– Навіки Богу і вам слава, ґаздо верховий! Здорові-сте, моцні, ґаздо? А верхами як, веремічко?
– Дякувати Богу і в Нім надія, – гуде дерево.
– Ну, то миром! Треба йти за дроб’єтами. Оставайтеся з Богом, ґаздо!
– Гостіть у нас здорово, – відповідає дерево, шумить кроною згори. Пастух повторює ці слова.
Такої розмови вистачить на цілий день. Добра така розмова і, згідно з порадами мудрих починачів, потрібна. Для того, аби щось не влізло у людину, щоб із цих пустищ не постала якась небезпечна туга, аби мара не загрузла в серці. Ночами мара волає, її голос вплітається у шум вод. Тоді не смій розмовляти і не смій відповідати на її заклики!
Коли вже пастух стане побратимом дерева, розповідає йому не якісь інші історії, а свої сни, свою нічну історію.
Хто ж знає, що там насниться навіть найпростішій людині на високій полонині, що їй із серця виросте? Те самотнє життя, ті глибокі ночі при тліючих і гаснучих колодах. Життя суворе, дике й безмежно вільне. У самотності, як у глибинах ночі, тонуть границі світів, стираються, ніби в гірських туманах, межі між бажанням та володінням, між сном та явою. Часом бажання й туга довго когось мучать. Часом здійснюються навіть найпотаємніші, недосяжні. Відходять давні турботи, давні радості та втіхи, з’являються цілком інші.
Уночі до самотнього чоловіка приходить в образі жінки, якою раніше не дуже переймався, а тепер затужив, – лісна. Це має свою ціну.
За те, що прийшла, жорстоко його мучить. Слова не скаже, німа, замурована, а вродлива, горнеться до нього. Вогнем випробовує його тугу. Часом покладе його руку у вогнище, пече її, а часом аж до кості пропалює натруджене тіло. Часом кличе і манить здалека, тягне кудись у пустки, веде до погибелі, на дно провалля.
Отоді, коли така туга залазить до серця і показується примарою, найкраще шукати друзів, зізнатися їм у всьому, як на сповіді. Тільки вільна дружба рятує, нічого не жадає і не вимагає, ні до чого не змушує. Добре так очиститися від чарів нявки, яка – надто бистра, гарна, як ангел – тягне на той світ, і від затьмарення лісної, що вночі треться персами, гладенькими колінами, а потім притулиться лоном і вимагає страшних жертв. Найліпше очиститися розмовою зі старим побратимським деревом.
Крилате дерево зжалиться над християнином. Не говорить багато. Стільки, скільки треба.
– То нічого, – підбадьорливо шумить з гори. – Не журися вже, гостю, іди з Богом! Миром!
Пастух іде вже спокійний. Уночі сниться йому веселенька полонина. Наглядає за ним могутнє вікове дерево, вічно зелене.
Часом пастух опиняється на величезному Менчулі або на Попі Івані, наче хробачок на земній кулі. Дивиться тужно на села, нічого, крім дахів ґражд, не може побачити. Дивиться на загірську сторону, на величезні ліси: там не видивишся жодної людської оселі. Лежить на мохові, дивиться на хмари. Спочатку шукає там якісь знайомі образи. Знаходить. Якийсь дід зі смішно загнутим носом, із довгою бородою та в шапці, що весь час колишеться від вітру, злостиво сміється, невідомо з кого. Далі летять без пам’яті опришки на буйногривих конях. Або цісар, велетенський цісар сидить на троні, навколо багаті стада і дракони, що пильнують стадо.
«От, який дурний чоловік, всюди хотів би бачити своє», – думає пастух.
Потім око звикає до безформності. Кружляють кулі, білі плахти хмар, відкриваються заслони, видніються небесні глибини. Хмари розриваються, обшарпуються, піднімаються щораз вище, розчиняються у блакиті. І знову громадяться і клубляться великі будівлі, хороми, куполи хмар, стовпи та брами небесні. Велично пливуть цілі ряди палаців! Палаци Іллі. Часом Він, сам Святий, вигляне з-за хмари. Блимне і засміється могутньо, аж здригається Менчул.
– То не на нас, – спокійно міркує пастух. – Він своєї звірини шукає, чорта.
Тумани підкрадаються зворами, чаяться, вилазять і накривають величезні простори. Людина сама в імлистих сутінках. Ще недавно маленька, непотрібна на світі, а тепер нічого більше, крім неї. Помаленьку ближчі тумани піднімаються, розсіюються: видно скелі, замок і кам’яні башти на Шпицях. Ззаду невиразно чорніють верхи. Навколо них і за ними пливуть тумани. Замки ніби наближаються, збільшуються. Видно віконця у баштах, дверцята на кутах, сходки, маленькі ґаночки та веранди. Чимраз далі темно-синє тло гір, а передні башти все ближче. Це тумани так чарують. Врешті ціла Лядчина вкривається густими туманами, якраз до пругу Чорногори. Наче блукаюче море поглинуло всі села на лядському боці. Пастух відрізаний від свого світу, на світовому острові, серед туманного безміру.
Вечоріє, треба шукати в тумані стадо, перелічувати його, повертатися до стаї. Світ звузився, про мару забуваєш. Треба також оглянути пістолі, бо в лісах жерепу може щось чигати, ведмідь або вовк. Сходять униз, до пастушої стаї. Вівці – товариство спокійне, смирне, – хоч не знати як гірко було б на світі, хоч не знати яке вістря мав би в серці, на тебе віє спокій від цих сумних очей, від теплих мордочок, від дружного хрумкання травою. Але надто одноманітні їхні звичаї. Зате кози і собаки урізноманітнюють життя ботею. Кози вибігають уперед і всюди заглядають або затримуються, десь стрибаючи і прогулюючись. Собаки наздоганяють один одного, граються, весело гавкають, то вибігаючи наперед, щоб перевірити, чи безпечно, то вертаються на сам кінець отари, ніби її перелічують. Пастух до кожного щось промовить, про щось запитає. Собаки щиро радіють кожному слову, а кози – як їм охота прийде, і кожна трохи інакше. Вівці відразу лижуть руки, шукають солі, вичікують і знову хрумають траву.
Цих розмов вистачить на весь вечір.
Увечері, впоравшись із худобою, пастух знову сам при ватрі. Дуже рідко приходить хтось із села, іноді переночує тут полонинський мандрівник, часом відвідає його хтось із найближчої полонини. Тоді й з людьми можна поговорити.
І тільки на спільних випасах, у спільних колибах людську мову можна почути щовечора. Але й тоді кожен приносить із полонини щось своє. Хто знає, куди чия думка залетить, чи той інший вислухає його, чи почує, чи зрозуміє. Невідомо, що є сном, а що правдою. Вряди-годи в неділю або на велике свято прийде хтось із родини, зайдуть люди з села, привезуть на конях повні бесаги харчів, борошна та солі, часом білизну, принесуть порожні бербениці для бриндзи. Зате у них повно вістей зі світу.
Усі ці вісті з далекого світу вплітаються у великий світ хмар, небес та вершин маленьким стібком, зникають у ньому. Буває, однак, що якась новина раптово вдарить і так гостро заболить, що гасне все інше. Так, як корч іноді стрясне нутрощами або охопить їх гарячка, і все віддаляється, крім власного тіла. Або крадькома пролізе така вість, що здається далекою від полонинського життя і навіть від сільського. Непомітно, але наполегливо починає тертися об серце, так тре і пиляє, аж серце спалахне, наче жива ватра. Така ватра загрібає і перетравлює все паливо. Горить для себе, бо хто ж її помітить у туманах?
Відколи встановилася стара пастуша правда, століттями, а може, й тисячоліттями триває таке життя.
Десь так років сто п’ятдесят тому розійшлися горами вісті про нову свободу. Блискали вогниками тут і там, гасли, стелилися димами. Просоталися всюди. Як ті рожеві, сині, свинцеві тумани, що проникають у яри, збираються у котлах, осідають на скелях та снігах, перетворюючись на краплі, краплинами-струменями точаться до потоків. Розлилася свобода цілими горами, пробралася і всмокталася в усі гірські простори. А люди – і ті, що боролися, і ті, що на летючих водних зміях нападали на Кути, ті, що раділи та співали, – врешті розчинилися у просторах і туманах, кожен десь в іншому місці. Марно б ти їх шукав, старий Андрійку.
А мудрий Андрійко, який знає, що цей великий світ гір зовсім не є поприщем людини, а просто терпить людину, як кожного іншого звіра, пташину чи мушку, – взагалі їх не шукав. Продовжував стару повість.
Після того, як вигнали посіпак, гори ожили. У Головах та Ясенові люди навезли собі грошей і накупили, чого треба було. Ба, навіть того, чого не було треба. Одні з Кут, а інші аж із Туреччини. Молоді люди поверталися з самотніх полонин і відразу потрапляли в цю радісну шумливу річкову течію, у свободу. Восени почали нею користуватися. Без клопотів, без перешкод почалися гулянки та забави. Стежками кожен ходив аж занадто озброєний. До панських чи цісарських лісів уже ніхто не крався. Ходив, як годиться ходити лісом Божим, людським. Полювали, стріляли, грюкали у лісах, скільки їм було треба, навіть значно більше. Дехто полював ще далі: якісь безвусі мисливці, яких досі ніхто не знав і не бачив в опришківських ватагах, вже нападали на подільські двори, на корчми. Інші готувалися до нападу на Косів. Деякі мудріші глибоко задумувалися, що б такого неабиякого встругнути. Пригадували собі славний Болехів, місто, як то кажуть, «багате на суми», до якого сам Довбуш навідувався, не переходячи води.
Отак, перш ніж Дмитро повернувся від цісаря, всі забули про недавню історію.
А позаяк його славне товариство розлетілося і розбіглося, не було навіть мови, ані думки про те, щоб загороджувати плаї, робити засіки та загачувати ріки, як це обіцяв Чупрей. Бо і Чупрей так довго лікувався біля оксамитоокої вірменочки, що забув про воювання, помсту та погрози. Навіть пан Осьвєнцімський, бачачи, що нічого не клеїться, відпочивав після бурхливих пригод. Полював, грав у карти й уже думав про те, щоб отаборитися. Не один із товариства сидів коло любки, не один будувався, почав ґаздувати і намірявся женитися. Усі молоді тішилися свободою. Кожен пив її, як мед зі стільників, але так, що мед висмокче, а стільник викине будь-де.
Безперечно, ніхто з Дмитрових юнаків не думав порушувати громову присягу. Бо ніхто про неї не думав. Зате повсюди поширився юнацький дух. Окремі ватаги вже почали воювати між собою. Роди поновили старі суперечки. Рубалися не тільки при нагоді. Леґіні приходили до хати супротивника, забивали у поріг двору топори. Це означало оголошення битви. Потім посилали своїх послів, домовлялися, де мають зійтися. Виходили на якусь рівну поляну – як от Ігровище на Просічному, – і доти кидали топорами, поки в одної зі сторін не залишалися тільки поранені або неспроможні до бою. Тоді вже вважалося, що це перемога. Ті, що мали шаблі, билися шаблями, а решта – кілками з парканів. Щойно трохи зализали рани, знову йшли забивати сокири на порозі ворожого двору. Так собі розважалися.