Наташа. Ні, хорошо вже не буде. Признаюсь, що сумніви умене зародились раніше. Напередодні ми з ним ходили по крамницях, на ринку. Мені сподобався там записи класичної музики і я попросила його купити, але він відповів: «Не зараз» і все. Там були ноктюрни Шопена. Він же писав, що ці ноктюрни йому подобаються. Але ж це ти писав?
Костя. Так, я писав це.
Наташа. Писав про себе, що це тобі подобаються ноктюрни?
Костя. Так.
Наташа. То, хіба це не обман?
Костя. Я вибачаюсь перед тобою, але це ж не головне.
Наташа. Що мені зараз ті вибачення, коли я думала тоді, що у нас споріднені душі з Альошою.
Костя. Я не думав, що це зайде так далеко.
Наташа. Ще я хотіла купити «Лоліту» Набокова, бо в нашому селі не могла купити цю книжку, а хотілось почитати і знову він відмовив мені, тоді як ти в своїх листах наполегливо пропонував мені прочитати цей роман.
Костя. Що я наробив? Мені так шкода. Я тобі так співчуваю.
Наташа. Сьогодні, своєю появою він шокував мене. І це людина, думала я, яка писала, що не п’є, чи то ти про себе писав?
Костя. Про себе, але Альоша теж не п’є.
Наташа. Але ж сьогодні який він був?
Костя. То від незвички.
Наташа. Зрозуміло, вигороджуєш свого товариша.
Костя. Ні, то правда.
Наташа. Як і все інше. Брехня. Так ви добре посміялись наді мною.
Костя. Запевняю, у нас і в думках такого не було.
Наташа. Але ж сталося… Я хочу бачити його, я хочу подивитись йому в очі. Де він?
Костя. Я сам його шукав.
Наташа. Пішли разом шукати.
(Наташа і Костя виходять з кімнати, через деякий час туди заходить Альоша і Настя).
Альша. Я Наташу залишив тут, а зараз її не має.
Настя. І Кості теж немає. Можливо, вона з ним вийшла.
Альоша. Хороша справа. У мене вкрали наречену.
Настя. Не думаю. З тебе б тоді вимагали викуп. Та й двічі наречену не викрадають. Просто дами поміняли кавалерів.
Альоша. Чому ти так сказала?
Настя. Просто так. В танцях є такий вислів.
Альоша. Ні. Ти не просто так сказала. Ти мала щось на увазі?
Настя. Щоб я мала на увазі?