Друга половина дня тягнулась довго: Мітч і Рассел по черзі грали на гітарі. Гелен, одягнена в бікіні-топ, сиділа в Мітча на колінах. Вона увесь час хихикала і занурювалася головою із заплетеними кісками йому в шию. Мітч був набагато кращий музикант, ніж Рассел, але я намагалася не звертати уваги. Я була під дією нової, шаленої концентрації наркотиків, від яких після нервозності настав стан притупленості. Я усміхалася фактично мимовільно, мені аж почали боліти щоки. Сюзен, схрестивши ноги, сиділа на землі поруч зі мною, її пальці злегка торкалися моїх. Ми тримали свої уважні обличчя долонями, неначе пелюстками тюльпана.
Це був один з тих затуманених днів, які ми присвятили нашій спільній мрії, шаленству в антипатії до реального життя; проте насправді це був усього лише зв’язок, настрій, який ми собі втовкмачували. Мітч залишив нам якусь кислоту, яку він дістав з лабораторії в Стенфорді. Донна змішувала її з апельсиновим соком у паперових стаканчиках, і ми пили це на сніданок. Від неї, здавалось, дерева енергійно гуділи, тіні ставали пурпуровими і вологими. Було цікаво пізніше обдумувати, як легко я підсіла на це. Я не пропускала жодної нагоди вживання наркотиків. Можливості перебувати у стані, коли важливим здавалося лише те, що відбувалося в той момент. Ми могли годинами говорити про той стан. Обговорювати, розглядаючи його з усіх боків: хтось розповідав, як рухалося світло, хтось — чому мовчав, розбираючи шар за шаром те, що бачив. Це здавалося чимось дуже важливим, у нас було бажання описувати, як пройшла кожна секунда, розповідати все, нічого не приховуючи, розжовувати все до найменших подробиць.
Ми із Сюзен зайнялися дитячими браслетами, якими дівчата обмінювалися між собою, один за одним, закладаючи собі на руки, як школярки середньої школи. Практикуючи V-подібні стібки. Косі стрічкові візерунки. Я зробила один для Сюзен, товстий і широкий, персикові нитки на тлі помаранчево-червоного шеврона. Мені подобалось спокійно набирати вузли, те, яке поєднання кольорів удало виходило в мене з-під пальців. Якось я встала, щоб подати Сюзен склянку води, і в цьому вчинку було якесь внутрішнє смирення. Мені хотілося задовольнити потребу, піднести воду їй до рота. Сюзен пила, усміхаючись до мене, ковтаючи так швидко, що я бачила, як рухалась її горлянка.
Керолайн, кузина Гелен, байдикувала того дня. У свої одинадцять років вона, здавалось, знала більше, ніж я, будучи в її віці. Вона трясла своїми браслетами з дешевого металу, які злегка торкались один одного. Її махрова сорочка мала блідо-жовтий колір лимонного соку і не прикривала маленького животика. Проте її коліна були подряпані і бліді, як у хлопчика.
— Круто, — сказала вона, коли Ґай приставив паперовий стаканчик до її губ, і мов заведена, продовжувала повторювати це слово, коли кислота починала діяти. Я також почала розпізнавати в собі перші ознаки, рот наповнився слиною. Я подумала про річечки, які мені доводилося бачити в дитинстві, переповнені смертельно холодною дощовою водою, що баранами спускалася зі скель.
Я чула, як Ґай плів нісенітниці на ґанку. Розповідав одну зі своїх безглуздих історій, наркотики відлунням відбивались у його хвалькуватих словах. Його довге волосся було зібране в темний вузол на потилиці.
— Той тип несподівано почав гамселити у двері, — розповідав він, — викрикуючи, що прийшов, щоб забрати своє. І я подумав, оце так справи, чорт забирай, — розповідав він. — Я Елвіс Преслі. — Руз кивала головою. Сонце змушувало примружуватись, а з будинку доносилися пісні «Кантрі Джо». Хмарки, окреслені неоновим контуром, ніжно пливли у блакиті неба.
— Глянь на Сирітку Енні.
Керолайн спершу утрирувала, прикидаючись спантеличеною і одурманеною, але згодом наркотик справді подіяв, і її очі виражали дикість і легкий переляк. Вона була така худа, що я бачила, як пульсувало її горло. Сюзен теж дивилася на неї, і я чекала, що вона щось скаже, але вона мовчала. Гелен, вигадана кузина Керолайн, також нічого не говорила. Вона неначе була прибита сонцем, не рухаючись, випросталася на клаптику старого килима, прикривши рукою очі. Хихикала сама до себе. Зрештою, я підійшла до Керолайн і торкнулась її тендітного плеча.
— Як справи? — запитала я.
Вона не підвела погляду, аж доки я не промовила її імені. Я запитала її, звідки вона; вона щільно примружила очі. Про таке не варто було питати — звичайно, скаламучення всякого лайна із зовнішнього світу, будь-які паскудні спогади мали, мабуть, подвійний ефект. Я не знала, як витягти її назад з тієї трясовини.
— Хочеш? — запитала я, показуючи браслет. — Вона глянула на нього. — Ще треба закінчити, — сказала я, — але це для тебе.
Керолайн усміхнулася.
— Тобі має бути гарно в ньому, — продовжувала я. — Він добре пасуватиме до твоєї сорочки.
Наелектризованість в її очах заспокоїлася. Пом’якнувши, вона відтягнула свою сорочку, щоб розгледіти її.
— Це я зробила, — сказала вона, торкаючись пальцем контуру вишитого знака миру, і я уявила, скільки часу вона на це витратила, можливо, беручи мамину коробку для шиття. Здавалось, це було неважко: бути доброю до неї, одягнути на її зап’ястя завершений браслет, запалити нитку сірником, так, що їй довелось відрізати вузол. Я не помітила, що Сюзен дивилась на нас, її особисті браслети лежали проігноровано в неї на колінах.
— Гарно, — сказала я, піднявши зап’ястя Керолайн. — Краса та й годі.
Неначе я на якийсь час стала володарем того світу, тим, хто міг показувати іншим, як треба поводитися; така грандіозність перемішалася з почуттям доброти; я починала заповнювати свою внутрішню порожнечу переконаннями ранчо, словами Рассела — забути про его, вимкнути розум. Натомість уловлювала космічний вітер. Наші думки такі ж м’які і легкозасвоювані, як солодкі булочки і тістечка, які ми цупили з пекарні в Саусаліто, наповнювали наші обличчя легкою манірністю.
Усі наступні дні Керолайн ходила за мною, як бездомний пес. Нерішуче тупцювала у дверях кімнати Сюзен, запитуючи, чи я не хочу сигаретки, які вона вижебрала в байкерів. Сюзен устала, звела докупи лікті за спиною і потягнулася:
— Вони тобі їх просто дали? — глузливо запитала Сюзен. — Безкоштовно?
Керолайн глянула на мене:
— Сигарети?
Сюзен засміялася, не говорячи більше нічого. Я почувалася збентежено в такі моменти, але згодом знаходила всьому пояснення: Сюзен була різка з іншими людьми, тому що вони не розуміли її, як я.
Я не говорила собі того вголос і навіть не сильно задумувалася про те, до чого ведуть наші зі Сюзен стосунки. Про дискомфорт, який я відчувала, коли вона зникала з Расселом. Як я не могла знайти собі місця без неї, розшукуючи Донну чи Руз, неначе дитина, яка загубилася. Від того, що вона поверталась, пахнучи висохлим потом, і недбало витиралась мочалкою між ногами, неначе їй було начхати, що я дивлюся.
Я встала, коли побачила, як Керолайн перебирає пальцями браслет, який я дала їй.
— Я візьму сигаретку, — сказала я, усміхнувшись до Керолайн.
Сюзен узяла мене під руку.
— Але ми збиралися погодувати лам, — сказала Сюзен. — Ти ж не хочеш заморити їх голодом, чи не так? Щоб вони почахли?
Я завагалась, і Сюзен простягла руку, щоб погратися пасмом мого волосся. Вона завжди так робила: оббирала мою сорочку від реп’яхів, якось устромила свій ніготь мені між передні зуби, щоб витіснити шматочок їжі. Руйнувала межі, даючи мені зрозуміти, що їх не існує. Бажання Керолайн, щоб її запросили, було настільки явно вираженим, що мені навіть стало ніяково. Але це не зупинило мене, я все одно пішла слідом за Сюзен, знизавши плечима до Керолайн на знак вибачення. Я відчувала, що вона дивилася нам услід. Прихована уважність дитини, яка все розуміє без слів. Я помітила, що розчарування було добре знайоме Керолайн.
Я проглянула вміст маминого холодильника. Скляні банки, прикипілі до поверхні від засохлих потоків. У целофанових кульках зібралися випари хрестоцвітих овочів. Як завжди, немає чого їсти. Такі дрібниці нагадували, чому мені хотілося бути в іншому місці. Коли я почула, як мати човгає до вхідних дверей, брязкання її важких коштовностей, я спробувала вислизнути, щоб не показатися на проході.