Жбурнула йому бартку під ноги так, що розітнула Дмитрові постіл.
– Маєш твоє сватання! Під ноги тобі його кидаю!
– Досить балагану! – гнівно крикнув Дмитро. – Ідіть звідси, Шкінди, бо зараз вас зв’яжемо! До ранку тут залишитеся на посміховисько!
Тоді підбігли пан Осьвєнцімський, усі Василюкові юнаки та багато ясенівської молоді. Оточили колом і затиснули Шкіндів. Палаючими очима, грізно, дехто з люттю, дивилися одні на одних. Уже почали штовхатися, виривати з рук топори, стали шарпати один одного, врешті й рубатися. Бартки покуштували вільхових соків і тепер, як то на храмі, захотіли й крові наточити. Клим зійшовся зі старим стриєм батька Оленки, а Лизун з її вуйком. Навіть восьмирічний малий, брат Оленки, у тій штовханині гатив когось барткою по кожусі. Старий високий Шкінда вправно боронився, трохи сам дістав, проте відбивав удари, але вуйко Оленки, коли відбив удар Лизуна, насів на нього надто сильно, висунувшись уперед. Тоді Лизун гримнув його по голові. Той би вже там і лишився, але бартка зісковзнула по високому капелюсі й, опускаючись, легко перетяла вуйкові лице. Потекла кров, той упав зімлілий. Тепер усі Шкінди разом з Оленкою налягли на Лизуна, а Клима так затиснули в тижбі, що він не міг ні вибратися, ні нанести удар. Лизун відмахувався на всі боки. Та старий стрийко батька Оленки так сильно вдарив його по топору, що древко тріснуло, а бартка відлетіла. Вже мало не розтрощив Лизунові голову, коли Оленка крикнула:
– Безборонного не смій рубати!
Надбігла, заступила собою Лизуна, Дмитрового побратима. Стрийко охолонув, а Лизун врятувався, вислизнув із лап смерті. Однак навколо Шкіндів зібрався розгніваний натовп, ще мить – і рознесли б їх усіх разом з Оленкою топорами. Дмитро став посеред юрби:
– Розступіться, юнаки! Пустіть їх! Інакше б вас частував, Шкінди, якби не ця дівчина.
Оленка ще раз глянула на Дмитра, вдарила його поглядом, як перед тим барткою. Йдучи геть, промовила:
– Отак ти свободу борониш? Не будеш мати щастя. Згинеш у мандаторських ланцюгах.
Відвернулася й пішла, серед погроз та ворожих поглядів. А за нею й інші Шкінди, несучи закривавленого вуйка. Їм ще погрожували з цвинтаря. Лише Дмитро ні разу не глянув їм услід. Не оглянулася й Оленка.
– То поганий рід, – казали. – І ви, головці, терпите ту гидоту! Хай живе Дмитро, князь! Хай нас веде до християнського цісаря! Хай згинуть посіпаки! Хай знають зрадники Шкінди.
Комусь спало на думку задзвонити у дзвони. Залунав ясний голос Дива. Довго всі стояли, ловлячи звуки, повідкривавши роти.
– Ех! Що там Шкінди, – перервав мовчанку хтось із натовпу. – Усіх нас однаково збурює до злого він, Архиюда, що сіє чвари, тручає до розбрату!
Клякали, молилися під голос Дива:
– Боже святенький! Терпиш Ти нас дурних, до часу терпиш. Дякувати Тобі, лице Боже, сонечко. Повчи нас! Мудрості святої долий!
Повертався святковий настрій, спокійна храмова радість, зичлива злагода.
Тільки Штефанко був дуже зажурений. Хотів він поєднати два найвпливовіші головські роди і бачив, що тепер наробилося.
Так закінчилися вибори цісарських послів.
Дмитро зібрав послів ще раз окремо. Домовилися, коли мають з’їхатися, коли вирушити, скільки коней хто має взяти з собою, хто які подарунки може приготувати для пана цісаря. Потім усі, хто там був, усе гірське товариство, разом із музикантами, під звуки скрипок і флояр, з гуком та співом пішли до Вигоди, корчми біля устя Річки. Хтось заспівав:
Вся гірська гурба відповіла йому, мов рокотанням хвиль:
Так, співаючи, увійшли до Вигоди. А бойківський орендар уже стояв біля дверей і вітав Дмитра так покірно, як колись своїх графів. У корчмі Дмитро пригощав усіх, співав їм своїх пісень. Тлумлячись у корчмі, оточивши корчму, заглядаючи через відкрите вікно, усі раділи, променіли радістю, наче саме святе сонечко їм грало. Баби все ще тихенько говорили про те, як воно вийшло з Оленкою Шкіндовою. Дивлячись на Дмитра, бачачи його незмінно ясне обличчя, врешті втішилися:
– Він там собі знайде справжню князівну, привезе її від цісаря. Нащо йому те чорне яструб’я дзьобате.
Уже звечоріло, коли гості почали розходитися по хатах, на запрошення красноїльськіх та головських ґаздів.
Хоча Дмитро зумів полонити всіх собою та своїми піснями, оповідали, що саме Оленчину думку поділяв наймудріший на ціле Красноїлля ґазда, званий Фільком.
Старий Філько походив не з гір, а, як казали, був сиротою зі збіднілого панського роду. Замолоду знався не тільки з Довбушем, а й зі святим рабином-пустельником, що мешкав десь у скелях, чи нижче Ясенова, а чи аж під Тюдовим у Сокільській скелі. Філько геть усе знав про скарби, а весь свій маєток випрацював власними руками. Там, де колись були уламки скель та осипища, сам виробив царинки. Першим тут виростив кукурудзу, першим садив бараболю, ще перед тим, як в голодний рік її привезли цісарські уряди. З ним часто радилися, і не лише в господарських справах. Хоча він не належав до найстарших ґаздів і ще навіть не мав приписаних звичаєм років, його кликали бути суддею за правом старовіку. В той час це право вже ховали і таїли від урядів та мандаторів. Можливо, від рабина він набув особливого вміння лікувати, відганяти злі потоки, злих духів.
Поважний був той Філько, надійний, нікому зла не бажав, але, як кожна жива людина, мав свої вади. Був буркотливий, говорив мало. Хоча знав своє, важко було з нього витягнути пораду. Так само й тоді. Цілий день він проходжався цвинтарем під час храму та під час сварки зі Шкіндами. За весь день не проронив ані слова. Може, його б і запитали, знаючи його розум та ґаздівський досвід. Однак було таке скупчення людей, такий гамір і метушня, що про Філька забули.
Після храму кожна хата в Красноїллі, хай би яка віддалена й самотня, серед лісу, гущавини чи на верху, була повна гостей. Чимало їх було й у просторій Фільковій хаті. Увечері багато ґаздів сиділо й частувалося за Фільковим столом. За якийсь час, як заведено, змінювалися. Щораз менш значні, щораз молодші засідали за столом. Після вечері всі розгомонілися. Говорили про послів та похід до цісаря. Філько не озивався. І тоді хтось із присутніх запитав його прямо, чому він про все це не скаже свого слова. Філько гладив лисину, покручував вуса, якось дивно посміхався, дивився в землю і врешті мовив:
– Усе це дитяча забава. Старому тут навіть нема чого слово брати. Бавляться весь час якимись війнами. Самі лиш біди з того будуть. Забули, що Довбуш заповів. А ті посли? Де ж там слабкому єднатися з сильним, бідному з багатим, неукові з ученим!…
Храмові гості уважно слухали. Філько враз відвернувся до стіни, замовк. Мовчав цілий вечір. Сумно стало гостям. Недобре пророцтво відчули в тих словах. Проте Дмитрик про цю розмову не дізнався ніколи.
Дмитро готувався до подорожі. Спочатку мусив знайти собі доброго коня. З цим було немало клопоту, бо від того часу, коли він утік до пущі, Дмитро не займався господарством і плеканням коней. А Василюкові коні були славні, відомі цісарським військовим табунам, знані також купцям, вірменським посередникам. Штефанко Василюк умів їх доглядати, умів їх викохувати. Лише в теплі пори року вони паслися й гасали собі десь на Скуповій чи на Кременистім. А взимку стояли у Василюковій ґражді, у теплій і сухій стайні. А в інших ґаздів у ті часи було не так: зазвичай коні зимували надворі. Штефанка найбільше тішили лошата й усілякий кінський молодняк. Узимку жодного молодого коня ніколи не поїли холодною водою, завжди тільки підігрітою. А ще, щонайменше до третього року життя, кожного молодого коника зимовою порою обгортали грубим волохатим ліжником. Штефанко і в гадці собі не мав дошкуляти їм та гартувати молодих коней узимку. Нехай улітку на полонині дітвора холодиться і гартується, – казав він. Василюкові коні були випещені, буйні, мало об’їжджені, але один в один з неушкодженим здоров’ям і гарні. Поки Дмитро жив удома, мав вихованого ще від лошатка, сміливого коника, чубарого, якого кликали Борсуком. Поки Борсук був іще жереб’ятком, влаштовував їм справжні вистави. Коли Дмитро сидів нижче від хати біля м’якої прадавньої стежини, глибоко прокладеної багато століть тому, втоптаної десятками поколінь дітей із Василюкового роду, кінь бігав у нього перед носом в один і другий бік, так, ніби перед ним красувався. Варто було Дмитрові кудись рушити, Борсук усюди бігав за ним. Лазив, тупотів по ґанках навколо хати, пхався до кімнат, усюди шукаючи Дмитра, навіть ладен був вискочити на запічок, коли Дмитро там ховався. І навіть коли Борсук вже підріс, завжди був зухвалим кониськом, розбещеним, як пес або кіт. Іноді, шукаючи Дмитра, просовував голову між двері й ліз до хати, коли його ніхто не сподівався. Як тільки Дмитро сідав на Борсука, той перетворювався на справжнього коня. Ставав дибки, присідав на задні, а потім зривався з місця, біг риссю, мчав по найбільш кам’янистому і стрімкому плаєві. То був кінь і ґаздівський, і юнацький, коли треба, спокійний мазунчик, а коли треба – сміливий та буйний. Але за сім років Дмитрового лісового життя Борсук добряче постарів. Вкрився якимись жовтавими плямами, а до того ж розлінився, терпляче чекаючи на вигнання посіпак і на свободу, обважнів. Не забув Дмитра, але вже за ним не бігав, хоча завжди витягав до нього голову, на привітання завжди кивав жваво й радісно. Але не був це той кінь, яким можна було їхати у світ, до пана цісаря. Тепер, після повернення до батьківської хати, Дмитро зі смутком зрозумів, що вже давно не викохував собі молодого коня, свого рідного. Оглядав на пасовиську кінську молодь. На око так нічого були коники, але хто їх знає, якого характеру, якої гадки. Навіть добре не знав, хто був від якої кобили, з якого роду. Дмитро купив за дорогі таляри і привів собі з Туреччини турецького коня, огира не будь-якого, що звався Шулім (це означає – мир з тобою). Але брати тепер до цісаря чужого коня, якого ніхто не знає, якого сам не виховав і сам не вигодував, – це як у чуже пір’я вбиратися. То по-купецьки, по-вірменськи, не по-ґаздівськи. Купити за гроші чи вкрасти коня, то майже на одне виходить. Навіть кінь, що його подарував побратим, небагато вартий. Хвалитися перед цісарем конем чужого роду, якого сам не викохав, – це марне похваляння.