Батько ще не зліз з коня – і ну верещати, аж лячно стало:
– Де ж ті поверхи!?
– Зараз, тату, покажемо поверхи.
Допомогли старому злізти з коня, завели до хатинки. Показали йому величезну піч, що займала половину кімнати. Сіли на припічку, ніжно обнялися.
– Ось, батьку, тут є один поверх – показали, вдаривши долонями по припічку.
Потім хутко вискочили обоє на запічок. Лягли там на ліжниках, та й кажуть:
– Ось, а тут другий поверх. На тому першому ми щасливі, а на другому ще більше.
Старий Каєтан мав велику охоту досягнути їх костуром. Але було йому зависоко.
– Га! Будь, що будь – поверх.
А велетень Чупрей, що колись такого полатаного шкарбана завалив би пальцем, сидів тихо разом зі своєю Маланочкою на другому поверсі. Так і чекали, поки старий подобріє. Поклялися йому врешті – на все святе, – що поставлять нову пишну ґаздівську ґражду. Пояснили, що тут із поверхами нема чого й починати. Нагодували його, почастували як то у горах, старий переспав ніч на грубих ліжниках, на другому поверсі – цілком добре.
Але Каєтан не був дурний докладати до таких поверхів рідне, любе золото. Казав ще покласти йому до бербениць свіжої гірської бриндзи. До Кут повернувся задоволений хоча б тим, що гроші йому залишилися в руках, що за біль і турботи отримав задарма свіжої гірської бриндзи на цілу зиму.
З того часу Чупрей був зайнятий будівництвом нової просторої хати. Цю ґражду потім жартома називали поверхами.
Так розпорошилося гукове товариство, Дмитрові побратими та прихильники. Кудись випарувалося, всоталося в гори. Але Василюк не мав наміру їх скликати чи переслідувати. Не хотів нікого намовляти й переконувати. Чекав на свій час.
Якраз на Дмитрове свято, в осінню дідову суботу вибрався Дмитро до церкви, щоб зачитати цісарський патент, щоб оголосити всім вість про нове велике побратимство, щоб докласти всіх зусиль і якось м’яко попередити про те, що прийде.
Якщо вже власних товаришів не дуже міг зібрати, то розумів і напевно знав, що заради самого патенту тепер прийшло б небагато людей. Уже й так усе знали, нічого не боялися. Помалу навіть про все забували.
Багатьох, щоправда, відлякували страхопудні застереження, які весь час приходили з Голів від Шкіндів. Щораз більше того сипалося і розсипалося все далі. Ніби хтось на кукурудзяних грядках понаставляв усяких різних та вигадливих опудал, щоб не тільки сойок і костогризів, але й ворон, що все пам’ятають, усе знають, весь час збираються докупи, постійно одна одну повчають, і горобців, що не зважають на опудала, і навіть непокірних сорок – геть відстрашити. Коли повіє вітер із верхів, як почнуть ті опудала шелестіти, шуміти, стукати, лопотіти й гуркотіти, то не абиякий, а навіть великий лісовий звір злякається і навіть людина, що не знає, що воно таке, перехреститься, ідучи десь далеко плаєм. Так і вісті летіли з Голів, зі Шкіндової кичери. Хоча одна перечила іншій, найвагомішим був висновок: подалі від того всього!
Ось тому Дмитро чекав до дідової суботи.
З давніх-давен на осіннє дідове свято чимало людей ходять на могили, на прийняття, на почастунки. Охота є, часу мають досить. Неважко знайти слухачів. Дмитро був упевнений у собі, лиш би мати громаду перед собою, довкола себе.
Натомість дивні речі про той світанок розповів Андрійко:
– Осінній туман був такий глибокий, – оповідав він, – що в ньому втопилися і патент, і цісарське побратимство, і сама свобода, і всілякі ґаздівські наради.
Туман, – так каже Андрійко, – взагалі не для людей із цього світу, для порядків цього світу. Туман придатний хіба для того, щоб бути за панібрата з дідами з того світу, розговоритися з померлими, але не для наради, не для віча живих людей, товариства. Від туманів відбивається сонячне світло, всілякі чари, навіть найлеткіші, топляться у них, розлазяться, як сіль у воді. Найбільший чарівник, що градові хмари у безвісті виганяє, що громи з погордою вимітає, не розірве туману. – Так казав Андрійко про тумани.
Пізньою осінню, навіть коли на схилах і ґрунях погода ще ясна, веселкова, на Красноїллі, над Черемошем, над Річкою і над потоками частенько від раннього ранку родяться тумани, в’ються, стеляться над водою, кубляться, гуртуються і змикаються. Поглинають спочатку дороги та побережні стежки. Ще крізь поволоку, що дедалі густішає, в долину просівається блакитне світло, ще крізь відхилені заслони й фіранки туману, на ясних повітряних вулицях між стінами туманів видніються високі лісисті схили. Смеречини, буковинки, ліщини, явори яскравіють на сонці пишними чубами, вінками та розквітлими букетами. Видно, як десь високо на пасовищах кишать у прозорому світлі стада овець і корів, як далеко на плаях повзають, мов червоні, білі й темні плямки, маленькі, ледь помітні людські постаті. Тумани чаяться, скрадаються, набираються сили. Простягають могутні м’які лапи. Раптово туман рушає велетенськими кроками. Розганяється вгору. У польоті розкриває крила. Розмахує торочками крил. Поглинає не лише ту невиразну малечу, вкриває і затоплює яскраві лісові галявини. Огортає верхи. До нагрітих, сухих, ясних місцин несе вологу, холод і темінь. Зовсім високо ще гордо пишаються на блакиті чубаті штандарти буків. Врешті туман забере все. Сховані в туманах води глухо булькочуть, шумлять невідомо звідки. Коли хтось чужий прийде в долину, не може повірити, що тут є щось іще, крім хмар.
Дбайлива нянька-туман обгортає людину до сну пеленами. Залишає її саму з собою. Безпечно їй, тихо. «Не будіть її», – шепоче туман. «Не будіть мене», – мов крізь сон, квилить сама душа, втомлена, неохоча до світу. Сонна туга веде її до справ таємничих, до таких, що стають реальнішими, ніж цей видимий-невидимий світ.
Ідучи дідової суботи на цвинтар, люди виринали з туманів, несучи повні бесаги їжі. Не було видно, звідки хто виринув, невідомо було, звідки приходив. Наче йшов не з Красноїллі і не з Ясенова, а з країни туманів. І за кілька кроків знову один одному зникав з очей, занурювався в туман. З туману долинали голоси. Розмови тих, що сиділи на могилах, пригощаючись і згадуючи померлих. У кожному колі над могилою видно було тільки своїх учасників святкування. А з сусідньої могили – тільки тіні в тумані.
Звідусіль тихо і сонно, як води, пливли молитви за померлих – наче розмови з ними, виривалися болісним, журливим словом крізь туман:
– Вітці солодкі, діди доброчинні, де ж мандруєте? Яким плаєчком сонцевим трудитеся? На якій полонинці запашній набуваєтеся, відпочиваєте? Мир з Вами святий – ласка Божа сонечка.
– Залишив мене на журбу люту. Туга тужна серце тисне! А тобі чи ж іще не гірше без мене, солоденький, десь там бездоріжжями, небесами тими самотієш. Господи помилуй!
– Хто сирота сиротіша, дитино? Ти сама там при Божих порогах, коло берегів небесних, чи я тут, верба осіння, обдерта, без плоду?
Після молитви, після почастунку, підкріпившись їжею та напоями, починачі, підохочені старці, плєсали коло гробів для душ тих батьків і дідів, що перебувають на тому світі. Плескали в долоні. Викрикували стару пісню:
Довговолосі, плечисті постаті танцюючих старців то на якусь мить з’являлися, то знову зникали в тумані. І тоді їхні голоси також віддалялися і тонули в шумі вод. Стихали так, ніби вже проривалися у світ, закритий для очей смертних, де їхні предки, батьки, побратими дивляться зверху приязно й жалібно на тих, хто їх згадує, благословляють тих, хто шанує старий звичай.