— Шоколадна йога, — мовила вона. Йогою могло бути будь-що: миття посуду, догляд за ламами. Готування їжі для Рассела. Те, від чого можна отримати неймовірну насолоду, приєднатися до будь-яких ритмів, які варто засвоїти.
Змінити себе, почуватися пилинкою у всесвіті.
У багатьох книжках ми читаємо, що лише чоловіки примушують до чогось дівчат. Але це неправда, не завжди так. Сюзен володіла своїм фотоапаратом «Свіґер», як зброєю. Спонукала чоловіків опустити джинси. Виставити напоказ свої пеніси, ніжні й голі, у гніздах темного волосся. Чоловіки збентежено усміхалися на фото, зблідлі від спалаху камери, волохаті, з вологими звірячими очима. Сюзен казала, що в фотоапараті немає плівки, проте вона вкрала її в магазині. Хлопці наважувалися повірити їй. Траплялися й інші схожі випадки.
Я пішла слідом за Сюзен, за ними всіма. Сюзен дозволила мені намалювати сонечка й місяці на її голій спині олією для засмаги в той час, як Рассел, байдикуючи, грав невеличку ритмічну фігуру, окремий варіативний фрагмент. Гелен позіхала, неначе дитина, що прагнула любові, Руз приєдналася до нас, холодно посміхаючись. Якийсь підліток, якого я не знала, дивився на нас з благоговійним трепетом, і нікому навіть не треба було говорити — тиша об’єднувала.
У глибині душі я знала, що Рассел покличе мене, але сталося це трохи згодом. Рассел загадково кивнув, і я знала, що треба йти слідом за ним.
Ми зі Сюзен мили вікна в головному будинку — на підлозі повно зім’ятих газет і оцет, грав транзисторний приймач: навіть хатні клопоти позбавляли насолоди від байдикування. Сюзен підспівувала, розмовляючи зі мною, час від часу весело відволікаючись. Вона здавалася інакшою в ті моменти, коли ми працювали разом, неначе поринала в забуття і, розслабившись, ставала тією дівчинкою, якою була насправді. Навіть важко було уявити, що їй дев’ятнадцять. Коли Рассел кивнув до мене, я рефлекторно глянула на неї, неначе просила чи то дозволу, чи то пробачення — одне з двох. Безтурботність безслідно зникла з її обличчя за недоброзичливою маскою. Вона почала терти вікна із новою зосередженістю і знизала плечима на прощання, коли я йшла, начебто їй усе одно, проте я відчувала її пильний погляд на своїй спині.
Щоразу, коли Рассел отак кивав до мене, моє серце стискалося, незважаючи на стриманість. Я жадала наших зустрічей, жадала закріпити своє місце серед них, неначе робити те саме, що Сюзен, було способом бути з нею. Рассел ніколи не трахав мене — це завжди було щось інше, він уводив у мене свої пальці, по-особливому перебираючи ними, і я списувала це на його непорочність. Його цілі були високі, казала я собі, незаплямовані примітивними інтересами.
— Глянь на себе, — сказав він, маючи на увазі чи то сором, чи то нерішучість. Повертаючи мене до запотілого дзеркала в трейлері. — Глянь на своє тіло. Це не якесь чуже тіло, — спокійно сказав він. Коли я ухилилася, вигадавши на те якусь причину, він узяв мене за плечі і повернув назад до дзеркала. — Це ти, — казав він. — Це Іві. У тобі лише сама краса.
Ці слова подіяли на мене, бодай на якийсь час. Мене охопив стан екстазу, коли я побачила своє відображення, — кулясті груди, навіть легкий животик, ноги, шорсткуваті від укусів москітів. Там не було що з’ясовувати, не було над чим ламати голову — просто очевидний факт цього моменту, єдине місце, де любов насправді існувала.
Після того він простягнув мені рушник, щоб витертися, і це здавалося великим виявом доброти.
Коли я поверталася до Сюзен, якийсь час вона завжди була холодна зі мною. Навіть її рухи були мляві, в очах була неначе напружена сонливість, як у людини, яка засинає за кермом. Я скоро навчилася піддобрятися до неї, ходила поруч з нею, аж доки вона не забувала про своє відчуження і не давала мені сигарету. Згодом мені спаде на думку, що Сюзен сумувала за мною, коли я йшла, і її формальність — незграбне маскування. Проте важко сказати — можливо, це всього лише бажане пояснення.
Інші деталі на ранчо спалахують у пам’яті і згасають. Чорний собака Ґая, якого вони називали певною кількістю імен. Мандрівники, які того літа проходили через ранчо і залишалися на день чи два, перш ніж піти. Пустоголові мрійники, що з’являлись у будь-який час доби з ганчірковими рюкзаками на авто своїх батьків. Мені нічого не нагадувало те, як швидко Рассел умовляв їх відмовитися від своєї власності, ставлячи їх у таке незручне становище, що їхня щедрість ставала вимушеною дією. Вони віддавали техпаспорти на автомобілі, ощадні книжки, одного разу навіть золоту весільну обручку, з приголомшеним і виснажливим полегшенням потопельника, який нарешті здавався відпливу, що затягував його. Я була спантеличена їхніми жахливими і водночас банальними розповідями про страждання, які їм доводиться терпіти. Скарги на злих тат і жорстоких матерів, схожість цих історій змушувала нас почуватися жертвами однієї таємної змови.
Це був один з тих днів того літа, коли сильно дощило, і більшість з нас перебували всередині. У старій вітальні був такий же вологий і похмурий запах, як і повітря надворі. Ковдри окремими квадратами були розстелені на підлозі. Я чула трансляцію бейсбольної гри по радіо на кухні, дощ капав у пластмасове відро в місці протікання. Руз робила Сюзен масаж рук, їхні пальці були слизькими від лосьйону. Я в той час читала журнал однорічної давності. Свій гороскоп на 1967 рік. Між нами зависла атмосфера поганого настрою, ми не звикли до обмежень, до того, щоб загрузнути де-небудь.
Діти легше переносили перебування всередині. Вони лише на коротку мить показувалися нам на очі, коли швидко проходили, з власною метою. З іншої кімнати донісся гуркіт від падіння стільця, але ніхто не встав, щоб подивитися, що там сталося. Я не знала, кому належали всі ті діти, окрім Ніко, — всі вони мали тоненькі, як паростки, зап’ястя, а навколо рота — сліди від сухого молока. Я наглядала кілька разів за Ніко на прохання Руз, тримала його в себе на руках, відчуваючи його важку, приємну вагу. Пальцями розчісувала його волосся, розплутувала його намисто із зубом акули. Робила те, що зазвичай робить мати, те, що приносило мені більше задоволення, ніж йому, і дозволяло мені уявити, що лише я можу заспокоїти його. Ніко не був прихильником таких моментів ніжності, різко розвіював чари, неначе він відчував мої добрі почуття, і обурювався, натягаючи до мене свій маленький пеніс. Вимагаючи сік верескливим фальцетом. Одного разу він ударив мене так, що в мене залишився синець. Я спостерігала, як він, присівши, какав на бетон, поруч зі ставком, ці какашки ми іноді змивали, а іноді ні.
Гелен спускалася сходами у футболці зі Снупі у надто великих шкарпетках, червоні п’ятки яких зморщилися в неї на щиколотках.
— Хто-небудь хоче зіграти в «Кості Брехуна»?
— Ні, — заявила Сюзен, відповідаючи за нас усіх.
Гелен усілася в крісло без подушок. Вона глянула на стелю.
— Досі протікає, — сказала вона. Її всі проігнорували. — Можливо, хтось заб’є косяк? — сказала вона. — Будь ласка!
Коли ніхто не відповів, вона приєдналася до Руз і Сюзен на підлозі.
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка! — повторювала вона, пригорнувшись головою до плеча Руз, ставши на коліна, як собака.
— Ой, зроби і все, — сказала Сюзен. Гелен схопилася, щоб дістати коробку з фальшивої слонової кістки, у якій вони тримали запас, а Сюзен закотила до мене очі. Я усміхнулась у відповідь. Бути всередині було не так уже й погано, подумала я. Ми всі юрмилися в одній кімнаті, неначе жертви, врятовані Червоним Хрестом, чекаючи, доки закипить чай на плиті. Руз працювала біля вікна, де світло було білосніжним і надходило крізь клаптеву занавіску.
Тишу перервало несподіване скигління Ніко, коли він підтюпцем забіг до кімнати, наздоганяючи дівчинку, підстрижену «під банячок», — у неї в руках було його намисто із зубом акули. Вони билися, верещали. Сльози, подряпини.
— Ей, — сказала Сюзен, не підводячи погляду, і діти затихли, проте вони досі палко дивились одне на одного, важко дихаючи, неначе п’яні. Здавалось, усе вже було гаразд, усе швидко владналося, доки Ніко не подряпав дівчинці обличчя, передерши його своїми необрізаними нігтями, тоді крик став удвічі голоснішим. Дівчинка, ляснувши себе обома руками по щоці, вила, роззявивши рота, виражаючи високу ноту фізичного болю.
Руз насилу встала на ноги.
— Дитинко, — сказала вона, забираючи її руки, — крихітко, все гаразд. — Вона зробила кілька кроків у бік Ніко, який також почав кричати, всівшись на свій підгузок. — Вставай, ну ж бо, крихітко, — мовила Руз, намагаючись узяти його за плечі, але він став неначе варений і некерований. Інша дівчинка заспокоїлась, побачивши кривляння Ніко, те, як він вирвався від матері і почав товкти головою об підлогу. — Дитя моє, — голосніше пробубніла Руз. — Ні, ні, ні, — але він не припиняв, його очі потемніли і округлилися від насолоди.
— Боже, — Гелен засміялася. Це був дивний сміх, що відбивався відлунням. Я не знала, що робити. Це нагадало мені про паніку від безпорадності, яку я іноді переживала, коли мене хтось просив посидіти з дитиною, усвідомлюючи, що дитина не моя і я не маю на неї впливу; але, здавалось, навіть Руз була паралізована такою ж тривогою. Неначе вона чекала, що справжня мати Ніко прийде додому і все владнає. Ніко почервонів від напруження, черепом вистукуючи по підлозі. Кричав, аж доки не почув кроки на ґанку, — це був Рассел, і я помітила, як усі обличчя вдихнули нове життя.
— Що це? — запитав Рассел. Він був одягнений в одну з недоношених Мітчом сорочок, з вишитими великими криваво-червоними трояндами навколо шиї. Він був босий, увесь промоклий від дощу.
— Запитай у Руз, — прощебетала Гелен. — Це її дитина.
Руз щось нерозбірливо пробурмотіла, врешті-решт її слова стали переляканими, але Рассел поводився інакше. Його спокійний голос неначе описував коло навколо дитини, що плакала, і схвильованої матері.