Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.
Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу у праві. Тому не можна пізнати право і державу, якщо досліджувати їх ізольовано або протиставляти одне одному. Проте ступінь присутності права в державі, як і держави в праві, може бути різним. У тоталітарній державі, де панує сваволя держави, право зневажається, права людини і свободи не забезпечуються. У демократичній державі, де панує право, визнаються і гарантуються права і свободи людини, особа захищена від сваволі держави, зберігає людську гідність.
Нагадаємо, що основним об’єктом загальнотеоретичного пізнання є право, а держава вивчається тією мірою, якою вона пов’язана з правом.
ЧАСТИНА ДРУГА ЛЮДИНА, СУСПІЛЬСТВО, ПРАВО, ДЕРЖАВА
Розділ 3. ЛЮДИНА, її ПРАВОВИЙ СТАТУС
§ 1. Людина, особа, громадянин: співвідношення понять
В юридичній науці, законодавчих і підзаконних актах, нормативно-правових договорах та інших джерелах (формах) права вживаються терміни «людина», «особа», «індивід», «індивідуальність», «громадянин». Здавалося б, це те саме, але тільки на перший погляд.
Людина є біосоціальною істотою. Як біологічна істота вона є продуктом біологічної еволюції живих організмів. Біологічні (природні) властивості людини, що характеризують внутрішній - нервово-психічний механізм її організації, є універсальними. У біологічній організації людини, в її природі закладено можливості майбутнього її психічного розвитку. Біологічне в людині виявляється у її статі, віці, складі психіки, психічних властивостях, організації вищої нервової діяльності (розум, пам’ять, мислення, емоції, почуття, характер, темперамент, мотивація, воля).
Особиста природа людини визначилася так, що людина живе в суспільстві і, отже, є соціальною істотою, пов’язана з громадським життям, усвідомлює свою роль у ньому. Суспільство слугує середовищем формування свідомості, мислення, інтелекту, почуттів людини, її мови. Соціальні властивості людини характеризують набутий нею соціальний досвід, ступінь залученості в різноманітні види суспільних відносин. Але те, що людина живе в певному, а не в якомусь іншому суспільстві, від її особистої природи не залежить. Різниця суспільств є продуктом культури. Соціальний характер людини всюди однозначний. Суспільства, держави, їхні культури всюди різні. Становлення людини відбувається тільки в конкретних суспільних умовах.
Яке суспільство, його культура - така й людина. Вимоги суспільства визначають моделі поведінки, критерії оцінки цієї поведінки та ін.
Термін «індивід» (від лат, - «неподільний», грец,- «атом») - це неподільна цілісна частка людства, окремий представник біологічного роду homo sapiens. Цей термін підкреслює, що людська істота, яка володіє тільки їй властивими природними психічними і фізичними якостями, відрізняється від іншої такої самої істоти. Індивід стає людиною тільки завдяки соціальній наступності в процесі діяльності - освоєння досвіду попередніх поколінь: системи суспільних відносин, матеріальної і духовної культури, знань, традицій. Звідси терміни «людина» й «індивід» є певною мірою взаємозамінними, коли словом «індивід» позначається представник людського світу. В людині, людському індивіді природне (біологічне) й соціальне є невіддільними, але все-таки соціальне відіграє ключову роль і саме воно відображується поняттям «особа».
Особа - це людина як суб’єкт відносин і свідомої діяльності (тобто особа в широкому розумінні слова), котра розвинулася в суспільстві, пройшла етапи соціалізації в усіх аспектах (економічному, політичному, ідеологічному, правовому) та набула здатності чинити свідому, вольову діяльність. Терміном «особа» визначається соціальна якість людського індивіда, залученого в громадські відносини, активність якого виявляється в його життєвій позиції, в усвідомленні свого положення і місця в суспільстві, що розвивається. Особою може бути тільки людина, хоча й не кожна (новонароджений нею не може бути).
У термін «людина» вкладається більш широкий зміст, ніж у поняття «особа». Людина - це категорія спільної властивості, що поєднує в собі і поняття «індивід», і поняття «особа». Це і біологічна особа, і соціально-організована діяльна істота. В юридичному сенсі людина як суб’єкт права ототожнюється з поняттям «особа». Головне в юридичному понятті особи - це соціальна цінність людини, завдяки якій вона визнається суб’єктом різноманітних прав і обов’язків.
Термін «громадянин» вказує на юридичний зв’язок особи (людини) з певною державою, який передбачає наявність в особи і держави взаємних нормативно закріплених прав, обов’язків, відповідальності. Цей зв’язок відображається поняттям «громадянство» - належність до постійного населення певної держави, членство в державі. Історично термін «громадянство» походить від лат. «civis» - житель міста (звідси - цивілізація). Не всі жителі суспільства за давніх часів були громадянами, тобто мали право громадянства («civilitas» - право громадянства). Нині такі обмеження в наданні громадянства мають інший характер. Вони не залежать від соціального становища людини, як це було, скажімо, у Давній Греції чи Давньому Римі, і врегульовані на законодавчому рівні (наприклад, у країнах Прибалтики законами встановлені строки одержання громадянства для росіян, котрі там мешкають).
Терміни «особа», «людина», «громадянин» - складова частина мови закону. Вони використовуються в конституції, інших законах, підзаконних актах, нормативно-правових договорах країни. «Особа» і «людина» вживаються в юридичних текстах та нормативно-правових документах як взаємозамінні, тотожні поняття. Так, у Конституції СРСР 1977 р. був розділ під назвою «Держава і особа». Поряд із терміном «людина» в законодавчих актах іноді вжито слово «громадянин», коли йдеться про таку категорію міжнародного права, як «права людини». Декларація прав людини і громадянина Франції 1789 р. нині входить до складу чинного конституційного законодавства цієї держави. У Конституції України 1996 р. Розділ II має назву «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Розгляд прав людини одночасно з правами громадянина - підстава для: а) визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі; б) встановлення відповідності законодавства країни правам людини.
У соціальному аспекті терміни «особа», «людина», «громадянин» позначають членів суспільства. У політичному аспекті, відповідно до конституції, особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, а також біженець або примусовий переселенець.
У поетапному розвитку людина спочатку є витвором природи, далі - членом суспільства, а потім - громадянином держави. Цивілізована людина поєднує у собі якості соціальної і правової людини.
§ 2. Правовий статус людини, його ознаки і структура
Правовий статус людини (від лат. «status» - положення, стан) - юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб’єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Ознаками правового статусу є такі:
1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;
2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб’єкта права;
3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб’єктів права, на яких він поширюється;
4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно-правових актів, нормативно- правових договорів та в інших джерелах (формах) права;
5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб’єктивні права, законні інтереси, обов’язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;
6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві.
Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав - головний обов’язок держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3) межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву (природженим правам людини), а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4) обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допускати анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян, свавілля держави. Ці ідеї є витоками і осердям принципу верховенства права.
Структури правового статусу людини і правового статусу громадянина мають певні відмінності.
Структура правового статусу людини охоплює суб’єктивні юридичні права та обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового статусу особи є її право- суб’єктність.
Структура правового статусу громадянина включає суб’єктивні права, законні інтереси, юридичні обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового статусу громадянина є його правосуб’єктність і громадянство.
Розмежування правового статусу людини і громадянина органічно випливає з відмінностей громадянського суспільства і держави й дає підстави не звужувати сферу самовизначення людини лише до взаємозв’язку з державою. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії.