Та от блиснула серед туману в руках Дмитра золота палиця з патентом, раз і другий, тому й іншому в очі.
Відразу цілим цвинтарем пішов про неї шепіт: «Цісарська палиця – губернаторське берло в руках Василюка». Ніби блиск прорізав тумани. Чи зі смутку й жалю за дідами, чи зі святкової радості люди вже добряче підпили. Швидко підводилися з могил, але щось довго шукали золоту палицю. Натикалися один на одного, одна громадка на іншу. Загородили собі дорогу. Десь кружляли один за одним, але не наближалися, а віддалялися від палиці. А натовп дедалі більше набухав. Людське коло весь час колотилося й вирувало. Мало хто бачив палицю. Небагато бачили самого Дмитра. Ті, що були зовсім близько, захоплено розглядали палицю. Одні щиро, хоч несміливо, а інші стримано, сухо – може, хитро, – ніби хотіли впіймати на слові, питали: «Що ж це таке?» Дмитро не відповідав. У тумані пливли про це шепоти.
Голосно, виразно, повільно Дмитро прочитав кожне слово патенту. Немов із височини трону, крізь туман летів у гори чарівний, добрий цісарський голос.
Ті, що стояли зовсім близько, бачили ще на власні очі, що Дмитро читав патент. Переконалися, що знав те панське чи цісарське письмо. Зашуміло у натовпі від цього повідомлення. Важко було повірити. Чи такий він зухвалець, що цілий панський світ викликає? Вдерся у їхні таємниці, щоби запізнати всі книги, патенти, установи?.. Чи – боронь Боже – поїхав собі туди до них, запанів ото і без усякої сміливості навчився того так, як кожен панок уміє?
Андрійко запевняв, що Дмитро знав письмо, переказував, що навчився його під час мандрівок, бо як лісовий чоловік жив собі шість років поза цісарським і панським правом, не мусив нікого боятися, як боялися сільські люди, піддані урядам. Про таке по селах не знали.
У тумані вирували шуми і шепоти. Подив, недовіра, захват.
Дмитро ще м’яко і мудро тлумачив слова патенту. Якщо згода з цісарем, якщо він сонцеву присягу і свою честь дав у заставу цісареві, то не можна на всій Верховині топтати закони Божі, закони людські, закони цісарські. Коли хтось переступить договір, зневажить патент, тоді й цісар-побратим має вільні руки. Але ж є ще десь, є голодні пси, які тільки на це чигають. Дмитро казав:
– Убивати – не вільно! Хіба що – випадково. Нападати – не вільно, хіба що за честь. Якщо вбивство чи каліцтво трапиться в бійці – відразу оплатити, помиритися! А не роками, по-поганськи, ворогувати, рубатися та різатися! Якщо з урядами є згода, якщо випрані всі плями, усі реєстри викинені у воду, позрізувані карби, спалені реваші – так по-християнськи! – то, ясна річ, не можна зачіпати цісарські уряди і не честь на них нападати. І взагалі не личить до ґаздівського гонору, аби їх голосно висміювати, як ми це робили дотепер. Хіба так собі тихенько в хаті, коли вже комусь занадто смішно. Якби уряди сюди попхалися, якби нас зачіпали, тоді вже інакше. Але вони раді, ген у містечках поприсідали тихенько, як миші. Раді, що ми їм даємо спокій. Най за це дякують цісареві! І так най буде все, але по-старому, не по-новому. Один лише ґазда, цісарський ґазда над нами, один його радник-побратим, той, якого народ вибрав князем-депутатом.
Так нехай буде завжди. Поки звідти, з-за гір, заблищать нові патенти, поки цісар пришле побратимам нові подарунки.
При зачитуванні патенту були присутні пушкарі, яких досить багато зібралося на цвинтарі. Ворожнеча поволі минула. Колишні цісарські слуги, тепер розжалувані й упосліджені, зійшлися, цікаві, що там їхній пан наказує, чи не кинув, може, якогось слівця для своїх слуг. Коли побачили золоту палицю, коли почули слова патенту, скупчилися якомога ближче до Дмитра. Оточили його, зверталися до нього з шаною, як до свого ватажка. Після Дмитрової промови деякі кричали «віват», галасували, дехто навіть стріляв із пістолів на честь цісаря і на честь князя.
Проти цього відразу виступили деякі присутні. З туману, десь із глибини натовпу, якийсь сильний голос промовляв:
– Питаю вас: чи Дмитро наш депутат чи пушкарський? Коли наш, як то кажуть, князь, і є ґаздою, коли цісареві побратим – то і цісар ґазда. То ми з цісарем домовлялися. То мандатори, пушкарі, уряди, служки полатані не мають чого пхатися до згоди між дуків, князів, між ґаздів. Згода з ними? А кара для них де? Якщо цісар сам має ґаздувати, то не може бути, аби такий, що не працює, котрому з драчки і грабунку платня тече, як вода, мав в очах цісаря рівнятися у праві з нами, ґаздами. Чого вартий такий патент, якщо їх так залишити у нашому світі без кари? Свобода для всіх. Це означає, що оте дрантя, що шарапатки й пушкарі, всіляке пусте насіння, буде рівнятися з нами, ґаздами?
Ще раз пробував Дмитро відповісти. Говорив тихо, якимось таким шепотом, що не одного пройняла дрож:
– Голос мій, але слова цісарські. Де ж ті побратими, де ж силачі, що поможуть цісареві двигнути скелю, яка нас притискає, що кинуться на неволю і врешті на самого Архиюду? Будьте готові! Гості цісарські сюди пливуть, незвичайні гості. Гостину їм готуйте! Задумує щось цісар. Велике діло. Збирає величезні сили. Він є нашим побратимом, усіх вільних людей щирим побратимом. Біду хоче вилікувати, неволю повалити. Потім для всіх вір, для всіх станів, не для одного, плекати свободу. Розуміє, що рід із родом сплетений, як у пущі, як тіло живе. Так прошу вас про послух: не нападайте, як яструби, брати нерозумні, коли пушкарі на долах, не токуйте самовпевнено, як глухарі, на яких тим часом уже націлена з гущави рушниця. Геть інші часи надходять. Нічого більше сьогодні не потрібно, тільки згоди. Чекайте на цісарське слово, нове слово.
І якраз на цьому вічі не було найменшої згоди, найменшого порозуміння, гірше, ніж на зборах сліпців. Сліпота не обманює, не манить і не викривляє, як туман. Навпаки, каже вперто триматися свого або посуватися вперед, обережно й упевнено.
Казав Андрійко:
– Сидіти б їм усім, ведмедям, восени у своїх барлогах, а не раду радити. Забув про це Дмитро, захотілося йому звичаїв лицарських, зібрання, як у лицарській залі. Захотілося йому роз’яснити тумани, а розбудив нечисту силу.
З туману часом виринало до половини обличчя, мов обрубане, блимало або витріщалося риб’яче око, лупате, нажахане. Або десь дивно й страшно стирчала рука, наче трупний дороговказ. А то блискала небезпекою гостра бартка. Хоч би туди налізло з води утоплеників із виїденими лицями, а хоч би напхалися туди жабоокі, волохаті щезники чи, скажімо, якби добрі дідівські духи прислухалися звідкись і залагоджували, стишували злість та дурість, ніхто б не міг нікого розпізнати. Та й хто знав, хто там був, а кого не було. Лиш хтось побачив – як йому здавалося – знайому милу постать і вже простягав до неї сердечно руки, збирався цілувати й обнімати, аж тут підпихалася чужа, підозріла, вищирена машкара, викривлена і замазана туманом. З натовпу і з туманів хтось щось гавкав, гидко ображав вуха, святе місце і святу днину, кляв і лаяв, що хотів. Розмахнеться хтось, щоб ударити горлодера, розрубає бардкою туман, а тут біля нього цілком інше обличчя, задумане, зажурене задушним обрядом.
Тільки тому було добре, тільки тому ясно в голові, хто з нагоди свята хильнув винця більше, ніж інші, піддав собі так, що тумани не стали йому на перешкоді. Заплющив очі, бачив, що потрібно, чув, що миле, розумів ясно.
Ось такі голоси було чути з клубочіння туманів.
Ніби з-під землі, з горла, втисненого у землю, виривався белькіт:
– Запам’ятайте назавжди! Напади забороняє цісар і пан Дмитро. Правильно! Бо хоче берегти своїх добродіїв-панів, аби такі-сякі вошиві обірванці, голодні, вкриті коростою замірки та безштаньки не поживилися біля них. Аби завеликої лихви не отримали за свої злидні.
З іншого кута скрипів, теж при землі, якийсь ніби жаб’ячий голос. Можна було присягнутися, що то щезник горбатий з пикою жаби, а не християнин.
– Тепер ясно, ясненько вам у голові, га? Тепер уже знаєте все! Цього не вільно, того не вільно. Не вільно і не вільно! Тільки цісар має руки вільні! Га? Має гайдуків, пушкарів, має катів. Гой, свободо, свободо, – так співав, скрегочучи, той потворний голос.
Щораз голосніше надривалися невидимі пики.
– Палицю блискучу має від панів. Сам губернатор… Берлом нас нагодує.
– Побратими, побратими – ге, ге, ге, – реготало щось. – Вдало це вигадали. Доконечно все для панщини.
– Певно, що так, не інакше, – строгий і злий голос буркотів, наче повеневий брудний потік, – нове слово прийде, таке, що каміння маємо двигати для цісаря, гостей цісарських вигодовувати. Чули-сте…
Ці голоси губилися в шепоті, у ворожому мугиканні та буркотливих порадах, які ставали дедалі голоснішими, наче ріка вночі збиралася розлитися. Радилися впівголоса (хоч дещо було добре чути) – заманити Дмитра в засідку, відрубати йому голову й відразу десь закопати, щоб ніхто не знав. І Куділя так само. Тоді буде безпечна і повна свобода. Лиш би хтось зголосився до цього добровільно! Тим часом проклинали і кляли, так паскудили роти, ніби плювали і харкали з того туману.
Котрийсь із кудлатих полонинських дідів, що вдосталь натанцювався на гробах, а винця потягнув понад міру, був такий добрий до світу, що ніжно обнімав одного за другим тих змовницьких заколотників і горлодерів. Просив їх, аби дали спокій, аби погодилися, піддалися цісареві. Сонно говорив: