвиля нестримної, доброчесної прихильності, — він був неначе моїм маленьким братиком. Ніжність, з якою він няньчив кошеня із сараю.
— Побачимось, — сказала я, нахилившись, щоб поцілувати його в щічку.
Я хвалила себе за люб’язність цього жесту, за доброту, але тоді побачила, що Тедді повернувся, намагаючись стегнами приховати ерекцію, що вперто відтісняла джинси.