— Чудово. — Так, мабуть, і було. Споглядає залиплі їжею брекети Майї Лопес.
— Знаєш, — сказала мама, — вона завжди може приходити сюди. Останнім часом ви проводите страшенно багато часу в її домі.
—Її батько не проти.
— Я сумую за нею, — сказала вона, оскільки завжди була зачарована Конні, неначе нестерпна незаміжня тітка. — Було б непогано поїхати в подорож до Палм-Спрінгс чи ще кудись. — Було очевидним, що вона вичікувала момент, аби запропонувати це — Можеш запросити Конні, якщо хочеш.
— Я не знаю. Було б непогано. Ми з Конні штовхались би на душнім заднім сидінні, попиваючи коктейлі, придбані на фініковій фермі за межами Індіо.
— М-м, — промимрила вона. — Ми могли б поїхати через кілька тижнів. Але знаєш що, люба, — пауза. — Френк, можливо, теж поїде.
— Я не збираюсь їхати в подорож з тобою і твоїм залицяльником.
Вона спробувала усміхнутися, але я бачила, що вона ще не все сказала:
— Люба, — почала вона. — Як же ми тоді житимемо разом…
— Що? — я шкодувала, що голос мимовільно став грубим, тим самим зменшуючи мою авторитетність.
— Не зараз, звичайно, що ні, — її рот зморщився. — Але якщо Френк переїде…
— Я теж живу тут, — сказала я. — Ти збиралася просто дозволити йому переїхати одного дня, навіть не сказавши мені?
— Тобі чотирнадцять.
— Це дурниці.
— Агов! Трохи легше, — сказала вона, встромивши руки під пахви. — Я не знаю, чому ти така груба, але ти маєш припинити це негайно. — Близькість благального виразу обличчя, очевидна засмученість — це викликало біологічну відразу до неї, як коли я відчувала запах металу у ванній кімнаті і знала, що це в неї місячні. — Я намагаюся зробити добру річ, — сказала вона, — запрошую твою подругу разом з нами. Можна зупинитися на цьому?
Я засміялася, але посмішка моя виражала відразу до зради. Ось чому вона хотіла приготувати вечерю. Усе здавалося ще гіршим від того, що я так швидко зраділа.
— Френк — йолоп.
Її обличчя спалахнуло, але вона змушувала себе заспокоїтися.
— Що це за ставлення? Це моє життя, зрозуміла? Я хочу лише трішечки щастя, — сказала вона, — і ти маєш дозволити мені його отримати. Ти можеш дозволити мені це?
Вона заслужила таке сухе, пісне життя своєю зніженою невпевненістю.
— Чудово, — сказала я. — Чудово. Хай щастить тобі з Френком.
Її очі звузилися:
— Що це означає?
— Забудь.
Я відчувала запах сирого м’яса, яке вже набуло кімнатної температури, з різким відтінком запаху холодного металу. Мій шлунок напружився.
— Я більше не голодна, — мовила я і залишила її стояти на кухні. По радіо досі звучали пісні про перше кохання, про танці біля річки. М’ясо розморозилося настільки, що мама буде змушена його приготувати, проте ніхто його не їстиме.
Було легко після цього переконувати себе, що я заслуговую на гроші. Рассел казав, що більшість людей були егоїстичні, нездатні любити, і це, здавалось, було правдою щодо моєї мами і мого батька теж. Заховався в апартаментах «Портофіно» в Пало-Альто. Тож я ставилася до цього, як до справжньої торгівлі. Неначе гроші, які я цупила купюру за купюрою, підсумовуючись, могли замінити те, що безслідно зникло. Було надто гнітюче думати, що воно, можливо, ніколи й не було на першому місці. Що нічого не було — дружби Конні. Пітер нічого не відчував до мене, окрім роздратування через моє дитяче палке кохання.
Мамина сумочка постійно валялася, від того здавалося, що гроші в ній були для неї недостатньо цінними, щоб вона переймалася серйозним ставленням до них. Та все ж було незручно порпатися в її гаманці, неначе доводилося копирсатись у брязкітливих мізках своєї матері. Її безладний вміст був надто особистий — фантик від цукерки іриски, картка з мантрами, кишенькове дзеркальце. Тюбик крему, такого ж кольору, як «Бенд-Ейд», який вона накладала попід очі. Я витягла десятку і поклала в шорти. Навіть якби вона побачила мене, я б сказала, що збираюсь у продуктовий магазин — чому б це їй мене підозрювати? Її доньку, яка завжди була добра, хоч і не ідеальна.
Я була здивована, що відчувала так мало провини. Навпаки — я передбачала певну добросовісність у тому, що приховано нагромаджувала мамині гроші. Я певною мірою перейняла показну хоробрість від жителів ранчо, переконаність, що я могла брати все, що захочу. Усвідомлення наявності прихованих купюр дозволило мені усміхнутися до матері наступного ранку, поводитися так, неначе ми нічого не говорили одна одній минулого вечора. Важко встояти, коли вона почала чесати мою чілку без попередження.
— Не ховай очей, — сказала мама, її подих був близький і гарячий, вона пальцями розділяла мені волосся.