Ми ж уже допомогли тобі, цісарю. Прогнали посіпак, тих щурів, що твоє і наше ґаздівство з’їдають, а хлопчикові твоєму обдертий світ залишать. Понищили ми їхні гадючі гнізда та нори, штаєрамти і мандаторії, аби вже не мали де триматися. Але з тобою хочемо єднання, хочемо побратимства. Про це одне тебе просимо, побратиме гоноровий, аби у нас залишилася стара свобода. Тоді навіть із панами будемо жити у згоді. Хай живуть собі на панський лад, а ми на свій. Хай іде до нас у гостину, хто хоче зі всього світу Божого. Будемо до нього щирі, будемо йому раді. Лиш би тільки не смів ховатися з неволею за Твою —за цісарську спину. Будь ґаздою і будь суддею, як сам Бог, і нам сусідом, як та велика Чорногора. А ми щороку будемо тобі привозити на конях золото, скарби з заклятих комор аж сюди, до цісарських дворів. Дотримаємо, чого сам забажаєш!
На все кладемо тверду присягу, клянемося тобі, присягаємося!
На ці Дмитрові слова враз підняли вгору всі посли мосяжні топори, які грізно блиснули, схрестили їх зі стуком над Дмитровою головою і так їх тримали для присяги.
Коли Дмитро промовляв до цісаря, панчішники іноді щось шепотіли до панських вух. Цісар слухав, дивлячись на юнаків добрим, ласкавим оком, і кивав сивою головою.
Потім співали цісареві. Співали стару пісню про мудрого царя Соломона, співали нову, славнозвісну Дмитрову пісню про свободу. Танцювали святковий танець із топорами. Танцювали посли старі, сиві й кудлаті, танцювали й молоді, кучеряві. При цьому співали прадавні пісні, коляди. Дмитро сам стояв посередині, вимахував топором і так починав спів:
А юнаки йому відповідали так гучно, аж дрижала стеля у цісарському дворі:
Вирували довкола Дмитра з топорами, підносили й перекидали бартки під час танцю, підбігали до цісаря, виблискуючи піднятими бартками, аж панчішники мимовільно наближалися до свого пана, наче хотіли його захистити від гострих барток. Тим часом цісар утішався, зацікавлено придивлявся, дивувався з того танцю, ніби бачив весільні герці гірських орлів, дивувався, як то ані разу жоден не впустив важкої бартки, як то жоден з них іншого не скалічив і навіть не зачепив.
Віддали честь цісареві. Закінчилися співи й танці.
Тоді вийшов якийсь дуже старий панчішник із панською, кислою, надутою міною та, вдаривши три рази тонким топориськом, довгим, як трембіта, і крякаючи, мов качка, щось наказав. Це означало, що сам пан цісар буде промовляти. Всі стихли. Цісарський ґазда глибоко затягнувся своєю золотою люлькою, аж той кривавий камінь, що був спереду, блиснув і заіскрився кров’ю, як око дракона.
Каже, крутячи вуса, пан цісар, повільно, з посмішкою і ґречно:
– Навіщо мені твої скарби зі скельних заклятих комор, князю головський?
Маю і я комори різні та стодоли. І ті штаєрамти, млини мольфарські (для драчки). Вони не сіють, а збирають, не сиплють зерна, а мелють. Вимелють, що треба з християнина, витиснуть навіть із жида, впораються з панами, врешті й на попів знайдуть спосіб. Грубого змелють на тонко, а тонкого на порох. І кров би тягнули також, і мозок людський, якби був такий наказ. Що хтось заробить, що хтось має забагато, вже з нього витягують: для країни, для держави.
Щораз потужнішим голосом промовляв цісарський дідич:
– І що ж то мені за щастя? Прислухайся, як грають ті млинові цісарські камені. Оглухнеш!
Чи, може, хотів би їх зупинити? Посиплються твої кісточки, як пір’я!
Я сам ціле життя збираю цісарську силоньку, щоби їх хоч зрушити на інше місце…
Неволю маю забрати? А куди ж її подіну? Силуюся, весь час побиваюсь над тим, аби хоч на всіх однаково розкласти цей тягар.
А чи маю розігнати все те, щоби рід з родом, громада з громадою почали різатися і нищити один одного?
Свобода? Га, га, га! Це закопано глибше, ніж ваші гірські скарби. Мольфарським оком сягни під землю, князю-юначку…
А ти по свободу сюди приходиш? До діда по молодість? До трупів по кров?
Потерпають народи – кажеш. А де ж ті силачі? Де ж побратими мої, щоб допомогли цісареві своєму повалити утиск, зв’язати самого Архиюду? Де ж вони, що кинуться на неволю? Гай! Любуються народи неволею, по-псячому лижуть їй ноги. Нехай терплять!…
Йосиф грізно сміявся. Тихо було у дворі.
Запалало Дмитрове серце, з захопленням дивився на чарівника:
– Гарний він, як дєдик мій, сам Штефанко, і сильний дід, як – гей! – на світі нема такого.
Цісар уважно глянув на Дмитра. Знову заговорив лагідно, з посмішкою:
– Правда, ваш рід хоч буйний, але розмаїтий якийсь, фантазійний, кольоровий, танечний, ніби вільний… Так, як ті мої оґирі. Як ті мої табуни милих коней і любих цісарських лошат. Шкода мені вас. Тому даю вам такий патент.
Гей, ви, мої цісарські писарчуки! Слухайте уважно, пишіть ретельно, старанно!
Пан цісар заговорив ще повільніше і по-соломонівськи виголосив:
– Моєю ласкою, християнського цісаря Йосифа, усі втікачі з війська, дезертири, опришки з дезертирів та інші буяни не мають відтепер переслідуватися, ані бути караними. Дарує їм це моя цісарська ласка. Також напади всілякі, які досі були, назавжди прощаю. І ще одну ласку оголошує цей цісарський патент:
Рекрутації до війська відтепер не буде жодної – на цілій зеленій християнській Верховині!