Йосель похитав головою, глянув мудро і почалапав далі. Пішов співати та славити Бога. Зате Гершко тішився гістьми, гостив їх. Найбільше радів Дмитрові Василюку, з яким не віднині побратимував. Коли почув, що вони вибираються аж до пана цісаря, зрозумів, що настав його час. Може, навіть підскакував би з радості, але був трохи заспаний, не надто здатний до підскакування. Тепер йому здавалося, що не даремно просидів стільки годин під крилами тієї святої птахи, що й про світ забув.
– Дмитре, ти будеш генерал. Принц Василюк, а я пан оберст, сам полковник Левгерц. Ми разом. Рука в руці з паном цісарем Йосифом.
Та хоч Гершко був, як сам казав, рука в руці з паном цісарем, це аж ніяк не означало, що аж звідти, з Ясеня тримав пана цісаря за руку. Бо через багато різних ближчих і дальших родичів, свояків та своячків ця гідна Гершкова рука була поєднана з рукою пана цісаря. Мусив їхати разом із послами до самого Відня. Натомість пан Осьвєнцімський повернувся в гори, не мав жодного бажання туди мандрувати, хоча Дмитро просив його ще раз.
Після прибуття послів до Відня отримав нарешті пан цісар повідомлення від своїх слуг, що з глухого краю, з безмежних гір, з бездонних пущ, про які досі ніхто не мав звісток, приїхало з дарами гірсько-руське посольство справжніх диких покутян, про яких, власне, писав у вчених книгах цісарський радник і професор пан Гаккет. Веде їх дикий вождь, Принц Вассилюг фон Голлови цу Буковинка, який у підданській покорі наміряється скласти шану цісареві та віддати під його владу той край, до цього часу розбійницький і бунтівний. Трохи інакше, докладніше й більш вагомо подав цю важливу вість Гершко своїм кревним, своякам, тим, що були рука в руці з тими, які тримали руки пана цісаря. Подав цісареві справу так, що то саме завдяки його, Гершка, намовам той грізний ватажок, могутній гірський дука, просто страшний, небезпечний, як ведмідь, – сам Василюк (!) хоче згоди з цісарем. Давав цісареві добрі поради і, посилаючись на Бога, вчені писання, рабинів та коментарі, доводив, що папір – то папір, хай і цісарський, а золото – то золото, хай і дике, опришківське. Всіляко ручався собою Гершко, що замість тих клопотів та витрат, які досі мав цісар, тепер уже Дмитро буде акуратно складати, як то кажуть, «політок», річний чинш, тільки дукатами і старими золотими талярами, а не ніякими там папірчиками. Отак правильно, щиро і мудро подав Гершко свою думку, а цісарські слуги, як завжди, почали шукати у книжках, тицяти ніс у папери і мапи, не зрозуміли інтересу, витлумачили панові цісареві по-своєму.
А Дмитро, як ми знаємо, дещо інше мав на думці. Згадував зі смутком, як оповідають про Довбуша, що сам король до нього приїжджав у гори, як той могутній старий Головач навіть на цісарське запрошення не хотів їхати до Відня. Але тепер настали інші часи. До того ж у цій Відні – треба сказати, ніби на сміх її назвали, – геть не було видно. Темні й вузькі вулички, аж дух чоловікові забивало. Високі муровані кам’яниці, мов у криміналі, заступали вид уже на кілька кроків. І весь час послам хотілося пити, бо не було води, лише тепла дощівка, мов варена, наляпана з хмар у бочки.
Власне, так переказав це Андрійко для пам’яті усіх часів:
– Тридцять чудових гірських і турецьких коней, а з них десять нав’ючених, тупотіло тими вуличками. Попереду їхав на Чорті сам Дмитро і ледве його втримував, бо Чорт, зі злості на ті тісні вулички, гриз залізо, порскав піною, крутився і надувався, ніби мав тріснути. А часом так по-ведмежому глухо рикав із глибини грудей, що перехожі лякалися. А на тих, що надто сміливо на нього дивилися, Чорт намірявся скочити по-своєму, щоб розтоптати копитами. На кінці походу повільно їхав на випасеному білому коні Гершко. Поважно й терпляче віз свій живіт, блаженно посміхався, задоволено дивився на похід, наче вів дорідний ботей із полонини та розмірковував, який з нього буде удій.
Цісарський двір був далеко за містом, на зеленій горі, серед квітучих садів. Принаймні стільки щастя мав пан цісар, що не мешкав у тих мурах. Коли гірське посольство прибуло до двору, Дмитро, Куділь, Бельмега і Шеребурєк у білих ґуґлях привертали увагу і озброєнням, і пишністю строїв. Навколо крутилися дворяни з побіленими головами, занадто запашні, намащені якимось зіллям, вбрані у панчохи, як молоді жидівочки на свята. Усі як один поголені, важко впізнати, що то не баба чи – боронь Боже! – не кастрований. А тим навпаки – надто сильними й дужими, надто великими здалися ці гірські дикі мужі.
Один із цісарських слуг, немолодий засушений панок у мундирі з ґудзиками, як дзеркальця, стоячи у товаристві тонконогих паничиків, показав на Куділя і, шкірячи зуби в посмішці, сказав:
– Це гарний молодець. Такий мусить мати щастя у жінок.
А потім, по-лютеранськи калічачи мову, запитав Куділя:
– Скільки жон маєте в хатці?
Куділь подумки перелічив: неня, чотири сестри, дві служниці.
– Сім жінок, – відповів прямо.
З переможним усміхом старий панок сказав молодим товаришам:
– Бачите, правду пишуть книжки: по сім жінок мають! Сім дружин! Страшний народ!
Далі посли стали виймати з гарних, зав’язаних золоченими поворозками бесагів дари для цісаря. Варто їх було бачити. Були там дари троякі: численні шкури диких звірів (шкури ведмежі, рисячі, кунячі, лисячі, горностаєві і хто знає, які ще), були барди, порохівниці та рушниці, понад усяке диво красно виписані й викладені. Ще там були мішки, повні старих турецьких талярів і великих золотих дукатів. Нарешті були дари зі скельних, заклятих комор, до яких один лиш Дмитро знав доступ: церковні угорські свічники, викладені діамантами, турецькі мечі та кинджали, що аж мінилися від дорогоцінного каміння. Були й ті знамениті чарівні Довбушеві голубки. І все це не за велику ціну – за стару свободу. Зібралися навколо безвусі панчішники, цісарські дворяни. Кожен чимось іншим захоплювався.
Цісар своїм звичаєм довго спав і відпочивав. Не могли його дочекатися. Нарешті зчинився якийсь рух у цілому дворі. Було зрозуміло, що наближається цісарський дідич. Врешті-решт дали знати, що пан цісар хоче бачити гірське посольство. Посли проминули покій із жовнірами та військовою старшиною, закутою у золоті бляхи. Увійшли до цісарської світлиці.
Раптом підземний гуркіт струсонув підлогу. Вторуючи йому, звідкись із-під землі зарикали леви, заревіли ведмеді, завили вовки, заіржали коні, верескнули соколи, запіяли цісарські когути. З глибини, з-під підлоги, в густому димі, у блискотах, із-за диму помаленьку й тихо піднімалося вгору золоте крісло. Дим поволі розсіявся, і ось перед послами на золотому троні сидів, пахкаючи золотою люлькою з кривавим каменем, сам цісар.
Він простягнув перед собою правицю, довго так її тримав, ніби посилав благословення з височини трону. Лівою рукою спирався на велетенський меч. До трону вели дві високі сходини. Над цісарською головою був дах із золотих сукняних риз, а під ногами золотисті сяючі ліжники. На стінах були виткані різні дракони й потвори. Комусь боязкому добре б нагнало страху, коли б їх побачив. Ззаду з-за цісаря виглядав молодий паничик, цісарський син, переляканий хлопчина з личком панянки, немов паперовим, з блідими блакитними очима. Послам відразу стало жаль того бідолашного. Цісар далі пахкав файкою з кривавим каменем. Дід як дід, але вусатий, дивився відкрито, видно, що з вояцького роду. Зі втіхою та доброзичливістю поглядав на послів, гірських вояків. На хвильку пожвавився:
– Не знав, що ви такі горді, пишні та яскраві. А котрий із вас той князь головський?
Хтось із тих білопанчішних панків показав на Дмитра. Цісар дивився на нього, милувався Дмитром, милувався кучерями та юнацькою сонячною молодістю. Дмитро тішився цісарем, бо хоч то й дід, і пан, але якби одного з ним роду.
Швидко зміркував, що точиться пуста розмова, таке от просторікування, як між бабами, які хитрують і крутять, коли не знають, із чого почати. Підійшов ближче до сходів і, замітаючи перами капелюха сяючу підлогу, схилився, після чого знову випростався і сказав, дивлячись прямо в очі старому вусатому панові:
– Пане цісарю гідний! Ґаздо дужий, побратиме любий. Ватажку хитроокий, починачу глибокоукий! Ми є вільний народ християнський із зеленої Верховини, сонечкове насіння.
З тобою присягнути хочемо побратимство вічне. Заклясти його на присягу страшну, громову. Але не хочемо бути підданими. Не хочемо посіпак і гицелів мати над собою. Забери їх собі до своєї комори, чи до спіжарні, чи кинь до лиха кудись, або хай інші їх покуштують.
Далі Дмитрик казав так різко й голосно, аж панчішники пороззявляли роти:
– Не потерпимо їх ані тепер, ані потому, покинемо цілим родом той край, що Божий і наш із первовіку. Якщо нам має бути потоптана вільна людина, то хай краще чорти засиплють камінням усю зелену Верховину. Нехай на Ігреці сяде і розвалиться тілиськом плюгавим сам Пекун-Архиюда, хай із писка камені в долину випльовує.
Але ж ми добра хочемо, хочемо з тобою побратимства, цісарю! Уже на те присягу даю тобі і твоєму хлопчині. Якщо треба, будемо боронити і тебе, і хлопця твого від турка, чи від москаля, чи тепер від тих французів безбожних. Завжди з тобою підемо, але не хочемо голови голити на подобу панських спаршивілих псів. Не будемо сидіти по казармах і гофах кримінальних. Не хочемо гамаші натягати, що, видно, зняті з трупів, і так одягатися – кожен однаково, – що тебе рідна мати в гурті не впізнає.
Ненависне нам усіляке право, що накинуте на нас, як зашморг на пса, як скалуш на в’язня. І таке тільки право доглядати будемо, що з відвертої домовленості, з вільного шлюбу народжене – як ґаздівські діти.
А ти, ґаздо владний, встань! Напруж очі, звели собі подати скла мольфарські, кинь сонячний погляд. Поглянь зверху, із престолу, що діється у твоїх краях. Поглянь на міста, поглянь на села, що там наробили посіпаки. Як твоя цісарська старшина гнітить, марнує народ. Кажуть про твою державу, що тільки коріння в неї здорове, а стовбури спорохніли. Встань, візьми міцно цісарську барду!