Було дивно промовляти це вголос. Оминути, бодай якось, хвилювання, з яким я боролась увесь цей час. Саша, здавалось, сприйняла це без осуду чи бодай настороженості. Вона просто дивилася на мене, неначе могла взяти мої слова і зробити для них будиночок.
Ми пішли до єдиного бару в місті, де можна було поїсти. Це видалося чудовою ідеєю, метою, якої ми прагнули. Поїсти. Пройтися. Ми розмовляли, аж доки вогонь не догорів і залишилися самі лише розжарені іскорки. Саша загорнула все піском, її скаутська ретельність смішила мене. Я була рада бути з кимось і злилася на короткочасність цього полегшення — Джуліан повернеться, Саша поїде і я знову буду сама. Нехай навіть так, все одно було приємно бути предметом чийогось захвату. Тому, що головно так і було: здавалось, Саша поважала ту чотирнадцятирічну дівчинку, якою я була. Думала, що я була цікава, так чи інакше хоробра. Я хотіла виправити її, але нестримна втіха поширилась у моїх грудях, розійшлася по всьому тілу, неначе я прокинулася від запаморочливого сну після прийому снодійного.
Ми йшли узбіччям дороги, вздовж акведука. Гостроверхі дерева були густі й темні, але я не відчувала страху. Ніч набула дивної святкової атмосфери, і Саша почала називати мене Ві з якоїсь причини.
— Мама Ві, — сказала вона.
Вона була схожа на кошеня, привітне і спокійне, її тепле плече штовхало моє. Коли я оглянулася, то побачила, що вона кусала верхню губу, а обличчя її було підняте до неба. Але там не було на що дивитися — зорі заховалися за туманом.
У барі було всього кілька табуреток, не більше. Звичні іржаві вивіски, пара людських неонових очей над дверима. Хтось на кухні курив сигарети — хліб для сандвічів був просяклий димом. Ми залишилися ще на якийсь час після того, як поїли. Саші на вигляд було не більше п’ятнадцяти, але вони тим не переймалися. Барменша, жінка років п’ятдесяти, здавалось, була рада будь-якій клієнтурі. Вона мала втомлений вигляд, її волосся було виблискувало природними фарбами. Ми були приблизно одного віку, але я не хотіла дивитись у дзеркало, щоб підтвердити схожість, не тоді, коли поруч біля мене була Саша. Саша, чиї риси обличчя такі невинні, як злиток святої на релігійній медалі.
Саша вертілася на стільці, неначе мала дитина.
— Гляньте на нас, — засміялась вона. — Добряче гуляємо. — Вона зробила ковток пива, а тоді запила його водою, що, як я помітила, було її звичкою, проте було вже видно, що вона перебрала. — Я навіть рада, що Джуліана немає тут, — сказала вона.
Ці слова, здавалось, викликали в неї глибоке хвилювання. До того часу я розуміла, що не варто збивати її з пантелику, а натомість дати можливість досягнути критичної мети. Вона випадково вдарила ногою по барній стійці, від неї тхнуло пивом.
— Він не сказав мені, що їде, — промовила вона. — У Гумбольдт. — Я вдала, що здивувалася. Вона мляво усміхнулася — Я не змогла знайти його сьогодні зранку і просто подумала, що він, можливо, вийшов. Це трохи дивно, правда? Що він просто поїхав?
— Так, дивно. Може, це було надто завбачливо, але я з настороженістю ставилася до виправдань Джуліана.
— Він написав мені вибачення. Думаю, він хотів, щоб ми поговорили про це.
Вона потягнула пива. Мокрим пальцем намалювала смайлик на дерев’яній стійці. — Ви знаєте, чому його вигнали з Ірвіна? Вона частково відчувала запаморочення, а частково обережність. — Чекайте, — сказала Саша. — Ви ж не збираєтеся сказати його батькові, еге ж?
Я похитала головою, як це зазвичай роблять дорослі, готові зберегти таємницю підлітка.
— Гаразд, — Саша зробила глибокий вдих. — У нього там був учитель інформатики, якого він ненавидів. Припускаю, він був якимось нікчемою. Учитель. Він не дозволив Джуліану перездати контрольну, хоч знав, що в такому разі Джуліан провалиться. Тож Джуліан пішов до будинку того типа і щось зробив його собаці. Нагодував його чимось, від чого той захворів. Якимось відбілювачем чи пацючою отрутою, насправді я не знаю, чим саме. — Саша подивилася мені у вічі: — Собака помер. Цей старий собака.
Я щосили намагалася, щоб моє обличчя не перекосилось. Простота, з якою вона це все розповідала, без будь-якої зміни інтонації, робило цю історію ще гіршою.
— У школі знали, що він зробив це, але вони не могли цього довести, — сказала Саша. — Тож вони виключили його за інше, але він аж ніяк не міг повернутися. Оце так лажа. — Вона глянула на мене — Ви так не думаєте?
Я не знала, що відповісти.
— Він сказав, що аж ніяк не хотів убивати його, просто волів, аби той захворів. — Саша говорила нерішучим тоном, обдумуючи кожне слово — Це ж не так погано, правда?
— Я не знаю, — сказала я. — Як на мене, то звучить погано.
— Але я живу з ним, — мовила Саша. — Він оплачує оренду і все таке.
— Завжди є місця, куди можна піти, — сказала я.
Бідна Саша. Бідні дівчата. Світ годує їх обіцянками про любов. Як сильно вони потребують її і як мало більшості з них випадає нагода її отримати. Улесливі естрадні пісні, сукні, які в каталогах підписують такими словами, як «захід» чи «Париж». А тоді мрії відбираються з такою шаленою силою; як на руку, що крутить ґудзик, ніхто не звертає увагу, так і на чоловіка, який кричить на свою дівчину в автобусі. Жаль щодо Саші стиснув мені горло.
Вона, мабуть, відчула мій сумнів.
— Хай там як, — сказала вона. — Це було давно.
Ось що таке, мабуть, материнський інстинкт, подумала я, дивлячись, як Саша висушує пляшку і по-хлопчачому витирає рота. Відчувати неочікувану безмежну ніжність до когось, хто, здавалось, з’явився нізвідки. Коли більярдист підсів до нас, я хотіла прогнати його, але Саша широко усміхнулася, виставляючи свої загострені зуби.
— Привіт, — сказала вона, і він купив нам ще по склянці пива.
Саша пила жваво. Вона вагалася між страшенною нудьгою і маніакальним інтересом, удаваним чи ні, до того, що говорив чоловік.
— Ви обоє з іншого міста? — запитав він. У нього було сиве довге волосся, перстень з бірюзою — ще один привид шістдесятих. Можливо, ми навіть перетиналися тоді, ходили однією протоптаною стежкою. Він підтягнув штани. — Сестри?
Його голос відверто намагався ввести мене в діапазон своїх зусиль, тож я ледь не засміялася. Досі, навіть сидячи поруч з Сашею, я могла бути предметом чиєїсь уваги. Це було приголомшливо пригадати напругу, бодай посередницьку. Як воно відчувати, що ти бажана. Можливо, Саша настільки звикла до цього, що навіть не помічала. Поспіхом наздоганяла власне життя, з упевненістю у кращій траєкторії.