Мені хотілося відмахнутись від неї, але я не робила цього.
— Ось, — задоволено мовила вона. — Ось моя мила донечка.
Я думала про гроші, коли відштовхнулася від борта басейну, мої плечі були вище від рівня води. У цьому завданні була непорочність — збирати купюри в моєму маленькому гаманці на застібці-блискавці. Наодинці я любила перераховувати гроші, кожна нова п’яти- чи десятидоларова банкнота була особливою знахідкою. Новіші банкноти я складала зверху, аби пачка була кращою на вигляд. Уявляючи задоволення Сюзен і Рассела, коли я принесу їм гроші, я поринула в чарівний мінливий туман мрій.
Я трималася на поверхні води із заплющеними очима і відкрила їх, лише коли почула шарудіння за рядом дерев. Олень, мабуть. Я напружилась, розхвилювалася, перебуваючи сама у воді. Я не думала, що це могла бути людина: ми таким не переймалися. Принаймні до останнього часу. Так чи інакше, це був далматинець, створіння, яке риссю вибігло з-поміж дерев і підбігло до бордюру басейну. Він стримано порозглядав мене, а тоді почав гавкати.
Це був дивний собака, вкритий цятками й плямами, і гавкав він, викликаючи велику тривогу. Я знала, що він належав сусідам, що живуть зліва від нас, сім’ї Дютонів. Їхній батько написав пісню до якогось фільму, і я чула, як на вечірках їхня мама, імітуючи її, наспівувала мелодію для компанії гостей. Їхній син був молодшим за мене — він часто стріляв з пневматичної зброї у своєму дворі, собака безупинно стурбовано гавкав. Я ніяк не могла пригадати, як звали цього собаку.
— Геть, — сказала я, нерішуче бризкаючи на нього. Мені не хотілося вилазити з води. — Йди собі.
Собака не переставав гавкати.
— Йди, — спробувала я знову, але собака почав гавкати ще голосніше.
Мої шорти промокли від купальника, доки я дісталася до будинку Дютонів. Надівши коркові сандалі, з брудними відбитками моїх стоп, я взяла собаку за ошийник, з кінчиків мого волосся скапувала вода. Двері відчинив Тедді Дютон. Йому було одинадцять чи дванадцять, його ноги були вкриті струпами і подряпинами. Він зламав руку торік, і саме моя мати возила його до лікарні: вона сердито пробурмотіла, що його батьки надто часто залишають його самого вдома. Я ніколи не проводила багато часу з Тедді, окрім сусідських вечірок, на яких усю молодь до вісімнадцяти років збирали разом, щоб подружити. Іноді я бачила, як він катався на велосипеді по ґрунтовій дорозі з хлопчиком в окулярах: якось він давав мені погладити кошеня, яке він знайшов у сараї, тримаючи крихітне створіння в себе під сорочкою. З очей кошеняти тік гній, але Тедді був лагідний з ним, неначе маленька мама. Це був останній раз, коли ми розмовляли.
— Ей, — сказала я, коли Тедді відчинив двері. — Твій собака.
Тедді вирячився на мене, неначе ми в житті ніколи не були сусідами. Я злегка закотила очі у відповідь на його мовчання.
— Він був у нашому дворі, — продовжила я. Собака намагався вирватися з моєї хватки.
Минуло кілька секунд, перш ніж Тедді заговорив, але до того я впіймала його недоумкуватий погляд на верхній частині мого купальника, надмірній припухлості мого декольте. Тедді побачив, що я помітила, і збентежився ще більше. Він насуплено глянув на собаку, взявши його за повідок.
— Поганий Тікі, — сказав він, підганяючи тварину до будинку. — Поганий собака.
Я була здивована, що Тедді Дютон так розхвилювався, побачивши мене. Проте коли ми востаннє бачилися, у мене ще навіть бікіні взагалі не було, та й груди в мене збільшилися, що подобалося навіть мені. Його увага видалася мені ледь не смішною. Якось незнайомець показав нам з Конні свій член поряд з туалетом кінотеатру — минула якась мить, перш ніж я зрозуміла, чому чоловік зяяв ротом, неначе риба, але тоді я побачила, що його пеніс стирчав з ширінки, неначе рука з рукава. Він дивився на нас, як на метеликів, пришпилених до дошки. Конні схопила мене за руку, ми розвернулися і побігли, сміючись, затиснений у руці ізюм у шоколаді почав танути. Ми розповідали одна одній про свою відразу різними тонами, але була в тому і якась гордість теж. З таким же вдоволенням, з яким Патриція Белл якось запитала мене після уроку, чи не помітила я, як містер Ґаррісон пильно дивився на неї, і чи не здається це мені досить дивним?
— Його лапи всі мокрі, — сказала я. — Він забруднить усю підлогу.
— Батьків немає вдома, тож нічого страшного. — Тедді стояв у дверях, незграбно випромінюючи атмосферу сподівання; чи не задумувався він, що ми могли б позависати разом?
Він стояв там, схожий на нещасних хлопців, які іноді без будь-яких на те причин досягають ерекції, стоячи біля дошки, — було очевидним, що він підвладний іншій силі. Можливо, те, що в мене вже був секс, створювало мені новий образ.
— Гаразд, — сказала я. Я боялася розсміятися. Тедді здавався таким розгубленим. — Побачимося.
Тедді прокашлявся, щоб спробувати говорити нижчим голосом.
— Вибач, — мовив він. — Якщо Тікі надокучав тобі.
І звідки лише в мене з’явилася думка, що я могла б використати Тедді? Чому мій розум одразу ж обрав цей варіант? Будучи всього двічі на ранчо після вечірки сонцестояння, я вже почала осягати певні шляхи бачення світу, деякі звички логічного мислення. Суспільство переповнене безвольними людьми, казав Рассел, паралізованими людьми, які перебувають у полоні корпоративних інтересів, і покірними, як лабораторні шимпанзе під дією лікарських препаратів. Ті з нас, хто живе на ранчо, перебувають на зовсім іншому рівні, борються із жалюгідними поривами. То й що, якщо тобі доведеться використати безвольну людину для досягнення вищих цілей, вищих світів? Викресливши себе зі старого контракту, говорив нам Рассел, відмовившись від безглуздих залякувальних тактик занять з вивчення громадянського права, молитвословів, кабінету директора, ти побачиш, що немає такого поняття, як правильно чи неправильно. Він спростовував ці поняття, прирівнюючи їх до викопаних реліквій, таких як медалі не чинного режиму.
Я попросила в Тедді попити. Я мала на увазі лимонад чи газовану воду — що принесе. Його рука нервово тремтіла, коли він подав мені склянку.
— Дати серветку? — запитав він.
— Ні, — мені здалося, що викрилася його надмірна увага і я трохи розсміялася. Я лише починала вчитися, як то воно бути об’єктом споглядання. Я зробила великий ковток. Склянка була повна горілки, ледь розведеної апельсиновим соком. Я закашлялася.
— Твої батьки дозволяють тобі пити? — запитала я, витираючи рот.
— Я роблю, що хочу, — відповів він гордовито і невпевнено водночас. Його очі блищали. Я бачила, що він задумався над тим, що сказати далі. Було дивно спостерігати, як хтось зважує і переймається своїми діями, натомість щоб перейматися самій. Чи відчував те саме Пітер поруч зі мною? Обмежену терплячість, відчуття сили, яка здавалася п’янкою і злегка прикрою. Обличчя Тедді вкрите ластовинням, рум’яне і напружене — він був усього на два роки молодший від мене, але різниця була істотна. Я зробила великий ковток зі склянки, а Тедді прокашлявся.
— У мене ще дурман є, якщо хочеш, — сказав він.
…
Тедді повів мене до своєї кімнати, чекаючи, доки я розглядала його хлопчачі новинки. Здавалось, їхнім призначенням було радувати око, проте це був усього лише якийсь непотріб: капітанський годинник, стрілки якого завмерли, давно забута мурашина ферма, пожолоблена і вкрита цвіллю. Частина скляного наконечника для стріли, глечик з одноцентовими монетами, зеленими і смердючими, як затонулі скарби. Зазвичай я намагалася б підтримувати дружню розмову з Тедді. Запитала б його, звідки в нього наконечник чи розповіла б йому про те, що знайшла цілий такий, з вулканічного скла, з таким гострим кінцем, що можна порізатися до крові. Але я усвідомлювала, що змушена зберігати зарозумілу холоднокровність, таку саму, як Сюзен того дня в парку. Я вже почала розуміти, що захват іншої особи вимагав дечого від тебе. Що поруч з цією особою необхідно дотримуватись певного образу. Трава, яку Тедді витяг з-під ковдри, була коричнева і подрібнена, навряд чи її можна було курити, проте він витяг кульок з різким почуттям власної гідності.