Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Одного друга. Я важлива людина, у мене є друг із машиною.

— Ти з мене глузуєш, — зітхає вона. Він не відповідає. Вона тягне рукавичку за пальці. — Що, як нас хтось побачить?

— Вони побачать саме лиш авто. Це розвалюха, машина бідняка. Навіть якщо вони дивитимуться просто на тебе, то все одно не бачитимуть, бо як можна застукати таку жінку, як ти, у такому авто.

— Іноді я тобі не дуже подобаюся, — каже вона.

— Я останнім часом ні про що більше не можу думати. Але «подобатися» — це дещо інше, це потребує часу. Я не маю часу на те, щоби вподобати тебе. Не можу на цьому зосереджуватися.

— Не сюди, — каже вона. — Поглянь на знак.

— Знаки для інших, — каже він. — Нам саме сюди, униз.

Доріжка — швидше протоптана стежка. Зібгані серветки, обгортки від жувальної гумки, використані презервативи, схожі на риб’ячі пузирі. Пляшки й камінці, висохле болото, потріскане, порите коліями. Її взуття для цього не годиться: підбори не ті. Він бере її за руку, підтримує. Вона намагається відсторонитися.

— Це майже відкрита місцина. Нас хтось побачить.

— Хто саме? Ми під мостом.

— Поліція. Ні. Ще ні.

— Поліція не вештається тут серед білого дня, — каже він. — Лише вночі вимахує ліхтариками, шукаючи безбожних збоченців.

— Тоді волоцюги, — провадить вона. — Маніяки.

— Сюди, — відповідає він. — У тінь.

— Це отруйний плющ?

— Звісно ж, ні, даю слово. І ніяких волоцюг із маніяками, крім мене.

— Звідки ти знаєш? Про отруйний плющ. Ти вже тут бував?

— Не переживай так, — каже він. — Лягай.

— Не треба. Розірвеш. Зачекай трохи.

Вона чує власний голос і не впізнає його. Він надто бездиханний.

На бетоні помадою намальоване серце, у ньому — дві пари ініціалів. Ініціали з’єднує Л — «Любить». Тільки ті, кого це стосується, знають, чиї то ініціали, знають, що вони були тут, що вони це зробили. Заявили про любов, облишивши деталі.

За серцем чотири інші літери, наче хрест компаса:

Т Р

А Х

Слово розірване, розкрите: невблаганна топографія сексу.

На його вустах присмак тютюну, на її — солі; їх огортає запах зім’ятої трави та котів, недоглянутих куточків. Волога та рослинність, болото на колінах, брудне й буйне; довгоногі кульбабки тягнуться до сонця.

Трохи нижче місця, де вони лежать, дзюрчить струмок. Над ними гілки, укриті листям, тонкі лози з пурпуровими квітами; підносяться вгору високі опори мосту, залізні балки, над головами пищать колеса; уламки синього неба. У неї під спиною затверділе болото.

Він гладить її чоло, проводить пальцем по щоці.

— Не треба мене боготворити, — каже він. — Мій прутень у світі не один. Колись ти це зрозумієш.

— Не в тому справа, — заперечує вона. — Байдуже, я все одно тебе не боготворю.