Навіть деякі Василюкові юнаки сварилися між собою. Трохи крові собі пустили, понаставляли один одному бартками синяків, порубали шаблями і знову мирилися. А одного разу Василюкові з Томанюковими так перестрілювалися з буковинок цілий день без перерви, аж зголодніли. Тоді один за другим нишком пішли поїсти до хати Палія, в якій було щось на кшталт корчми. Почали танцювати. Там знову собі щось згадали, бо порубалися палашами, аж підлога у просторій Палієвій хаті була всюди заляпана кров’ю. І далі попивали чи горілку, чи вино, мед, чи хто що полюбляв. За єднання! За згоду! Аби не дуже гнівався вільний князь, як вернеться! На єднання так танцювали і вдень, і вночі, що сучасній людині кожна рука і кожна нога окремо відвалилися б від таких танців. «Гой! Свободо, свободонько! Сонячна, удала!» Тепер вони знали, що вони у них є. Знали, як нею користатися. І вже ніяке латане мандаторське стерво не псує юнацьких танців, не винюхує, не тягне до протоколу, не заковує в кайдани. Не суне свого псячого носа до того, що комусь дурну голову розбив – трохи або й зовсім. «Гой! Свободо, свободо!» Цим співом шуміли царинки, навіть відлюдні полонини, ця пісня доходила навіть до глибин незмірних у ті часи лісів.
Отакою була свобода тогочасної гірської молоді. Зрілі люди теж її куштували. І, хоча Дмитра не було, щонеділі у Головах співали нові співанки. Звідти розліталися на цілі гори пісні про все, що діялося недавно і давно. Про Чупрея, про летючих зміїв, про цісарських вояків, про Булигові таляри. Звідти походили також жарти, кпини та дотепи.
Не одному, коли слухав ту Андрійкову оповідь про бійки та свободу, на душі ставало якось сумно. Тоді Андрійко втішав слухачів, що це лиш теперішні люди такі кволі! Бо – невідомо, як сказати – чи більше у дикості погрузли, чи у м’якості. Нині – так звик бідкатися Андрійко – хай лиш один одного цюкне барткою – і кінець. Еге! Сумна їхня доля! Уже ніколи більше не поб’ються, ані не затанцюють. Тріскає голова, слабка й пуста, а незграбна рука іде в кайдани. Один до гробу, другий до криміналу. І все. Куди це годиться. А в ті часи люди були і міцніші, і ґречніші. І рубатися вміли, і вчасно помиритися.
Так розпочався той період буйності, період бійок, про який збереглися пісні та який погано закінчився.
Хоч до кінця було ще далеко, однак і сам Андрійко визнає, що не лише добро принесла свобода. Почувши вість, що нема мандаторії, що «скасувалися» пушкарі, через Судію прийшли загірські опришки з Угрів. Погано, дуже погано їм там велося. Уже майже два століття вони дедалі більше марніли, аж стали подібні на збідованих і загнаних втечею розбійників, а не на гірських опришків. Де їм там до наших юнаків! Дуже їх припікали угорські суди й уряди. Того, кого ловили, відразу вішали на цьому ж місці, насаджуючи весь тулуб від рамен крізь груди на гострий кривий гак, мов на велику вудку. Тож вони шукали свободи і поживи з чужої шкіри тут. Петро Шекерик, правнук Палія, описує у книжках, як то мудрий і грізний ватажко Пігул-Попицун, який за часів Дмитра був уже старим чоловіком, колись прогнав і провчив загірських опришків, убивши відразу дванадцятеро одним пістоликом. Може, тоді з ними ще варто було боротися. А тепер, коли Попицун був дуже старий, Пелех уже мертвий, а Дмитро пішов до цісаря, зайшли ті розбишаки, почали грабувати й спустошувати хату за хатою. Ще й припікали декого, лили смолу на живіт, щоби признався, де тримає гроші. У деяких хатах уже не було на чому лягти: забрали ліжники, забрали сукно, одяг, навіть харчів ґаздам не залишили. Добиралися і до двору в Криворівні, але там їх привітали щедрими пострілами. Відступили, нападали тільки на слабші та менш захищені хати. З усіх гірських ватаг ніхто кроку не ступив, щоб їх прогнати.
Безлад ставав дедалі більшим. Гроші танули, безперестанку йшли коні то з Косова, то з Угорщини, то з вином, то з горілкою. А купці не поспішали в гори. Ніхто не купував коней, волів та кіз. Навіть вірмени не квапилися давати біднішим людям кіз на випас у горах. Угорські ярмарки закрили, на доли нікого звідти не впускали. Де-не-де робилося трохи тісно серед тієї славної свободи.
Свобода вже добре розгулялася, а вістей про послів ще не було. Щось дуже довго не поверталися. Так довго, що вже перестали їм заздрити ті, що не пішли. Хто знає, на якому світі та цісарська Відня? Цікаво, чи можна звідти вернутися до хати? Уже вважали їх за пропащих.
Від Шкіндів приходили ще інші вісті.
– Звідти, з-за гір, – казали, – нікого не пускають просто так. Якщо посли вернуться, то хто знає… Може, пристали до панського стану. Може, вернуться з мандаторами, гайдуками, військами… Або й самі вбрані бридко, негоже, в полатані шарапацькі строї. Будуть надимати пір’я, пиндючитися, гоноруватися. Пихою манити і зваблювати дурних. Потім почнуть щось хитро шепотіти, намовляти, заприсягати Бог знає до чого. Врешті запустять сюди панщину. Подалі від них!
Видно було, що все ж на цій землі, а не на іншій та Відня – хоч, може, десь на самому краєчку, – бо посли повернулися. Розповідали всі однаково. Хіба що б там десь їх усіх разом затьмарило. Однак не впали з хмар, а просто приїхали дорогами, плаями, верхами, були потомлені й виснажені. І чого лиш не наоповідали! Допоки були разом, переважно оповідав сам Дмитро. Коли вже розійшлися по селах і по хатах, зліталися до кожного люди здалека, Бог знає звідки. Ніхто не знав, що про все це думати. Мало не кожен із послів уже й сам добре не знав, що йому снилося, а що бачив насправді. І тепер серед тих гір, що тонуть у безчассі, важко було вірити, що є ще щось інше на світі.
В осінніх туманах потонули події. Випливали з туману, коли хотіли. Досхочу змінювалися.
Мандрівники призвичаїлися жити не буденно, а постійно оглядати щось нове, постійно дивуватися чи принаймні дивувати інших, приголомшувати дивами. Коли відпочили після незмірних трудів, коли опинилися у тиші без подій, почали і тут, у рідному краї, розглядатися за дивами. То один, то інший побачили щось таке, чого досі не помічали.
Ось гірська осінь, стара божа писанкарка, красила світ. На ніч занурювала його в туман. Купала, полоскала дерева, листя і трави. Удосвіта витягала їх з туманної купелі. Білила морозом, кучеряво писала памороззю, вкривала візерунками з інею. На полонинах ткала закручені узори сріблом павутини: на деревах пучки та розплетені коси павутин, мов оздоби весільного деревця, на полях, на сухому бадиллі – на кшталт квіткових келихів, на огорожах – мереживні восьмикутники. Потім на зорі все забарвлювала ледь рожевим. Коли наставав день, опускала все у глибоку гірську блакить. І тоді вихлюпувалися з лісів, із гущавин молодих дерев, із гайочків, із трав вогнисті хвилі та струмені кольорів. Сипалися звідусіль, потім складалися у веселки. Від темної зелені смерек та блідої дубів, через голубу кедрову барву, білі, золотисті, жовті, криваві, пурпурові смуги лягали на блакить. Трималися на ній без руху. Ніби назавжди збережені так в усій красі та пишності. Лагідно посміхалося згори Боже сонечко. Сухенька писанкарка відпочивала. Втомлено посміхалася. Милувалася своїм витвором. Її думи текли і грали срібно-блакитними водами. Безконечна тиша, наскрізь блакитна, слухала ці думи, приймала їх на небесне лоно.
Після повернення Дмитро власне так несвідомо стежив за тихою працею старої осені на буковинках, на яворинках, на дібровах. Такими ж барвами радості вигравало його серце.
Цісар відкрив йому очі. Доти він жив без світу, як дитина в лоні матері. Той далекий, що його досі не грів і не студив, став для нього і дивовижним видовищем, і бойовищем для туги, для пісні. Потребує його цісар християнський, казав йому чекати на велику мить… То не якісь бійки з посіпаками. А де ж цісарські побратими? Його гукове товариство… «Мольфарським оком сягни під землю… Чекай, мій юначку, на славні цісарські загадки».
На головських полонинах і в пущах досить місця для всілякої мари.
Він міг би сюди запросити, приманити примівками, викликати чарами всі видива з далекого світу. Вже бачив їх, як увійдуть у цей чудесний храм свободи, виписаний барвистіше за палаци й сади.
Хотів розповісти Штефанкові. Намірявся розповісти таємну вість про чудесні несамовиті загадочки. Хотів отримати пораду.
Тим часом Штефанко сам мав багато чого розповісти. І все здебільшого про Голови, а ще про Жаб’є, навіть про Ясенів, дещо про Синиці і трохи менше про Білу Ріку. Важливі речі! Усе цілком нелюбе, негарне і сумне – щонайменше. Оповідав про свободу, не про стару свободу, а цілком нову, молоду, розбишацьку. Про таку, яку запровадили гулящі паночки собі самим на згубу. Таку, що спотворює і псує цей гарний Божий світ, наче хтось розбив красну стару писанку і з неї з жахливим смородом вистрілила рідина, збурена припливом повітря. Отака вона ця свобода (шкода її так називати). Нарікав на вовчу дикість і баранячу дурість, на зраду, на нищення. Нищать навіки стару правду, втрачають рахманну свободу.
До цісарських земель вісті про це не дійшли, а очі Дмитра ще дивилися вільним поглядом мандрівного птаха. Адже він роками мандрував. Похмурість, яка буває у смутку та пригніченості осілих людей, не могла засліпити його очей.
Дивлячись на те, що відбувається навколо, він невдовзі зрозумів і визнав, що це не є батьківська, ґаздівська свобода. Не про таку він думав, співав не про таку, що, як розгукана повідь – коли раз виверне берег, усе потім саме сиплеться, трощиться, перевертається. Беріг віру у стару правду, поки вість про загадки не вразила його, як колись святий грім під час першої весни лісового життя.
Тим часом, дізнавшись про повернення знаменитого ватажка, про повернення славного посольства, загірські розбійники вже не з’являлися. Але й Дмитрові товариші зовсім не з’являлися до нього. Про деяких було чути, що валандаються безперервно по гулянках і весь час показують, що вони кращі леґіні, ніж інші, бо перемагають у кожній бійці, в кожній суперечці. Про інших навіть вісті не було. Напевно, десь ґаздували, корчували, боролися з пущею і замість того, щоб виганяти мандаторів та посіпак, відганяли ведмедів від стад, билися з ведмедями, і то не один раз, на свято Купала, а ледь не щодня.
Про Чупрея теж нічого не було чути. Дмитро не бачив його від часу кутської війни. Постійно про нього розпитував. Прийшли врешті потішні вісті, слухати було любо.
Оповідали, що Чупрей далеко посеред пущі був зайнятий роботою, будівництвом нової хати й оселі. Привів із Кут жінку Маланку, ту вірменочку, яка його доглядала під час хвороби. Цікава то була женячка, цікава її історія. Старий вірменин, коли побачив, до чого йде, аж ніяк не бажаючи мати зятем дикого лісового чоловіка, не навченого торгівлі, обережно повідомив, що віддасть доньку разом зі значним посагом тільки такому чоловікові, який має «поверх». Бо його одиначка мусить жити на поверхах. Тільки на поверсі буде щаслива. Чупрей разом із Маланочкою довго радилися, що робити. Врешті вигадали спосіб. Почали переконувати старого, що Чупрей має не один поверх, а два. І свідків кутських для цього знайшли. І що до цих поверхів їм не треба ніякого віна, ніякого посагу та грошей. На Чупреєвих поверхах і так будуть щасливі, багаті. Старий вірменисько кивав головою. Його підкупило те, що не треба чіпати гроші. А тут іще – кажуть – не один, а два поверхи. Коли вже так надумав і вже ніби дав їм спокій, Чупрей зі своєю нареченою чимшвидше побралися перед вівтарем самого святого Каєтана. Тоді ще швидше, на конях, утекли до своїх поверхів – на Голови…
Трохи згодом старий вірменин затужив за одиначкою. Думав про ті поверхи. Витягнув зі сховку два казанки, повні дукатів, призначених на віно для доньки. Милувався ними: все для Маланки! Довго роздумував. Один казанок, цілий і неторканий, поклав назад до сховку. З другого обережно пересипав половину грошей до порожніх бербениць для бриндзи. Але замислився знову. Знов частину відсипав до казанка, а трохи, так із чверть того, залишив у бербеницях, щоб узяти з собою. Решту заховав. Бербениці добре заткав шматами. Щоб ніхто його не впізнав, убрався в потерту, полатану одежу. Жалюгідний вигляд мав у тому. Вирушив на коні в гори, як бідний кахляр чи кутський гончар, нібито по бриндзу. Поїхав додавати золота до тих поверхів.
У горах розпитував про Чупрея. Роздивлявся на всі боки. Аж темніло йому в очах. А старий дихавичний кінь вірменина цілий час то фиркав, то храпів зі страху, врешті став ледве дихати від утоми. Ото тобі поверхи! На львівський ратуш швидше б конем виліз, ніж сюди.
Але де ж ті поверхи? Де ж тут можуть бути поверхи?
Коли вірменин доїхав плаєчком поза ґрунь Комарничин, побачив серед пущі маленьку лісову хатиночку з неотесаних кругляків. На звук тупоту кінських копит із хати вибігли Чупреї.
– Господи! – жахнувся ватажко Чупрей.
– Не бійся, мій миленький, якось то буде, – заспокоювала його Маланка.