Коли вождь помер, воїни-велети насипали йому цей величезний пагорб і оточили його мурами. На схилі поставили кам’яний гробівець, саркофаг настільки великий, що сучасна людина, стоячи на ньому, виглядає маленькою пташкою. І станцювали танець на честь того, хто відійшов. Танець мужів, потужне коло, суворий, грізний тан, підносячи у танці топори вгору. І заспівали пісню, від якої заридали гори, пісню-реквієм Велетам і королеві-віщунові. Цю пісню вони потім виписали топорами на кам’яному гробі. «Не сльозами жінок, лиш королівською кров’ю, кров’ю вірних мужів належить його оплакати», – так вони співали. І саме це, кажуть, виписане на тих скелях старими літерами та ревашами. Тоді самі королі Велети лягли поруч із ним, вшанували його, перерізавши собі жили.
Пахолята і діти розійшлися по горах, і віковічна праця ґаздів мала міцніти й розростатися, чекаючи на святий поклик.
Від того часу вже не повинні підніматися сили воїнів, як морські вали. Верховини мали задрімати, заснути. Вість про походження від Велетів потай спочивала й ховалася у глибині сердець, у пульсах і крові, наче підземне джерело у скельній печері. Тільки вмираючи, деякі старі ґазди переказували це під присягою найстаршому синові, своєму спадкоємцеві чи побратимові. Бо якби хтось із них згадав невчасно, то нападе на нього така сила, як шал: світ буде перевертати, гори переносити, ріки стримувати – і не буде знати, чому.
Прийшовши на батьківську землю, Велети позалишали у скельних коморах незліченні скарби, що їх принесли зі світів: призначили їх далеким поколінням на добрі справи. А стражниками поставили старців, які заприсяглися. Десь у сріблоносних Чивчинах, у скелях Попаді, на Чорногорі сидить у кам’яній коморі могутній старець за діамантовим столом і читає важку книгу старовіку: про давнє минуле і про світлу зорю майбутнього. І доти живе і перебуває у скалі, доки знайдеться у світі ґаздів такий старець, який прийде йому на заміну. Тоді він відходить до вітців-Велетів, щоби розповісти їм, що тут діється: чи зберігається вірність королівським присягам, чи живе правда старовіку, чи нема якогось знаку, що приходить нове покоління, яке вирветься у світ.
Отак спали верховини, спали полонини та праліси на лоні великого світу, мов діти. Падали столітні дерева – явори, тиси, кедри і сосни. Уже нові покоління, інші види дерев засівалися на їхніх спорохнявілих рештках.
Лиш іноді ставалося, що якийсь хлопчина раптом відчував у собі велетенську силу. Утікав куди ноги несуть, не знаючи, чи не закінчується світ за горами, ішов у той незнаний світ, ставав козаком, лицарем, пашею або гетьманом. З невідомого гірського пастушка виростав славетний воїн, що дивував і вражав світ.
А дехто, не знаючи, що вчинити з цією силою, ішов брататися з живим земним світом, ішов у Чорногору. Там кохався з нявками, приятелював із лісовим дідом і на пам’ять про це ставив пам’ятники з кам’яних брил. Або часом вівчар чи хлопець, що випасав кіз, блукаючи ціле літо вертепами, коли почув щось про скарби чи коли у серці заворушилася сила, більше не повертався до ґаздівства.
Це були такі пустельники та мандрівники, які невідомо чому сиділи у пустищах, бо здавалося, що вони нічого не робили. Тільки хотіли витратити свої сили, жили, як ведмеді, рисі й орли. Отакі ще більше побраталися з лісовим світом і лісу не торкалися сокирою – вважали його святим. Чимало таємної снаги вони почерпнули від лісових сил, від дерев і трав.
Тільки ті, що слухняно зберігали у серці накази святих ґаздівських посланців, накази праці та будівництва, найменше знали, з чого починати. Бо корчували або випалювали одну царину впродовж цілого життя, мордуючись разом з усією родиною. А навколо стояв ялиновий ліс, одвічний баштарник, безконечно розростався, безперервно засівався, мовчав, як тисячу років тому, або грав і ревів, красувався переможним співом. Кожна гілка мала пам’ять старшу, ніж людські роди, ніж пам’ять їхніх дідів і прадідів. Це вчило їх, якою маленькою є людина, яким непевним є її призначення. Тоді вони йшли шукати святих старців, які сиділи у підземеллях, щоби почерпнути від них трохи надії.
Так віковічна дрімота й безкінечна пуща вкривали стару історію. Гори спочивали століттями, покоління ґаздів розросталися, мов дерево, розквітали буйним і барвистим цвітом. А все інше заховали пущі, скали, присяги і закляття.
Ці оповіді тонуть у туманах. Шукаючи їх, блукає у туманах чорногірських вершин історична пам’ять Верховини.
Опришки у піснях
Через кілька століть з’явилися нові люди пущі.
Хто його знає, різне про те говорять, звідки вони взялися, всіляке може бути. Чи то кров Велетів розгорілася в серцях? Чи боротьба з навалою їх розбудила? Чи самі ліси й верховинська весна їх начарувала?
Опришки, лицарі, шляхетні розбійники були справжніми лісовими людьми: лісів не корчували, стежок не прорубували, гущі жерепу не випалювали, полонин і царинок не виробляли. Не закладали обійсть, доріг та мостів не будували. Тільки тому й були раді, тільки й того хотіли, щоб ліс залишався лісом, неприступним, неторканим, захищеним гущавиною та барикадами вітроломів.
За словами пісні старовіку, що її співають на опришківський мотив, мати-ґаздиня благає і застерігає сина, який іде до лісових хлопців:
– Синку! Вода тебе втопить, Дунай бездонний тебе забере, ліс чорний тебе поглине, звір розірве, розбійник тебе зарубає.
А леґінь кучерявий їй відповідає:
Чорний ліс, води-Дунаї, дикі звірі розступаються перед ним, прикривають його відхід і втечу. А як пройде, знову такі, ніби людина ще ніколи тут не ходила, ніби таємнича дрімота безперервно огортала пущі та верхи.
Але й до людських осель, до ґаздівської дідізнини вже нема йому повернення. Він уже – лісова людина.
Не одну сумну, криваву і щемливу історію сховали скелі та ліси. Так, як і нікому не відому історію пораненого орла, який помирає самотньо, у забутті, десь у скельних сховках чи в лісовій гущавині.
Коли гірська весна починає підморгувати та посміхатися, коли шепоче на вухо, ніби намовляючи й обіцяючи, тоді здається, що то не опір проти утисків і насильства, не помста за кровну образу, не любовна зневіра, ані навіть не поклик крові гнали цих юнаків із золотистими і темними кучерями до мандрів та поневірянь, подібних на життя хижого птаства.
Виною цьому – вибух сил, які нездатні розсунути стіни ґаздівської хати, але не можуть у ній поміститися. То був весняний відліт.
Доки мовчать онімілі, закляті кригою, засипані снігом води, ніби спустившись у підземелля, доки окутані каптурами снігу смереки, наче крилаті вартові, загороджують пухнастим пір’ям засніжених гілок вхід до лісу, доки сніг занотовує і записує кожен слід, – тиша огортає людські оселі.
Та однієї ночі раптом загудять, затанцюють і засміються весняні вітри. З огорнутих м’яким безкраєм білих пагорбів та вершин вирвуться потоки, закиплять, тріумфуючи, загрожуючи знищити доли, а в Чорногорі замуркотять снігові нависі. За одну ніч знагла вибухає гірська весна, така мінлива, а ще вчора не очікувана.
Тоді щось діється і в юнацьких серцях. Їх огортає журба, відвертає від малого людського світку. Юнацька душа тоді підхоплюється, кудись поривається й молиться до крилатого вихору, до володаря вітрів:
– Візьми мене, вітрику, дєдику, братчику божий! Забери звідси! Невідомо куди, невідомо нащо – у нові краї до ясної зорі.
Ще вчора ґазда стукав до вулика, питаючи: «Як ви там, живі-здорові? Маєте узяток? Матице, і ти, роде робочий?»
А бджолиний хор відповідав йому сонно, мляво. Та коли повіє весняний вітер, коли запульсує і розіграється, коли зашумлять верхи, а ліси почнуть тріщати і гриміти, вулик стає гарячим від гудіння: «Пусти нас, ґаздо, віднеси нас на волю весняну!»
І тоді не тільки бджіл випускає ґазда. Усі сотворіння, навіть пса відганяє далеко від хати, щоб сам шукав собі поживи. Аби було так, як віки тому: коли не було зими, коли була вічна весна.