Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він уже виштовхує її в майбутнє.

— Що б там не було, ти отримаєш своє, щойно я припиню тобі заважати.

— Що ти хочеш сказати? Ти мені не заважаєш.

— Я про те, що є життя після життя, — каже він. — Після нашого життя.

— Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — каже він. — Лягай, голову клади сюди.

Він відсуває свою вологу сорочку. Обіймає її однією рукою, іншою нишпорить у кишені, шукаючи сигарети, тоді підпалює сірник нігтем. Її вухо лежить на пустці його плеча.

Він каже:

— То де я зупинився?

— Ткачі килимів. Осліплені діти.

— О, так, згадав. — Він провадить: — Добробут Сак’єль-Норна базувався на рабах, а особливо — на рабах-дітях, які ткали його знамениті килими. Але говорити про це не годилося: то була погана прикмета. Снільфарди казали, що їхні багатства залежать не від рабів, а від їхніх чеснот та правильних думок, тобто від принесення богам правильних жертв.

Богів було чимало й зазвичай корисних, бо виправдовують що завгодно. І боги Сак’єль-Норна не виняток. Усі вони були хижаками: любили, коли їм у жертву приносили тварин, однак понад усе цінували людську кров. Розповідали, що під час заснування міста, так давно, що це вже стало легендою, дев’ятеро благочестивих батьків запропонували замурувати власних дітей, щоб ті стали священними охоронцями його дев’яти воріт.

На кожному з чотирьох напрямків було по двоє воріт: одні — для в’їзду, другі — для виїзду (виїхати через ті ж ворота, через які ти прибув, означало приректи себе на ранню смерть). Дев’яті ворота були горизонтальною мармуровою плитою на верхівці пагорба в центрі міста; вони відчинялися без жодного руху, висіли між життям і смертю, між плоттю й духом. Через ці ворота приходили і йшли боги: вони не потребували двох воріт, бо, на відміну від смертних, могли перебувати по обидва боки одночасно. У пророків Сак’єль-Норна існувало прислів’я: «Що вважати справжнім подихом людини: вдихання чи видихання?» Такою була природа богів.

Дев’яті ворота також слугували вівтарем, на якому проливалася жертовна кров. Хлопчиків приносили в жертву Богові Трьох Сонць, який був богом дня, яскравого світла, палаців, бенкетів, вогню, війн, алкоголю, входів і слів; дівчаток — Богині П’яти Місяців, покровительці ночі, туманів і тіней, голоду, печер, дітонародження, виходів і тиші. Хлопчикам на вівтарі вибивали мізки, а тоді жбурляли їх до божих вуст, які вели до печі. Дівчаткам перерізали горло й випускали всю кров, щоб вона наповнила всі п’ять танучих місяців, аби ті не згасли й не зникли назавжди.

Щороку в жертву приносили дев’ятьох дівчаток на честь тих дев’ятьох, яких поховали у воротах міста. Цих принесених у жертву називали Дівами Богині, їм покладали молитви, квіти, пахощі, щоб вони заступалися за живих. Останні три місяці року називалися «безликими»: тоді нічого не росло, казали, що Богиня постує. У ці місяці володарював Бог Сонця у формі покровителя воєн та вогню, і матері хлопчиків одягали їх у дівчаче вбрання для їхньої ж безпеки.

Існував закон: кожна з найшляхетніших снільфардських родин мусила принести в жертву принаймні одну зі своїх дочок. Заплямована чи недосконала жертва вважалася образою Богині, і з часом снільфарди почали калічити доньок, щоб уберегти їх: відрізали їм палець, чи мочку вуха, чи ще щось дрібне. Скоро каліцтво стало суто символічним: прямокутне синє татуювання між ключиць. Така відзнака на жінці не зі снільфардів вважалася злочином, однак ті, хто тримав борделі, прагнучи наживи, малювали таке тату синім чорнилом на тих наймолодших шльондрах, котрі могли влаштувати виставу з пихою й зарозумілістю. Це подобалося клієнтам, які хотіли відчути, що ґвалтують снільфардську принцесу блакитної крові.

Тоді ж снільфарди почали брати до себе знайд — переважно дітей рабинь та їхніх господарів — і замінювати ними законних доньок. То, звісно, нечесно, однак шляхетні родини були могутніми, тож влада заплющувала на це очі.

Згодом шляхетні сім’ї розлінувалися ще більше. Вони вже не хотіли виховувати тих дівчат у себе, тож просто віддавали їх до храму Богині й добре платили за їх виховання. Дівчата носили прізвище роду, а отже, годилися для принесення в жертву. То було наче володіти конем для перегонів. Принижена версія шляхетного оригіналу, хоча на той час у Сак’єль-Норні продавалося все.

Майбутніх жертв зачиняли в храмовому комплексі, годували найкращою їжею, щоб вони були здорові й доглянуті; вони проходили суворий вишкіл, готуючись до великого дня, щоб виконати свій обов’язок належним чином і без страху. Досконале жертвопринесення має в теорії бути схоже на танок: статечний і ліричний, гармонійний і витончений. Вони ж не тварини, щоб брутально їх убивати, мають віддати свої життя з власної волі. Багато хто вірив у те, що їм казали: що від їхньої самовідданості залежить добробут усього королівства. Вони проводили довгі години в молитві, щоб налаштуватися на правильний настрій; їх учили ходити, опустивши очі, усміхатися ніжно та меланхолійно й співати пісень Богині: про відсутність і тишу, про нездійсненне кохання та невисловлений жаль, про безслівність — пісень про неможливість співу.

Минав час. Мало хто тепер сприймав богів серйозно, і надто побожні люди почали вважатися божевільними. Містяни й далі виконували старовинні ритуали, бо звикли до того, але місто жило не цим.

Попри ізоляцію, деякі дівчата усвідомлювали, що їх убивають із лицемірного поклоніння застарілій ідеї. Хтось із них намагався втекти, побачивши ніж, інші починали верещати, коли їх брали за волосся й нахиляли над вівтарем, а деякі й проклинали самого короля, який на ритуалах виконував роль верховного жерця. Одна з дівчат якось його навіть укусила. Такі прояви паніки й люті обурювали людей, бо ж за ними мусили прийти найстрашніші біди. Чи могли б прийти, якщо припустити, що Богиня існує. У будь-якому разі такі бунти псували свято: усім подобалося жертвопринесення, навіть игніродам, навіть рабам, бо цього дня їм дозволяли напиватися й не працювати.

Так дівчатам почали відрізати язики за три місяці до принесення в жертву. Жерці казали, що то не каліцтво, а вдосконалення, бо що може краще пасувати служницям Богині Тиші?

Отже, кожну з дівчат, безмовну, набряклу від слів, яких вона більше ніколи не зможе сказати, заквітчану, огорнуту серпанками, вели під урочисту музику спіральними сходами вгору, до дев’ятих воріт міста. Сьогодні можна було б сказати, що вона була схожа на розпещену наречену з вищого товариства.

Вона сідає.

— А це вже неприємно. Ти хочеш дістати мене. Тебе тішить можливість убивати цих бідолашних дівчат у серпанках наречених. Б’юся об заклад, вони біляві.

— Не тебе, — каже він. — Не зовсім. Я ж нічого не вигадую, усе зафіксувала історія. Хети…

— Я вірю, але ти це так смакуєш. Ти мстивий… О ні, ти ревнуєш, бозна-чому. Мені байдуже до хетів, до історії, до всього цього — то просто відмовка.

— Зачекай. Ти сама погодилася на дів, принесених у жертву, ти додала їх до меню. Я лише виконую замовлення. Що тобі не подобається — убрання? Забагато тюлю?

— Не будемо сваритися, — відсторонюється вона. Відчуває, що зараз заплаче, і стискає руки в кулаки, щоб зупинити себе.

— Я не хотів тебе засмучувати. Ну ж бо.