— Сюзен Паркер?
Я пильно глянула на Сашу через вогонь.
— Я знайшла дещо сьогодні, — сказала вона. — В Інтернеті.
Я якось витратила кілька годин на такі ж нісенітниці. Фан-сайти, чи як там їх називають. Невідомі куточки. Сайт, присвячений малюнкам Сюзен з в’язниці. Гірські хребти і дощові хмари акварелями, підписані з помилками. Мене мучили докори сумління, коли я уявляла значну зосередженість, з якою працювала Сюзен, але закрила сайт, коли побачила фото: Сюзен у синіх джинсах і білій футболці — жінку середнього віку з безтурботним виразом обличчя.
Мені було не по собі від думки, що Саша жадібно поглинала цю інформацію. Нагромаджувала деталі: звіти про розтини, свідчення дівчат про ту ніч, які нагадували розповідь про поганий сон.
— Тут немає чим пишатися, — сказала я, давши зрозуміти, що це було жахливо. Не ефектно, не завидно.
— Там нічого не було про вас, — сказала Саша. — Принаймні я нічого не знайшла.
Я відчула запаморочення. Мені хотілося сказати їй щось вагоме, моє перебування там супроводжувалося достатньою обережністю, щоб бути помітним.
— Це лише на краще, — сказала я. — Тож ніякі божевільні не розшукуватимуть мене.
— Але ви були там?
— Я, по суті, просто жила там якийсь час. Я не вбивала нікого і нічого. — Мій сміх видався фальшивим. — Безумовно.
Вона зіщулилась у своїй спортивній кофтині.
— Ви просто втекли від своїх батьків? — запитала вона захоплено.
— Це був інший час, — сказала я. — Тоді всі тікали. Мої батьки були розлучені.
— Як і мої, — сказала Саша, забувши про сором’язливість. — І ви були мого віку?
— Трохи молодша.
— Готова побитись об заклад, ви були надзвичайно вродлива. Ну, я маю на увазі, що ви і зараз вродлива теж, — мовила вона.
Я помітила, як вона запишалася своєю великодушністю.
— Як ви взагалі зустрілися з ними? — запитала Саша.
Мені знадобився час, щоб зібратись, пригадати порядок речей. «Повернення» — це слово, яке завжди використовують у ювілейних статтях про вбивство. «Повернемось до жаху на Еджвотер Роад», неначе це була подія, яка існувала самостійно, немов коробка, яку можна накрити кришкою. Неначе не було такого, що я сотні разів заклякала, побачивши привид Сюзен на вулиці чи на задньому плані у фільмі.
Я відповіла на питання Саші про те, якими вони були в реальному житті, ті люди, які самі по собі стали тотемами. Ґай був менш цікавий для ЗМІ, його розглядали як чоловіка, який робив те, що завжди робили чоловіки, а от дівчата були фантастичні. Донна була неприваблива, повільна і груба, вона завжди викликала співчуття. Її обличчя виражало The hungry harshness. Гелен раніше була однією з «Кемпфаєр Ґьолс», засмагла, вродлива, з кісками — вона була кумиром, чарівною вбивцею. Але Сюзен була найгірша серед них. Розпусною. Злою. Її підлу красу не передавали фотографії. Вона була похмура і суха, неначе була створена для того, щоб убивати.
Говорячи про Сюзен, я почала частіше дихати, і я була впевнена, що Саша помітила це. Мені здавалося, що це ганебно. Відчувати такий недотепний азарт з приводу того, що сталося. Сторож на дивані з витками кишок, витягненими назовні. Волосся матері, просочене кров’ю. Хлопчик, настільки понівечений, що поліції було важко визначити його стать. Звичайно ж, Саша читала про ці речі також.
— Чи задумувалися ви коли-небудь про те, що могли б зробити те саме, що й вони? — запитала вона.
— Звичайно, що ні, — рефлекторно відповіла я.
Скільки я розповідала про ранчо, проте лише кілька разів мені ставили це запитання. Чи змогла б я теж таке зробити. Фактично, чи я робила. Більшість робили висновки про рівень моєї моральності, щоб виокремити мене, неначе дівчата бувають різних видів.
Саша мовчала. Її мовчання було певним видом любові.
—Іноді я і сама дивуюся, — сказала я. — Мені здається, що це була всього лише випадковість, що я не робила цього.
— Випадковість?
Вогонь ставав слабшим і миготливим.
— Різниця між мною і тими дівчатами була не така вже й велика.