Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лікар каже, що мені треба гуляти щодня заради свого серця. Я б не хотіла. Мене бентежить не саме ходіння, а потреба виходити з дому: почуваюся надто помітною. Мені це здається — витріщання, перешіптування? Може, так, може, ні. Зрештою, я місцевий старожил, наче та вкрита цеглою порожня ділянка, де раніше стояв якийсь важливий будинок.

Лишитися всередині спокусливо: упасти в ту відлюдькуватість, на яку сусідні діти дивитимуться з висміюванням і трохи навіть із благоговінням; дозволити живому паркану й будякам розростися, дозволити дверям заіржавіти зачиненими, лежати в ліжку в чомусь схожому на нічну сорочку, нехай волосся відростає, розповзається по подушці, а нігті перетворюються на кігті, поки свічки скрапують на килим воском. Але я ще колись зробила вибір між класицизмом і романтизмом. Мені краще бути прямою та стриманою, як гробниця у світлі дня.

Можливо, не варто було переїздити сюди жити. Але тоді я не могла придумати, куди ще можна подітися. Як казала Ріні, «краще відоме зло».

Сьогодні я зробила зусилля. Вийшла з дому, прогулялася. Пройшлася аж до кладовища: для таких беззмістовних екскурсій людині потрібна мета. Одягнула крислатого солом’яного капелюха, щоб сховатися від поглядів, і затемнені окуляри, узяла ціпок, щоб намацувати бордюри. Ще — пластиковий пакет.

Я йшла по Ері-стрит повз хімчистку, студію портретного фото, кілька інших крамниць, які змогли пережити посуху, спричинену великими торговими центрами на краю міста. Тоді повз «Буфет Бетті», у якого знову змінився господар: рано чи пізно власникам набридає, або ж вони помирають, або переїжджають до Флориди. Тепер у буфеті є столики у дворі, де туристи можуть посидіти на сонці й підсмажитися до хрумкої скоринки: це задній двір, квадрат потрісканого бетону, де раніше стояли сміттєві баки. Там подають тортеліні й капучино, про це гордо написано у вітрині так, наче всі в місті безперечно знають, що то таке. Що ж, тепер мають знати: уже мусили скуштувати хоча б для того, щоб мати повне право пирхати: «Нащо мені цей пух на каві? Схоже на крем для гоління. Зробиш ковток — і піна ротом піде».

Колись фірмовою стравою тут був закритий пиріг із курятиною, але то було давно. Тепер є гамбургери, та Майра сказала їх уникати. Мовляв, там беруть заморожені котлети з м’ясного пилу. А м’ясний пил, каже вона, це те, що змітають із підлоги після того, як розрізають морожену корову електропилкою. Вона читає багато журналів, коли ходить до перукаря.

Ворота на кладовищі ковані, залізні, з витонченою аркою із завитками й написом «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені». Так, удвох дорога примарно здається безпечнішою, але «Ти» — персонаж слизький. Кожен «Ти», якого я знала, мав звичку зникати. Вони їдуть із міста, чи зраджують, чи мруть, наче мухи, і де тоді опиняєшся ти?

Саме тут.

Монумент родини Чейзів не помітити важко: він вищий за все інше. На ньому два янголи — вікторіанські, білий мармур, сентиментальні, але виконані доволі добре, як зазвичай і буває, стоять на великому кам’яному кубі зі зрізаними кутками. Перший схилив голову набік на знак жалоби, ніжно поклав руку на плече другого. Другий став на коліна, прихилився до стегна першого, дивиться прямо, тримає в руках оберемок лілій. Контури тіл пристойно приховані складками м’якого, непробивного мінералу, але помітно, що то жінки. Кислотні дощі взяли своє: колись гострі очі розмилися, стали м’якіші, пористі, наче в них катаракта. Але, можливо, це проблеми лише мого зору.

Я з Лорою тут часто бувала. Нас приводила Ріні, яка вважала, що відвідини родинних могил мають якусь користь для дітей, а пізніше ми приходили самі: це було побожною, а отже, і прийнятною причиною для втечі. Коли Лора була маленькою, вона казала, що ці янголи — ми з нею. Я заперечувала, бо янголів поставила тут бабуся ще до нашого народження. Однак сестра ніколи не звертала уваги на таку логіку. Її більше цікавили форми, те, якими речі є, а не те, чим вони не можуть бути. Вона прагнула суті.

З роками я звикла приходити сюди принаймні двічі на рік, щоб прибрати, якщо інших причин не було. Колись приїздила на авто, але тепер ні: мій зір для цього не годиться. Я обережно нахилилася й зібрала зів’ялі квіти, залишені анонімними прихильниками Лори, запхала їх у поліетиленовий пакет. Тепер такої шани стало менше, ніж було, хоча все одно більш ніж достатньо. Сьогодні серед квітів були й доволі свіжі. Час від часу я знаходила ароматні палички, свічки, наче хтось молився до Лори.

Розібравшись із букетами, я обійшла пам’ятник, читаючи поіменно згаданих небіжчиків родини Чейзів, перерахованих на боках куба. Бенджамін Чейз та його кохана дружина Аделія; Норвал Чейз та його кохана дружина Ліліана. Едгар та Персиваль: вони не постарішають, як ми, хто лишився старіти.

І Лора теж тут. Її суть.

М’ясний пил.

Минулого тижня в статті місцевої газети про премію надрукували її фото — стандартне, з обкладинки книжки, єдине, яке взагалі було десь надруковане, бо тільки його я їм і дала. Це портрет, зроблений у студії: верхня частина тіла відвернута від фотографа, голова ж повернута до нього, щоб шия граційно вигиналася. «Ще трохи, тепер глянь угору, до мене, хороша дівчинка, тепер покажи свою усмішку». Її довге волосся біляве, як моє тоді було, — бліде, майже біле, наче червоний підтон із нього вимився повністю: усе залізо, уся мідь, усі тверді метали. Прямий ніс, обличчя у формі серця, великі сяючі відкриті очі, вигнуті брови, розгублено підняті біля перенісся. У підборідді вгадується впертість, але її не побачити, якщо не знати, що шукаєш. Помітного макіяжу на обличчі немає, і воно видається дивно оголеним: коли дивишся на її вуста, розумієш, що бачиш плоть.

Гарненька, навіть красива, зворушливо недоторкана. Як із реклами мила: виключно натуральні інгредієнти. Обличчя здається глухим, у ньому є та порожня, завчена непроникність, властива всім вихованим дівчатам тих часів. Tabula rasa, чекає не можливості писати, а того, щоб писали на ній.

Її тепер пам’ятають тільки через книжку.

Лора повернулась у невеликій срібного кольору коробці, схожій на портсигар. Я знала, що про це могли сказати в місті, усе одно, що почула б це на власні вуха. «Звісно ж, то не зовсім вона, тільки попіл. Хто б подумав, що Чейзи спалюватимуть покійних, ніколи такого не було, у дні розквіту вони б такого не толерували, але, схоже, тут лишалося тільки довести справу до кінця, бо вона й так майже згоріла. Та все одно, здається, вони вирішили, що вона має бути з родиною. У тій величезній штуці з двома янголами. Ні в кого більше двох янголів нема, але то було тоді, коли гроші пропалювали їм кишені. Вони тоді любили похизуватися, наробити галасу; випендритися — можна й так сказати. Удавали із себе великих цабе. Звісно, вони її десь тут і розвіяли».

Такі речі я завжди уявляю собі голосом Ріні. Вона тлумачила місто для нас із Лорою. На кого ще ми могли б покластися?

За монументом є вільна ділянка. Я сприймаю її як зарезервоване місце — довіку зарезервоване, як у Річарда було з місцями в королівському театрі. Це моє місце, саме тут я ляжу в землю.

Бідолашна Еймі в Торонто, на кладовищі Маунт Плезант, поряд із Ґріффенами: Річардом, Вініфред і їхнім величезним мегалітом. Вініфред про це подбала: заявила про свої права на Річарда та Еймі, негайно замовивши їм труни. Хто платить трунареві, той і музику замовляє. Вона не пустила б мене на їхні похорони, якби тільки могла.

Але Лора була першою, і Вініфред тоді ще не розробила свого плану з викраденням тіл. Я сказала, що Лора поїде додому — і все. Попіл розвіяла, але коробку зберегла. І добре, що я її не закопала: зараз її вже викопав би який-небудь фанат. Ці люди що завгодно поцуплять. Рік тому я спіймала одного такого з банкою та лопаткою — він зішкрібав туди бруд із могили.

Думаю про Сабріну: де опиниться вона? Остання з нас. Припускаю, досі жива: не чула нічого, що б це заперечувало. Побачимо, чию сторону в родині вона обере для поховання чи просто заб’ється в куток, подалі від нас усіх. Я б її не звинуватила.

Коли вона вперше втекла, їй було тринадцять. Мені зателефонувала розлючена Вініфред, звинуватила в тому, що я допомагала їй і підбурювала, хоча до слова «викрала» так і не дійшло. Усе вимагала сказати, чи Сабріна приїхала до мене.

— Не думаю, що я зобов’язана тобі розповідати, — сказала я, щоб помучити її. Усе чесно, бо раніше більшість таких шансів перепадало їй. Вона повертала всі листівки, листи й подарунки, які я надсилала Сабріні, з написом «Повернути відправникові» на звороті її тиранічним розлогим почерком. — Усе одно я її бабуся, і вона може завжди прийти до мене, якщо захоче. Я їй завжди рада.

— Навряд чи треба тобі нагадувати, що її законний опікун — я.

— Якщо не треба нагадувати, то чого нагадуєш?

Однак Сабріна до мене не приїхала. Жодного разу. Нескладно здогадатися чому. Господь знає, що Вініфред їй про мене розповідала. Нічого хорошого.

«Фабрика ґудзиків»

Літня спека прийшла надовго, опустилася на місто, наче крем-суп. Колись це була б погода для малярії чи для холери. Дерева, під якими я ходжу, схожі на зів’ялі парасольки, папір під руками вологий, слова, які пишу, розпливаються по краях, наче помада на старіючих вустах. Над губою виступають вусики поту — варто лише просто піднятися сходами.