Шелестів у тумані згорнений папір. Ще раз блиснула палиця для патенту і закрилася. Дмитро зник у тумані, пішов, ніхто не знав куди.
Так Андрійко оповідав про зібрання серед туманів.
Проте Дмитро довго не засиджувався в Головах. Шкінди, а за ними й інші, виговорювали на цісаря і на Дмитра, що могли. Оповідали, що після Дідової суботи самі пушкарі з парадом відпровадили Дмитра до хати, бо ані один старий побратим не залишився з ним. У тумані ніхто добре не придивився. Плітки та брехні, як уперті сороки, кружляли на головою Дмитра і скрекотали. Оленка непристойно кепкувала з цісаря, а Дмитрові просила переказати таке: так, як той молодий вовк, що побув у неволі чи в хаті під лавою, чи в притулі між безрогами, втрачає нюх і слух, втрачає лісову мудрість, уже вітер до нього не заговорить, уже полонина йому письма віщого не розкриє, уже старий ліс його не повчить – так і Дмитро, відколи став брататися з панами. Так казала Оленка.
Дмитрові змалів сільський світ. Він не хотів допускати відвертої суперечки, а впокоритися й усе це терпіти також не хотів. Наближалася зима, він уперше за багато років був у батьківській хаті. Роками тужив за цим. Але тепер було інакше, ніж роки тому, інакше, ніж очікував. Уже навіть не міг перейти через Білу Річку на Шкіндовукичеру, а з товаришів до нього навідувався лише Куділь. Батьківська хата була ясна й весела, оскільки молодий жидівський мандрівник вставив скляні шиби, але, коли Дмитро сидів у хаті без діла, смуток точив йому серце. Уже навіть Штефанко був не дуже радий з того всього, що чув від Дмитра.
– Як же ти то хочеш, синочку, яка ж то має бути цісарська свобода для всіх однакова, а без ґаздування? Будь-хто має бути рівний нам, і пустий зайда без роду? І постійно товариство, і віча, і війни, і багато галасу. А куди ж подінеться худоба та стара правда? Я цього не кажу, але хтось міг би подумати, що – борони Боже – ти засіваєш якусь нову моду!
– Ні, – сумно відповідав Дмитро, – дєдю, я хотів би, щоб було, як колись давно, як найдавніше, як сотні років тому. Але зайшло сонечко, не бачити нам більше вечірньої зорі…
Час від часу ходили з Куділем далеко на полювання, і було їм легше. Знову поверталися до хати. Йшли через голі буковинки без листя. Дмитро тихо заспівав:
Недовго сиділи в селі, кудись зникли. Чи на Льодову Бабу, чи на якусь зимарку, ніхто не знав.
Напередодні Михайла, коли сніг уже добре припорошив плаї, приїхали в гори коломийські комісари, оточені військом, драгунами та піхотою. Приїхали, щоб оголосити патент24. Заїхали до двору в Криворівні. Повиставляли варту біля ґражд, на вежах, при брамах і на ґанках. Весь час стояли на сторожі, цілі ночі не спали, сподіваючись нападу. Оголосили через гінців, аби в неділю зібралися люди звідусіль коло церкви, бо інакше… У неділю зігнали людей на подвір’я двору, казали їм стати коло фурдиґи, де тепер ростуть при дорозі старі верби, коло гарматок, що вишкірювалися там огидними мордами на хрещений люд. А тоді коломийський пан крайскомісар виліз на верх пивничної фурдиґи, аж йому очі вилізли з голови до неба. Тонким і тремтячим голосом зачитав цісарський патент. По-лютеранськи калічив людську мову. Коли зачитував патент, люди мало що розуміли, а коли почав тлумачити, не розуміли вже зовсім нічого.
Серед шляхти та гірських поляків досі збереглося досить багато легенд і перлів із тогочасних промовлянь крайскомісара й мандаторів. Можна було б написати книжку, доволі кумедну. За тими легендами, власне так промовляв коломийський крайскомісар:
– Люди кохані, цісарські піддані! Цурюкцурорднунг – вивертай, вивертай порядок! Ві будиті на дворі – я, я, на, зо гйофліх, брав – (якийсь вусатий писарчук підказував йому: будьте ґречні) – а ми, достойники будемо рюкзіхцфоль – заглядав до книжечки – тобто: зад-собі-повні (писарчук знову шепотів: ласкаві), – але достойник далі піднесено промовляв.
Що за розкіш, що за забава була дивитися на того посміховиська-комісара. Лиса голова була накрита білим хвостом з волосся, а очі так йому стрибали й бігали з людини на людину, наче вивірка з дерева на дерево. І ноги тряслися зиґзаґом, людям на втіху. Йому варто було платити за кожен крок, за кожне слово. Щонеділі влаштовувати б такі патенти, ніякий циганський ведмідь з ярмарку до нього не вмився. На потіху людям створений неборака, і баста!
Коли крайскомісар побачив усміхнені обличчя, набрався відваги, радістю наповнилося його серце, що так його мило вітають цісарські піддані. Промовляв дедалі сміливіше:
– Наша маєстата є ваша тата. І вас милує, ох! як милує. Як ви на дворі, тобто – як хречні. А як нехречні, ох, ве! То будуть шубениці, – показував руками на гори, закінчив плаксивим голосом: – Шубениці тут, шубениці там, шубениці навколо. І фурдиґі, багато фурдиґі…
Згадував також цісарського депутата Дмитра, вірного підданого. Гарно й душевно щебетав, лишень люди нічого з того не зрозуміли.
Підлітки відпровадили крайскомісара аж на Буковець, а діти його просили, аби сказав ще щось смішне. Крайскомісар був справді зворушений, що цісарські піддані такі лояльні.
Тим часом, коли все розсипалося, коли ніхто в горах ні за чим не стежив, туди поволі пробиралася ота політика.
Купців у гори не пускали. З гір нікого не випускали на доли і до міст. Весь бунтівний край і далі був відгороджений від світу, щоб звідси не виповзла якась бунтівна зараза, хоча про бунти тут уже забули. А тим часом у горах мали стежити за порядком не мандатори, а – о, диво – священики. Губернатор віддав попів під командування крайскомісарів, так що мусили їх слухатися, як рекрути капрала. Старі священики не були придатні і не навчені до політики. Зате молоді невпинно базікали про послух щодо закону, щодо урядів, щодо влади, щодо цісарської держави, наче вчені кози. Вже навіть молодих семінаристів муштрував сам губернатор, щоранку «візитирував» їм у семінарії черевики, штани та мундири. У школі їм так вбивали в голови ті балачки про владу, про державу, про «етатрезон», що, якби котрогось розбудити посеред ночі, то говорив би про те без пам’яті, як заведений. Так само в горах молоді отці зачитували з казальниці накази й патенти, аж церква стогнала. Не просто патенти, не просто зачитували, а як би на власний розум щось постійно пояснювали і говорили, говорили, говорили. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося з церквою, куди поділася Служба Божа, нічого радісного, нічого красного ані любого очам і вухам, як має бути у християнському домі Божому, сама крайскомісарська балаканина, балаканина. Іноді навіть відчувалося щось страшне у цьому попівському марнослів’ї. Бо в ті часи, наче зграя чорних гайворонів, із попівських горлянок вилітали слова того знаменитого патенту, про який потім довго розмірковували, яким не могли надивуватися гірські люди. Отак виразно сказав один, другий і третій молодий священик, кожен з них притомний чоловік, зовсім не п’яний, здоровий і молодий, аж ніяк не божевільний, і сказав не в невірній корчмі, а у християнській церкві: що «скасувалася» стара християнська правда, бо урядове право взагалі не визнає ні замирення за кров, ні християнського прощення. І не поможе ніщо – хоч би пробачив убивцю десять разів і це засвідчив. Мусить висіти – і баста. Бо так каже новий закон: на свою відповідальність не можна вбивати нікого, в жодному разі, ані розбійника, ані крадія корів, ані ґвалтівника, ані навіть зрадника й негідника без честі. Зате є указ, що мусиш віддати на шибеницю навіть рідного брата, якщо порушить цей закон. Для вбивання існує окрема карна інституція – пан кат. Йому одному нічого за це не є, ще й цісарська платня надходить. Отак повчали у християнських церквах молоді священики про новий закон.
Не лише повчали, за наказом крайскомісарів запровадили ще й ту – політику… Кожні десять хат повинні були мати настигача, який називався десятник. Десятник мав доносити отаманові, чи всі люди живуть спокійно, «чи не мають якихось злих намірів». Також мав повідомляти отамана, хто з ґаздів коли виходив із села, і щонайменше раз на тиждень мав перевіряти підлеглі йому хати. За десятниками та всією громадою наглядав отаман. За отаманами з кількох сіл і за всіма мав пильнувати сам священик. Перед хатою десятника завжди мала бути приготована чуга, а перед хатою отамана дві чуги, щоб можна було збирати і викликати ровти у випадках рейваху, збіговиськ та бунту.
Хоч усе це виглядало дивно й жахливо, людям воно здавалося смішним: могутні ноги, ноги велетів мусив би мати такий десятник, а тим більше отаман, аби кожного тижня контролювати належні до нього хати, ганяти пущами та горами. І тому ці урядники божі, призначені священиком, як могли, полегшували і скрашували своє врядування. Коли десятник на службі приходив до хати, то добре пилося, а коли отаман – то вже понад міру. Взагалі не треба було перевіряти хати, люди самі ставили на стіл усі трунки, які тільки мали – на честь урядника божого. Уже ніде більше не було збіговиськ, тільки там, куди завітав урядник божий, бо все живе зліталося здалека, коли чули, що ревізія. На ревізійній толоці так витанцьовували й обертали божого урядника, що хоч би який був старанний до ревізії – тобто, ласий до меду та горілки в наступній хаті, – мусив відкласти це на потім. А інші ґазди мали час гідно приготуватися до подальшої ревізії, до учти. А що була свобода, то й урядник божий потрапляв часом у бійку. Тільки якось не любив це розголошувати, навіть те, що часом дістав десь у штовханині, завбачливо приховував. Отож священики були раді, що божі уряди такі дієві, що така згода і безпека по селах, що люди не мають злих намірів, що вірні й віддані цісареві. З гордістю доповідали про це цісарським урядам.
Шкінди та їхні прихильники відверто й голосно говорили про те, яку то красну свободу запровадив Дмитро, що до іншого села нема як пройти без бійки. Сміялися, а їхні побратими вторували їм, що Дмитро разом із самим Господом Богом тапаном цісарем так мудро керують славною Верховиною. Бо ж сам так на храмі красномовно заповідав: що пан цісар має відтепер нами керувати, має нами опікуватися, як сам Господь Бог – тобто через попів.
Цісарські урядовці мали своїх шпигунів. Усі вісті з гір доходили до їхніх вух.
Прийшла коляда. Як хвилі водопілля зрушують і несуть до вільної течії сплавні колоди, які десь загрузли, потрапивши між каміння і вкрившись намулом, так та стара правда принесла людей знову до Дмитра. Настав його час.
Коло церкви у Красноїллі з’явилися люди, про яких упродовж року ніхто не мав звістки – де вони і чи живі. Зустрічалися такі знайомі, що не бачилися цілий рік. Деякі підлітки й діти вперше прийшли з пущі до церкви. З хат, із зимарок, із-за засніжених лісів, де, здавалося, ховаються під снігом тільки ведмежі лігва та барлоги, з-за хмар, що сповили на місяці верхові оселі, з колядою на вустах виринали засніжені люди. Бредучи крізь сніги, продираючись крізь замети, ішли по радість, так, як ідуть по зерно. Прийшли брататися з людьми, запросити колядників до хати.
Коло церкви зібралося й усе співоче товариство. Несподівано, коли там почали плєсати, у колі з’явився Дмитро. Усі скупчилися коло нього. Голосно привітали вільного князя. Відразу нарекли його березою. Скільки рук потиснуло його руки! Скільки блиснуло сонячних поглядів! Скільки теплих, добрих слів забриніло в морозному повітрі! Перервали плєси, стали розповідати один одному про те, про се. Розповідали про родину, про худобу, про кожного знайомого. Про багатьох розповідали, що вже померли. Жаліли сердешних, що не дочекалися коляди. Навколо Василюка витала така щира сердечність, наче невидима ватра запалала на церковному подвір’ї.
– Пане Дмитрику, просимо, просимо, панове колядники, – долинали звідусіль голоси, – і до нас, і до нас прийдіть із колядою. І на Змієнський, і до нас на Комарничин, і на Лельковий.
Ті, що мешкали далеко за лісами, запрошували несміливо:
– Якщо ласка, і до нас, далечко трохи, за пущею.
Коли колядники відбули своє коло церкви, то, зігріті своєю сердечністю, йшли у найдальші закутки і з Дмитром на чолі оббігли всі голівські ґруні.
То були найрадісніші свята за багато років. Як колись перед приходом мандаторів, ніхто не перешкоджав, ніхто не шпигував і не псував радості. Під час коляди всі поринали в солодку прадавню старовину, єдналися зі старими часами. У деяких хатах, коли зазвучала коляда, коли відгукувався дзвіночок берези, вилазив із запічка кудлатий віковічний дід, що вже роками не ходив до церкви. Втомлений віком, але міцний душею, цілий рік мовчав, не мав уже з ким поговорити. Розбудила його коляда. Як почне розповідати та співати! Тоді з кутів кімнат, із піддашшя і здалека, ген із лісів напливає стара історія, чимраз давніша. Наче на дарабі з того світу з’явилися красним роєм давні люди, які вже давно померли. Колядники слухали діда і вчилися. Дітвора і з цієї, і з інших хат юрмилася, жадібно вбирала почуте. Діти все записували в голові на майбутнє. Потім юрбою летіли за колядниками від хати до хати. Голови святкували так гарно, що краще й бути не може.
[24] Перший патент про амністію, про який згадує Гакет, було видано у дев’яностих роках XVIII століття.