Альоша. Хто це тобі сказав?
Костя. Я сказав.
Альоша. Навіщо. Я не просив тебе про це.
Костя. Але ти просив мене писати листи до Наташі?
Альоша. Ти знаєш хто ти після цього.
Костя. Дивлячись з якої сторони дивитись.
Альоша. Це вже ти філософію розводиш. За такі речі у нас на кораблі знаєш що роблять – в кращому разі морду б’ють, в гіршому – за борт кидають.
(Альоша наступає на Костю).
Наташа. Облиш його.
Альоша. Хорошо, я облишу його, якщо ти зараз зі мною підеш до людей, ніби між нами нічого не було.
Наташа. Ні, так не вийде.
Альоша. Чому?
Наташа. Тому, що я не можу поважати, а тим більше кохати людину, яка обманула мене.
Альоша. Але ж ми взяли шлюб, і обіцяли бути все життя вірними одне одному.
Наташа. Я не тобі давала ту обіцянку.
Альоша. Як то не мені. Невже не я стояв з тобою на рушнику?
Наташа. Не ти.
Альоша. А хто ж тоді?
Наташа. Зовсім інший чоловік.
Альоша. Та це ж твої фантазії. Забудемо все, бо нам же завтра відправлятись в круїз по Європі, я вже замовив квитки по телефону. Якщо не поїдемо власною машиною, то поїдемо потягом.
Наташа. Круїз відміняється. Я не хочу тебе бачити.
Альоша. Але ж квитки пропадуть.
Наташа. Нехай пропадають, або їдь з ким-небудь іншим.
Альоша. З ким же я можу поїхати, коли у нас з тобою шлюб?
Наташа. Шлюбу немає.
(Рве шлюбне свідоцтво).
Альоша. Що ти накоїла?
Наташа. Я вчинила так, як велить мені моя совість, мої почуття. Ти мені зовсім чужий. Я впевнена, що ти швидко забудеш мене, і знайдеш другу жінку.
Альоша. Де ж я її так швидко знайду, коли завтра потяг відправляється.
Настя. Я можу з тобою поїхати.