«Теорія права і держави: Підручник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4) необхідність офіційно встановити наявність чи відсутність юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5) необхідність здійснити виконавчо-розпорядчу діяльність органів держави і органів місцевого самоврядування - вирішення кадрових питань (зарахування до штату, підвищення на посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень, нагородження, присвоєння звань, почесних посад тощо;

6) необхідність установити статус суб’єкта права (реєстрація уповноваженим органом громадських, державних і комерційних об’єднань);

7) необхідність вирішити організаційні питання (ухвалення постанови парламенту про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.

Форми правозастосовної діяльності:

• оперативно-виконавська - владна оперативна розпорядча діяльність державних органів з виконання приписів правових норм, зокрема, здійснення адміністративних послуг, з метою позитивного впливу на суспільні відносини (видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу; рішення про будівництво промислового об’єкта; нарахування та виплата пенсії);

• правоохоронна - владна діяльність державних органів і окремих недержавних інститутів з охорони норм права від будь-яких порушень, прав і свобод людини, законності і правопорядку (нагляд за додержанням законів, попередження правопорушення; здійснення охоронних повноважень посадовими особами з моменту складання процесуальних документів з фактом правопорушення тощо);

• правозахисна - владна діяльність уповноважених органів (передусім правосудна діяльність загальних і спеціалізованих судів) і окремих недержавних інститутів щодо винесення рішень з питань відновлення (компенсації) прав, покарання правопорушників, чим здійснюється захист прав і свобод постраждало! особи, суспільства і самого правопорушника від зазіхань з боку інших учасників провадження у справі про правопорушення (тобто забезпечується недоторканність усіх учасників судового провадження - правопорушника, потерпілого, свідків тощо).

Функції застосування норм права (що виходять з природи право- застосування):

• індивідуального правового регулювання - видання конкретизованих та індивідуалізованих владних приписів (у вироку суду на основі норми права правопорушнику встановлюється конкретна міра покарання);

• правового забезпечення - забезпечує видання індивідуалізованих владних приписів дотримання, виконання і використання норм права, слугує способом організації фактичної поведінки з реалізації права (винесення вироку у кримінальній справі є виконанням норми кримінального права).

У кожному випадку застосовується норма права в цілому, а не окремі її структурні елементи.

§ 5. Основні вимоги правильного застосування норм права

Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи:

а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи;

б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).

2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність «духу» права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об’єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).

Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.

§ 6. Основні стадії застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).

Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):

1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов’язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов’язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.

Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних; таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов’язково засвідчуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.

Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповідно до законодавства не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а які - ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способами (наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.

При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти такого ступеня «внутрішнього переконання», який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.

2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин) - правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного випадку з певними юридичними нормами. Юридична кваліфікація фактичних обставин передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закріплена у нормативно-правовому приписі), яка може бути застосована до цього випадку; б) перевірка відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофіційних текстах і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб, тобто встановлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх змісту у чинних актах; ґ) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.