Був там на пасовищах Штефанка вороний огир, який зацікавив Дмитра. Не надто великий був то кінь, але з дуже широким хребтом і з могутніми грудьми. Пасся в окремій загороді, бо то був справжній чорт – і з часом його навіть назвали Чортом – несамовитий звір, хропів, ревів, мало не як ведмідь, а на людину відразу скакав передніми ногами. Лиш до Штефанка не мав ворожості, але і йому не давав до себе торкатися. І геть неможливо, небезпечно було залишати з ним інших коней: кількох він уже поранив і мало не повбивав. Жодної користі не було з цього дикуна, сама лише злість і навіть страх, аби не зробив шкоди. Тільки Штефанко мав із нього забаву, бо коли кінь злився, ходив на двох ногах, немов учений циганський ведмідь, що показує комедії на ярмарку. Коли Дмитро вперше підійшов до нього, Чорт храпнув і глухо заіржав, а коли Дмитро перескочив через вориння, втік у протилежний кут загороди й звідти рушив на нього на двох ногах, ударяючи передніми копитами одним об одне.
– Ну, ти справжній чорт, – вигукнув зраділий Дмитро.
І одним стрибком опинився на воринні біля коня, а звідти, коли наляканий кінь став на ноги, скочив на нього й опинився у нього на спині. Чорт підскочив із Дмитром у повітря, ревів не як кінь, а як якийсь недорізаний бик. Відвертав голову, блискав очима, грізно шкірив зуби, намагався стягнути Дмитра. Та раптом спокійно став, ніби задумався. Такий вільний звір кмітливий і розумний, не порівняти з прирученим. Зненацька кинув собою до паркана, бажаючи вдарити Дмитра об вориння. Але це йому не допомогло, бо Дмитро миттю підняв ноги, так що кінь відбився від огорожі, як м’яч, а Дмитро знову обхопив його ногами. Знову кінь стояв спокійно, наче завмер. І тоді вершник став легенько гладити його по вухах і щось шепотів на вухо. Кінь сам не знав, що робити. Починав свою чортячу гойданку, то брикався, то ставав на диби, то знову спокійно стояв. І так півдня. Дмитро сидів спокійно, тільки тримав його ногами, ніби кліщами, і пестив його, і шепотів до нього, коли кінь заспокоювався. Жодного разу його не вдарив. Коло полудня Чорт спокійно став, розставив ноги, звісив голову, глибоко зітхнув. Підкорився Дмитрові. Тоді Дмитро дав йому кусень ячмінного хліба.
Через багато років Грицьо Баган оповідав, як усі сусіди з поближніх буковинок збіглися, щоб подивитися, що Дмитро буде виробляти з Чортом. Цікаво їм було. Один лиш Штефанко трохи жалів коня, хоч веселився і щиро сміявся з тієї вистави. Грицьо Баган добре придивився і бачив, що Дмитро не мав у руках не тільки гарапника чи патика, а навіть жодного зілля, ні мольфарської гілки не тримав у руках. Тільки тим шепотінням спутав коня, який відтоді проти Дмитра не бунтував.
З того дня Чорт став Дмитровим конем. І хоча це не був кінь-друг, справді свій, вихований змалку, як дитина – так, як повинно бути, – а лише поневолений добротою дикун, скакун був із нього відважний, потужний і гарячий. І на ньому Дмитрик вибрався до цісаря. Тому там за Горою, на угорському боці, особливо серед жидів, розповідають, що Дмитрик на справжньому чорті, тобто на спині самого щезника, приїхав до тої Відні, до пана цісаря. Але це неправда. Дмитрик з бісом не водився. Це просто жидівська брехня. Бо жидівський рід для того й є, щоб різні вісті по світу розсівати. Тож і брехню теж, як трапиться.
Розіпнута, наче високий лук полонинського сідла, височіє у пасмі черемоських гір Скупова, доступна з Голів та Чорної Ріки, помітна аж із Чорногори. Розкинулася широкою зеленою поверхнею, поросла соковитою пашею.
Влітку там часто перед світанком усі навколишні котловини застилає густий вологий туман. На лісових плаях темно й мокро від туманів. А над лісами, над цим морем туманів, царює Скупова, наче високий острів, світить бліденькою зеленню у сяйві ранкових зірниць. Якщо прийти туди до світанку, видно, як повільно, в міру того, як розвиднюється, з однорідної зелені вирізняються щораз чіткіші обриси трав і квітів. Долами шумлять ліси, сховані в тумані, бринять потоки, а погляд вільно перелітає над цим морем пущі й туманів з вершини на вершину, аж на Чорногору.
Через десять днів після наради на церковному подвір’ї посли з’їхалися на світанні на Скуповій. Понад тридцять коней гасало гірським степом. Штефанко та пан Осьвєнцімський проводжали Дмитра. А коли зійшло могутнє вогняне сонечко, усі зняли кресані. Забіліли на сонці ґуґлі, засяяла мідь, заблищали короткошерсті коники, замайоріли на вітрі юнацькі кучері. Чорт перебирав ногами і крутився з Дмитром на спині, високо розвівалася Дмитрова ґуґля. Коли відпочивали на Скуповій, поглядали то на сонечко, то через море туманів та пущ на Чорногору, куди мав вести їхній шлях. Мабуть, не одному груди розпирала міць, а очі, випереджаючи мандрівку, намагалися сягнути поза Чорногору. А може, і паморочилося не одному в голові, як над прірвою, від думки про цю далеку подорож.
Невідомо, бо хто ж то може знати, чи до Дмитра не приплентався ген із долу, аж зі Шкіндової буковинки, якийсь докучливий бісик і чи не нашіптував йому до вуха словами Оленки:
– Втікаєш звідси до цісарської Відні? Ховаєшся під крила того обскубаного ґотура?
Дмитро, однак, напевно мав для нього відповідь. А може, дивився звідти з гори на Льодову Бабу? Чи сумував він за тими днями й місяцями самотності, за тими піснями, за вигадками, за винаходами, і чи пам’ятав, що вона завжди задумує своє, крижаний ідол, зла доля?
Коли оглянули всі подарунки для цісаря, коли переклали все за порядком на порожніх коней, рушили далі в дорогу: спочатку угорським плаєм униз до Ріки, потім до Чорногори. Біля полудня проминули озерце й дійшли до перевалу Данцера. Тут мали розстатися зі Штефанком, а пан Осьвєнцімський мав відпровадити їх до Ясеня угорського. З Чорногори, з Данцерського старалися вгадати, з якого боку є пан цісар. Пан Осьвєнцімський повчав їх:
– Туди, на захід сонця треба отак іти і їхати тижнями, – сказав він.
Нічого не було видно, тільки гори та гори. А це ще далеко, дуже далеко за тими останніми горами.
– Завеликий цей світ! – зітхав Штефанко.
На прощання благословив Штефанко сина, благословив послів, благословив коней.
– Їдьте, діточки, у той світ Божий, до Відні тої, не лякайтеся. І там є наше сонечко святе, і там є християни.
Посли рушили. Штефанко дивився з Данцера вниз сумним поглядом, коли валка то ховалася на поворотах плаю за скелями, то знову показувалася. Знизу голосно іржав Чорт, аж відлунювалося по цілій Чорногорі. Іржали всі Василюкові коники, немов кликали свого ґазду. Дивлячись так за ними услід, Штефанко для втіхи заграв на флоярі, заспівав нову Дмитрову пісню:
Глибоко внизу, за скелями, валка зникла.
Побратимство з Цісарем
Прийшли посли до Ясеня угорського. Там мешкав їхній побратим Гершко, добрий знайомий Дмитра і, як пошепки казали, патрон усіх опришків, який на письмі звався Левгерц. Його батько був людиною побожною, спокійною, як і наші жиди. А Гершком кидало по світі, хоча, здавалося, йому того не було потрібно. Адже видно було, що то купець поважний, багатий маєтками, нашпигований грішми. Носив поперед себе знак багатства і поваги – великий живіт. Цим викликав належну пошану серед купецької братії, у кожному містечку, на кожному торзі в угорській стороні. Хоча не бракувало заздрісників, які злобливо й дошкульно говорили про Гершкову славу. Розповідали, що вже віддавна він жив у найбільшій дружбі з різними ватагами опришків. Що в одних купував награбовані на лядськім боці речі, а продавав їх на загірському, тобто угорському боці. Це чиста правда, що за щирі дукати, не за якісь там паперові гроші постачав Василюкові банос, грубозернистий угорський порох. У пізніші часи Гершко керував усім сплавом деревини на ріці Тисі, хоч у ті часи коло тієї справи нібито крутилися різні панки, якісь лютеранські купчики. Перед тим Гершко вже не раз хвалився Дмитрові, що він як рука в руці з паном цісарем Йосифом. І Дмитро тепер це собі пригадав, тому заїхав просто до нього у Ясінь. Може, гадав собі, що той, як лютеранський жид, крутиться між німецьким та всіляким іншим людом і, напевно, буде знати дорогу до Відня. А що він душа послужлива й добра, то за Дмитрові гроші знайде доступ до самого цісаря. Адже Гершко пишався ще й тим, що мав справжнє прізвище, записане у цісарських книгах. Розповідав, що отримав його від самого цісаря. Його батько був просто Йосель. Ніде його прізвище ні у цісарських, ні в панських книгах не було зазначене.
Коли посли вийшли з пущі й прийшли вночі у Ясінь, з жалем і подивом побачили, що загорода старого Йося була зачинена, брами закриті дубовими засувами, а віконниці закручені штабами й залізними колодками з боку вулиці. Кричали, трубили, врешті гупали топорами в браму – все марно.
– То хіба їх чорний мор вигубив, – сказав засмучений Дмитро.
І лише пан Осьвєнцімський додумався, що саме був святий жидівський шабат. А тоді й Гершко мусив закриватися від світу разом зі стареньким батьком. І що там робили, ніхто точно не знав. Говорили лишень, що це свята субота, Божа посланниця, огортала їх своїми крилами, як квочка курчаток, не пускала на цей світ. На хаті Йося, на горищі, була захована невеличка кімнатка, а над нею в даху були вставлені скляні шиби. Туди прилітала свята субота, там молився старий Йосель. Дивився через це вікно просто на небо. І Гершко разом із ним – нібито. Про Гершка казали, що йому було байдуже, що не вабив його ні той світ, ні те вікно, звернене до неба. Гершко лише у Ясіні був жид, а вже у Сигеді ходив переодягнений, як справжній лютеранин. Кортіло йому, постійно йому кортіло думати про ті справи, які залагоджував для німців, про ті гроші, які належалися йому на лядському та на загірському боці, про різні важливі речі. Але, може, і старий Йосель обіцяв йому щось важливе, бо завжди в суботу Гершко з’являвся у його дворі та сидів там із ним, відрізаний від світу.
Посли зрозуміли, що нічого не вийде з ночівлі у Йосевій хаті. Мусили переночувати у якійсь буковинці при ватрі і в тій самій буковинці пробули ще цілий день аж до вечора. Бо без Гершка не знали, що робити. А пан Осьвєнцімський, як то пани між собою, був не згідний із паном цісарем, не хотів їхати до Відня.
Люди розказують, що ввечері, перед неділею, жидівська субота летить на крилах до Бога, а своїх дітей випускає на світ. Як там воно є, достеменно не відомо. Але саме тоді відчинили двері Йосенькової ґражди, зняли важкі засуви з віконниць. Біля оселі завирувало життя. Відкрили навстіж велику браму, яка вела до переднього подвір’я, відчинили також другу, високу внутрішню браму, що розділяла саме подвір’я на дві половини. І все посольське товариство, разом із кіньми, зайшло через обидві брами аж на заднє темне подвір’я Йоселевого двору, де були стайні.
Стариган Йосель, у білих хустках, з білою бородою, як сам святий Миколай, несучи під пахвою великі книги, доброзичливо вітав гостей таким рипучим голосом, як старі двері його ґражди:
– Слава Богу! Як здоров’я, люб’єтка?
Шеребуряк голосно відповів йому:
– Навіки Богу слава. Здорові, дужі, як бачиш. А як же ти, реб Йосеньку солоденький, побратиме любий?!