У словах Сюзен був певний сенс. Вони просто намагались зрівняти сили у світі.
— Це самолюбство, — продовжувала вона, прихилившись до автомобіля, але не зводячи очей з датчика бензину: ніхто з них не наповнював бак більше ніж на чверть. — Гроші — це самолюбство, і люди не можуть відмовитися від них. Вони просто хочуть захистити себе, тримаються за них, як за ковдру. Вони не усвідомлюють, що це робить їх невільниками. Це жахливо.
Вона засміялася.
— Найсмішнішим є те, що як тільки ти віддаєш все, що маєш, як тільки кажеш, ось, візьміть — лише тоді ти справді маєш усе.
Одного з членів нашої групи було затримано за перебирання сміття на смітнику. Сюзен обурювалася, детально розповідаючи мені цю історію, знову виїжджаючи на дорогу.
— Дедалі більше магазинів з розумінням ставляться до цього. Брехня, — сказала вона. — Вони викидають щось, але їм його досі шкода. Це Америка.
— Це нісенітниці, — слова з моїх уст пролунали в дивному тоні.
— Ми щось вигадаємо. Скоро, — вона глянула у дзеркало заднього виду. — Ти, мабуть, навіть не знаєш, як воно, коли з грошима сутужно, а без них аж ніяк не обійтися.
Вона не іронізувала, зовсім ні — вона говорила так, наче констатувала факт. Визнавала реальність, чемно знизуючи плечима. Ось коли в мене з’явилася ідея, повністю сформована, неначе я давно обмірковувала це. І схоже, це було беззаперечне рішення, неначе мене осяяла думка.
— Я можу дістати трохи грошей, — сказала я, згодом відчуваючи відразу до такого свого завзяття. — Моя мама залишає свій гаманець завжди повсюди.
Це була правда. Я постійно натикалася на гроші: у шухлядах, на столах, забуті на раковині у ванній. У мене були кишенькові гроші, але мати часто давала мені ще про всяк випадок, або просто махала рукою в бік гаманця: «Візьми, скільки тобі треба», — казала вона завжди. До того ж я ніколи не брала більше, ніж мені було потрібно, і завжди знала, що треба повернути решту.
— О, ні, — сказала Сюзен, струшуючи останню свою сигарету через вікно. — Ти не маєш цього робити. Хоч ти мила дитина, — сказала вона. — Дякую, що запропонувала.
— Я хочу.
Вона стисла губи, імітуючи нерішучість, розпалюючи в мені внутрішній протест.
— Мені не хочеться, щоб ти робила те, чого не хочеш. — Вона усміхнулася. — Це зовсім не те, чого мені хотілося.
— Але я справді хочу цього, — сказала я. — Я хочу допомогти.
Сюзен помовчала якусь мить, а тоді усміхнулась, не оглядаючись.
— Гаразд, — сказала вона. Я вловила офіційне підтвердження в її голосі. — Ти хочеш допомогти, то можеш допомогти.
Завдання, що постало переді мною, зробило мене шпигуном у будинку матері, а її — не зовсім розумною наміченою жертвою. Я змогла навіть перепросити за нашу сварку, коли ми зіткнулися того вечора в тихому коридорі. Моя мати злегка знизала плечима, але прийняла мої вибачення, зухвало посміхнувшись. Зазвичай мене зачепила б така посмішка, але нова я лише опустила голову, з принизливим каяттям. Я вдавала доньку, яка поводиться так, як і мала б поводитися. Якась часточка мене була в захваті від знань, які я приховувала від неї: щоразу, як я дивилася на неї чи говорила з нею, я брехала. Ніч з Расселом, ранчо, я керувалася лише цією прихованою частиною свого життя. Вона ж бо могла знати лише про недоїдки з мого старого життя, зовсім висохлі недогризки.
— Ти вдома так рано, — сказала вона. — Я думала ти, мабуть, знову залишишся спати в Конні.
— Мені не хотілося.
Було дивно почути знову про Конні, неначе відлуння донеслося зі звичного світу. Я була навіть здивована, що відчувала звичайний голод. Я хотіла, щоб світ перемінився і зміни ці були такими ж очевидними, як те, що латка — це розпізнавальна ознака дірки.
Моя мати розм’якла.
— Я тільки рада, тому що хотіла провести більше часу з тобою. Лише ми вдвох. Давно таке було, так? Можливо, я приготую бефстроганов, — сказала вона. — Чи тюфтельки. Що скажеш?
Я з підозрою сприйняла її пропозицію: вона не купувала їжу для дому, окрім якщо я писала їй у повідомленні, яке вона могла прочитати, коли поверталася з групи. До того ж ми взагалі не їли м’яса. Сел сказала моїй мамі, що їсти м’ясо — це те ж саме, що їсти страх, а від поглинання страху збільшується вага.
— Тюфтельки було б чудово, — погодилась я. Мені не хотілося звертати увагу на те, як це ощасливило її.
…
Мама увімкнула радіо на кухні, і слухала несерйозні, спокійні пісні, що подобалися мені, коли я була дитиною. Каблучки з діамантами, прохолодні струмки, яблуні. Якби Сюзен чи навіть Конні побачили, що я слухаю таку музику, мені було б соромно — вона була спокійна, весела і старомодна — але в мене була стримана, прихована любов до цих пісень, мама наспівувала ті частини, які знала. Радісно, з надмірним ентузіазмом, тож було легко зануритися в атмосферу її легковажності. Її постать була сформована в юності багаторічними кінними показами, на яких вона усміхалася зі спин лискучих арабських коней, стрази, що вкривали комірець, виблискували від вогнів арени. Вона здавалася мені такою загадковою, коли я була молодша. Я відчувала сором’язливість, коли бачила, як вона ходить по дому в нічних капцях. Я примушувала її розповідати про походження кожної ювелірної прикраси в шухляді, як вірш.
Будинок був чистий, крізь вікна проглядалася темна ніч, я ступала босими ногами на розкішні килими. Це була абсолютна протилежність ранчо, і я усвідомлювала, що мала б почуватись винувато — що це було неправильно почуватися так затишно, хотіти їсти їжу разом зі своєю матір’ю серед манірності нашої охайної кухні. Що робила Сюзен та інші дівчата в цей момент? Це було несподівано важко собі уявити.
— Як там Конні? — запитала вона, гортаючи картки з написаними від руки рецептами.