На вкритих буками схилах, у хащах ліщини й у садах, серед набубнявілих гілок птахи наструнчують весняні цимбали. Перша пташка так цвірінькає, ніби підкручує маленький кілочок, настроюючи якусь струну. Наступна попадає у той самий високий тон – ніби то вона його вистроювала і задавала. А інші вже пробують трелі – по три, по чотири тони. Аж врешті хтось виразно й упевнено бере цілі квінти та октави. Врешті виграють усі разом. А тоді озиваються, перегукуються з гори на гору, з чубатої кичери на іншу кичеру звуки сопілки. Вторують птахам і приєднуються до їхнього хору. Малеча перекликається з гори на гору, із саду до саду. Гукає і співає юнак до юнака:
З іншої кичери долинає:
Перш ніж господарі та пастухи помаленьку, старанно, обережно, статечно зберуть і приготують череди до полонинського ходу, перш ніж озветься трембіта, леґіні покидають села. Обдумують якусь дитинну або недоладну ідею, виношуючи хлоп’ячі, зухвалі або й геть розбійні плани. Кому наробити збитків, кого побити, кому відомстити, кого пограбувати, кого порубати.
Часом дикий вогонь помсти заливає душу – з’являється якийсь бешкетний шал, наводячи жах:
Або заволодіє ними мрія про золото, про червінці, про пекучі дукати:
Іноді їх охоплюють авантюрні й геройські думки про далекі угорські замки, про води-Дунаї та моря. Про те, чого б то такого можна було наробити, що переказувала б вість і оплакала пісня.
Однак усе це часом здається якоюсь відмовкою, претекстом, оказією. Насправді це вона – молоденька і прадавня чарівниця, весна, що вічно повертається, – кличе і вабить із гірських верхів.
Так по-всякому бувало в різні часи, що навесні вибухав якийсь чин. Чи напад на двір, чи на корчму, на замок, на містечко, на управу або охоронну службу. І він назавжди відрізав леґіневі дорогу назад, до рідного дому.
Марно кликала його до себе люба дівчина:
Не було відповіді. Тільки доносився шепіт із лісу:
Відтоді такий ставав уже лісовою людиною. Пильний, як рись, із загостреними відчуттями, кожної миті готовий до нападу. Витривалий, як вовк, здатний долати великі відстані. Як ведмідь, що замітає власні сліди, уміє перетерпіти у заваленій снігом норі голод і холод. Слід людської ноги у лісі, зарубка сокирою на дереві були для нього лісовим письмом. Усе він прочитував із таких знаків. Блискавично вирішував: втеча чи напад, що випереджає погоню.
Здебільшого у селі про нього вже більше не чули. Вряди-годи приходила якась вість, якої ніхто не міг перевірити. І дівчина мила не знала, що з ним діється. Ніколи й не дізналася:
В історію лісових людей ліс і дерева вплетені, як живі істоти, як побратими, друзі та сердечні приятелі. Вість оповідає, як це засвідчив старий ветеран-опришок, виснажений віком і життям, – Клим, званий Бойчуком. Його схопили і посадили через багато років після того, як він покинув опришкувати й осів на ґаздівстві. Упійманого старого Клима дуже строго покарали, більше, ніж заслуговувало те, що він міг наробити роки тому, і нещадно катували – його хотіли змусити до зізнання щодо решти товаришів і запитали:
– Кажи! Хто був твоїм спільником!
Клим довго мовчав, а тоді сказав спокійно, пристрасно:
– Бук і смерека. Явір і жереп. То мої побратими.
Замість того, щоби скоритися, він кидав виклик гонителям:
– От хто! Ви, панський послід! Ідіть! Дерева мучте, вітер доганяйте… Ану! Зчепіться з лісом!
А хто ж би смів у ті часи зчепитися з лісом.
Колись давно, віки тому – так каже вість – схопили волоцюгу, ймовірно, опришка, проти якого не було ніяких доказів ані навіть звинувачень. Незважаючи на це, його засудили на смерть.
Він присягався, що невинний. Запитали про свідків. А хто ж там міг бути, паночки милі, де я був – лише кедри і тиси.
– Завтра зависнеш на гаку, опришку, хіба дерево, яке попросить за тебе, дасть за тебе поруку.
Так із нього поглумилися і вкинули назад до льоху.
Коли очі звикли до темряви, він побачив у куті свою стару тисову патерицю, яку приніс із собою. Вирізав її тоді, коли роки тому покидав батьківську хату і на краю села прощався зі своєю Марічкою-бідолашкою. Це був єдиний слід лісу – тут, у темниці.
«Ой, паличко тисовая, може, ти б за мене поручилася, стара товаришко, що я невинний перед Богом і перед лісом! Що кривда панська погнала мене у гори. Може, ти б мене порятувала, вирвала, клябучко, від катушів і шибениці?»
Так він почав думати і поволі якимось цвяхом видовбав фуярку, точніше – довгу, як палиця, флояру.
Коли на світанку прийшли судді та кати, то почули, як співає тисове дерево, як тужить над юнацькою долею, як плаче за поневоленим родом, як засвідчує невинність. Зворушені цією невловимою мовою, судді звільнили опришка, який видобув сердечний голос лісу. Так з’явилася флояра.
Розповідають, що не одна мода, тобто винахід чи перша ідея винаходу – підслухана у голосів лісу, придумана в лісовій самотності, – походить від опришків.
І голос лісу – флояра – відтоді завжди і всюди супроводжує опришків. І в останню годину також.
Коли вели на смерть молоденького товариша і наступника Довбушевого, ватажка Баюрака, високий, випростаний, несамовито зухвалий опришок після оголошення страшного й жорстокого вироку, йдучи до місця страти крізь натовп вражених і співчутливих селян, висловив останнє бажання – щоб йому подали флояру.