Дівчата: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пролог

Розсміявшись, я звела очі і затримала погляд на дівчатах.

Спершу звернула увагу на їхнє волосся, довге і нерозчесане. Тоді на коштовності, які виблискували на сонці. Троє з них були так далеко, що я побачила лише контури їхніх облич, проте одразу зрозуміла, що вони відрізняються від усіх інших у парку. Сім’ї юрмляться нерівними чергами, чекаючи на сосиски і бургери з відкритого гриля. Жінки в картатих блузках поспішають до своїх кавалерів, діти кидають бруньки евкаліпта, схожі на диких курчат, які розбігаються по ділянці. Ці довговолосі дівчата якось плавно пропливають над тим, що відбувається навколо них, трагічно й особливо. Неначе царівни у вигнанні.

Я розглядала дівчат безсоромно, відверто роззявивши рота: мені здавалося неможливим, щоб вони звернули на мене увагу чи помітили мене. Мій гамбургер — забутий на колінах, легкий вітерець ніс слабкий сморід від річки. Це був вік, коли я негайно розглядала й оцінювала інших дівчат, підраховуючи свої вади, тому одразу ж помітила, що темноволоса була найвродливішою. Я припустила це ще до того, як побачила їхні обличчя. Здавалось, її оточує якась загадковість, брудна сукня «смок» ледь прикривала сідниці. Її загороджувала рудоволоса, старша дівчина, одяг якої був так само пошарпаний. Неначе її щойно витягли з озера. Їхні дешеві персні були схожі на ще один ряд кісточок пальців. Дівчата були вкрай стурбованими, краса і огида водночас, хвиля настороженості супроводжували їх, коли вони йшли парком. Матері поглядом шукали своїх дітей, і спонукало їх до цього відчуття, незрозуміле їм самим. Жінки тримали за руки своїх кавалерів. Як завжди, сонце пробивалося крізь дерева, — сонні верби, пориви гарячого вітру над покривалами для пікніка — але буденність стривожили дівчата, пройшовшись звичним світом. Витончено і легковажно, розтинаючи його, як акули море.

Частина перша

Усе починається з «форда», що піднімається вузькою дорогою на малих оборотах, гул над жимолостю згущує серпневе повітря. Дівчата на задньому сидінні тримаються за руки, вікна авто опущені, що дозволяє ночі проникати всередину. Грає радіо, аж доки водій, несподівано розсердившись, різко вимикає його.

Вони перелазять через ворота, на яких досі висять різдвяні вогні. Спершу зустрічаються з німою тишею будиночка сторожа; той дрімає на дивані, його босі ноги притулені одна до одної, неначе батони. Його дівчина у ванній кімнаті стирає нечіткі дуги косметики з очей.

Наступний — головний дім, де вони налякали жінку, що читала в спальні для гостей. На тумбочці в склянці тремтіла вода. Жінка у вологих від поту бавовняних кальсонах. Її п’ятирічний син поруч з нею нишком бурмотів якісь нісенітниці, лише щоб не спати.

Вони загнали всіх до вітальні. Мить, коли налякані люди розуміли солодку повсякденність своїх життів, — ковток апельсинового соку зранку, різкий поворот на велосипеді, — вже минула. Їхні обличчя змінилися, неначе відкрилася завіса; розімкнулася потойбіч очей.

Я так часто уявляла собі ту ніч. Темна гірська дорога, похмуре море. Жінка звалилася на нічний газон. І хоч за багато років подробиці стерлися з пам’яті, нарощуючи шар за шаром, коли я почула, як близько півночі відмикається замок, це було перше, про що я подумала.

Незнайомець на порозі.

Я зачекала на звук, щоб виявити його джерело. Сусідська дитина товче по сміттєвому баку на тротуарі. Олень проривається крізь кущ. Це все, чим може бути, казала я собі, це далеке деренчання в іншій частині будинку, і намагалась уявити, яким безневинним знову буде здаватися простір при денному світлі, яким спокійним і безпечним.

Але шум тривав, різко вриваючись до реального світу. З іншої кімнати долинав сміх. Голоси. Двигтіння холодильника. Я хапалася за пояснення, але на думку спадало лише найгірше. Зрештою, так і мало все закінчитися. Загнана в пастку в чужому будинку, серед фактів і звичок життя когось іншого. Мої голі ноги, пописані варикозними венами, — якою слабкою я б здавалася, якби вони зайшли до мене, жінка середнього віку метушиться по кутках.

Я лежала в ліжку, затамувавши подих, пильно дивлячись на зачинені двері. Чекаючи непроханих гостей, жахи, які я уявляла, набували людської подоби і заповнювали кімнату — як я розуміла, героїв серед них не буде. Лише незрозумілий страх перед фізичним болем, який мені, мабуть, доведеться вистраждати. Я не намагатимусь тікати.

Я встала з ліжка лише після того, як почула дівочий голос. Високий і безневинний. Однак то не сильно втішало — це була Сюзен та інші дівчата, але від того нікому не стало легше.

Я жила в чужому будинку. За вікном похмурі густі приморські кипариси, петля з солоного повітря. Я харчувалася необдумано, як у дитинстві — жадібно ковтала спагеті, затерте сиром. У горлі пощипувала содова. Я поливала кімнатні рослини Дена один раз на тиждень, переносячи кожну до ванної кімнати, стромляла кожен горщик під кран, аж доки ґрунт добре зволожиться. Не раз я струшувала відмерле листя у ванну.

Спадщину, яку я отримала з фільмів своєї бабусі — її багатогодинні усмішки, невідступні усмішки на плівку, її шапка охайно зачесаних кучерів, — розтратила ще десять років тому. Я посідала проміжне місце в житті інших людей, працюючи доглядальницею з проживанням. Удосконалювала свою благородну непомітність носінням нежіночного одягу, зберіганням на обличчі приємного, нечіткого виразу садової статуї. Саме приємність і була важливою, оскільки магічний трюк з невидимістю був можливим, лише коли здавалося, що все так, як і має бути. Неначе це було те, чого я теж хотіла. У мене були різні підопічні. Дитина з особливими потребами, яка боялась електричних розеток і світлофорів. Старша жінка, що дивилася ток-шоу в той час, як я відраховувала їй пігулки на блюдці, блідо-рожеві капсули, схожі на дрібненькі цукерки.

Коли я втратила останню роботу, а іншої ще не знайшла, Ден запропонував свій будинок для відпочинку — доброзичливий жест давнього друга — начебто таким чином я зроблю йому послугу. Світло ліхтарів заповнювало кімнати розмитим мороком, як в акваріумі, дерев’яна частина будинку роздувалась і набухала від вологи. Будинок неначе дихав.

Пляж не мав популярності. Надто холодно, не було устриць. Уздовж єдиної дороги через місто тягнулися ряди трейлерів, розміщені розтягненими партіями, — флюгери скрипіли під час вітру, ґанки огороджені побіленими буйками і рятівними колами, оздобленням бідних людей. Іноді я курила трішки опушену пікантну марихуану від колишнього господаря, а тоді йшла до магазину в місто. Завдання, яке я могла виконувати так само умовно, як мити посуд. Він міг бути чистий, а міг бути брудний, і така варіативність мені подобалося, оскільки так урізноманітнювались мої дні.

Я рідко бачила кого-небудь надворі. Єдині підлітки в місті, здавалось, повбивали себе жахливо жорстокими способами — я чула про пікапи, що зіткнулись о другій годині ночі, про ночівлю в гаражі-автофургоні, яка закінчилась отруєнням чадним газом, про мертвого футбольного захисника. Я не знала, чи цю проблему породжувало заміське життя, надлишок часу, нудьга, транспортні засоби для розваг, чи, можливо, це була проблема всієї Каліфорнії, схильність до легковажного неоправданого ризику і дурнуватих кіношних трюків.

В океан я взагалі не заходила. Офіціантка в кав’ярні сказала, що це нерестовище великих білих акул.

З яскраво освітленої кухні вони дивилися на мене, неначе єноти зі звалища. Дівчина скрикнула. Хлопець став на повний зріст. Їх було лише двоє. Моє серце неймовірно шаленіло, але вони були такі юні — я вирішила, що це місцеві увірвалися на дачу. Я не помру.

— Якого біса? — хлопець поставив пляшку з пивом на стіл. Дівчина притулилася до нього. Хлопцеві на вигляд було близько двадцяти. Він був одягнений у шорти з накладними кишенями і високі білі шкарпетки. Під борідкою ховалися рожеві вугрі. Але дівчина була зовсім крихітка. П’ятнадцять, шістнадцять, її бліді ноги мали синюватий відтінок.

Я намагалася зібрати всю відвагу, хапаючись за поділ своєї довгої футболки. Коли я сказала, що зателефоную копам, хлопець фиркнув.

— Уперед, — він обійняв дівчину ще міцніше. — Зателефонуйте копам. Знаєте що? — він витяг свій мобільний. — Чорт забирай, та я сам їм зараз зателефоную.

Частина страху, яку я тримала у грудях, раптом розчинилася.

— Джуліан?

Я хотіла сміятися — востаннє я бачила його, коли йому було тринадцять. Тоді він був худорлявий і несформований. Єдиний син Дена і Еллісон. Над ним тряслися, як над розбитим яйцем, возили на конкурси з віолончелі по всій західній частині Сполучених Штатів. Уроки китайської по четвергах, чорний хліб і жувальні вітаміни, батьки захищали його від будь-яких невдач. Зрештою, він опинився в Каліфорнійському державному університеті Лонг-Біч чи Ірвіну. Пам’ятаю, там були якісь проблеми. Відрахування чи, можливо, якась легша форма покарання, а саме додатковий рік навчання в коледжі. Джуліан був сором’язливою, чутливою дитиною. Він щулився навіть від радіо в авто чи незнайомої їжі. Тепер під його сорочкою розповзалося тату у вигляді абстракцій. Він мене не пам’ятає, та й не мав би. Я була жінка, яка не входила до кола його еротичних уподобань.

— Я живу тут уже кілька тижнів, — сказала я, усвідомлюючи, що мої ноги оголені, а також соромлячись, що згадала про поліцію. — Я подруга твого батька.

Я бачила, що він щосили намагається пригадати мене, зрозуміти, хто я.