Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Далі сходи. Я страшенно боюся скотитися ними вниз — зламати шию, розвалитися там, виставивши білизну, а тоді розтектися гнійною калюжею, перш ніж хтось почне мене шукати. Дуже незграбна смерть. Я спускаюся вниз, долаю кожну сходинку по черзі, учепившись за перила. Тоді йду коридором до кухні, пальцями лівої руки торкаюся стіни, наче кішка — вусами. (Я ще більш-менш бачу. Ще можу ходити. «Будь вдячна за дрібні милості», — так сказала б Ріні. А Лора перепитала б: «Чому? Чому вони такі дрібні?»)

Снідати не хотілося. Я випила склянку води й байдикувала. О пів на десяту за мною приїхав Волтер.

— Достатньо спекотно для вас? — його традиційне привітання. Узимку це «достатньо холодно», для весни й осені є «мокро» та «сухо».

— Як ти сьогодні, Волтере? — запитала я, як завжди.

— Тримаюся від гріха подалі, — як завжди, відповідає він.

— Це для нас усіх найкраще, — мовила я.

Він усміхнувся по-своєму, — тонкий розлом з’явився на його обличчі, наче тріщина в засохлому болоті, — відчинив дверцята авто й улаштував мене на пасажирському сидінні.

— Великий день, га? Пристебніться, а то мене можуть заарештувати.

Волтер сказав «пристебніться», наче пожартував. Він достатньо старий, щоб пам’ятати колишні безтурботні дні. Був одним із тих юнаків, які сидять за кермом, виставивши лікоть із вікна, а другу руку поклавши на коліно дівчини. Дуже дивно думати про те, що тією дівчиною тоді була Майра.

Волтер обережно вивів авто з узбіччя, і ми рушили. Мовчки. Він чоловік великий: квадратний, наче постамент, шия більше схожа на зайве плече; від нього вчувається не неприємний аромат поношених шкіряних чобіт і бензину. З картатої сорочки й бейсболки зрозуміло, що на урочистий випускний він не збирається. Книжок узагалі не читає, і нам обом так тільки зручніше: наскільки він знає, Лора — моя сестра, і дуже прикро, що вона померла, — та й по всьому.

Треба було вийти за такого, як Волтер, щоб працював руками.

Ні, зовсім не варто було виходити. Клопоту було б значно менше.

Волтер зупинив машину перед школою. Будівля в стилі повоєнного модерну, п’ятдесятирічна, але для мене досі нова. Ніяк не звикну до того, яка вона пласка, прісна. Має вигляд ящика для пакування. До головного входу тротуаром та газоном стікалася молодь із батьками, усі в літньому яскравому одязі. Майра вже махала нам зі сходів, убрана в білу сукню у великі червоні троянди. Жінкам із такими сідницями не варто носити одяг із великими квітами. Та й корсети теж, хоч я за ними й не скучила. Вона зробила зачіску: тугі сиві кучерики, схожі на перуку англійського адвоката.

— Ти запізнився, — сказала вона Волтерові.

— Ні, — відповів той. — А якщо й так, то це інші надто рано прийшли — от і все. Нащо їй тут стирчати?

Для них стало звичкою говорити про мене в третій особі, як про дитину чи домашню тварину.

Волтер передав мою руку під Майрину опіку, і ми пішли разом до входу, наче пара бігунів, зв’язаних між собою. Я відчувала те, що мала відчувати Майра, — крихку променеву кістку, укриту в’ялою кашкою та жилами. Треба було б узяти ціпок, але не тягнути ж його із собою на сцену. Хтось перечепився б через нього.

Майра завела мене за лаштунки, спитала, чи не хочу до вбиральні (добре, що вона про це не забуває), тоді посадила в гримувальній кімнаті.

— Посидьте тут, — наказала й перевальцем поквапилася перевірити, чи все добре.

Навколо дзеркала в гримувальній були вкручені маленькі круглі лампи, як у театрі. Їхнє світло мало б бути улесливим, але мені його лестощі не підійшли: я мала хворобливий вигляд, шкіра безкровна, наче м’ясо, вимочене у воді. То від страху чи справжньої хвороби? Почувалась я точно не на всі сто.

Знайшла свій гребінець, недбало заколола на потилиці. Майра все погрожує відвести мене до «своєї дівчинки» у салон краси, як вона досі його зве (офіційно це називається «Гавань зачісок» зі стимулюючим доповненням «унісекс»), але я все пручаюся. Принаймні я ще можу розібратися з власним волоссям, хоча воно й стирчить догори, наче мене вдарило струмом. Під ним проблискує шкіра сірувато-рожевого кольору мишачих п’ят. Якщо колись я потраплю в буревій, волосся злетить, наче насіння з кульбаби, лишивши малу рябувату шишку голомозої голови.

Майра лишила мені своє особливе брауні з тих, які готувала на чаювання випускників, — шматок замазки, укритої шоколадним мулом, — і свою кислу каву в пластиковій фляжці. Мені не хотілося ані їсти, ані пити, але для чого ще Бог придумав вбиральні? Для автентичності я лишила на столі кілька коричневих крихт.

Тоді Майра прибігла, згребла мене в оберемок і потягнула за собою. Директор потиснув мені руку та сказав, як добре, що я прийшла; тоді мене передали до заступника директора, президента Асоціації випускників, завідувача кафедри англійської мови (жінки в брючному костюмі), представника Молодіжної торгової палати і, нарешті, — місцевого члена парламенту, який, як і всі вони, не хотів пропустити таку нагоду. Стільки відполірованих зубів я не бачила з часів політичної кар’єри Річарда.

Майра провела мене до крісла й прошепотіла:

— Я буду тут, за лаштунками.

Шкільний оркестр ударив бемолями та скрипінням, і ми всі заспівали «О, Канадо!» — я ніяк не можу запам’ятати слова, бо їх постійно змінюють. Тепер навіть запровадили частину слів французькою (раніше то було б просто нечувано). Ствердивши свою колективну гордість за те, що й вимовити не можемо, ми посідали.

Тоді шкільний капелан прочитав молитву: розповів Господу про те, скільки нечуваних викликів нині стоїть перед молоддю. Господь, звісно ж, чув про все це раніше і, певно, так само нудився, як і всі ми. Тоді по черзі виступили інші: кінець двадцятого століття, викинути старе, вітати нове, громадяни майбутнього, передаємо зі слабких рук і так далі. Я дозволила собі відволіктися, добре розуміючи, що від мене вимагають одного — не осоромитися. Усе так само, як раніше, біля сцени чи на якомусь безкінечному обіді з Річардом — тримати рота на замку. Якщо мене про щось запитували (що траплялося нечасто), я казала, що цікавлюся садівництвом. То була принаймні напівправда, однак настільки нудна, що цілком видавалася правдою.

Далі випускники отримували атестати. Маршували, урочисті й сяючі, такі різні, усі юно-красиві. Навіть потворні були красивими, навіть похмурі, товсті, прищаві. Ніхто з них не розуміє, які ж вони прекрасні. Та все одно молодь дратує. Як правило, у них жахлива постава, і, судячи з їхніх пісень, вони тепер тільки нарікають і голосять, принцип «усміхайся й терпи» пішов разом із фокстротом. Вони не розуміють, як їм щастить.

Мене вони ледве помічають. Певно, їм я видаюся дивачкою, але, гадаю, на всіх чекає така доля — скорочення до дивацтва в очах молодших за тебе. Хіба що лишаєш на підлозі сліди крові. Війна, винищення, убивство, будь-які випробування чи насильство — ось що вони поважають. Кров означає, що все було серйозно.

Далі прийшла черга нагород: інформатика, фізика, якесь бурмотіння, бізнес, англійська література, щось незрозуміле. Тоді представник Асоціації випускників відкашлявся й видав порцію благочестивого ниття про Вініфред Ґріффен Прайор, земну святу. Як же всі починають брехати, коли йдеться про гроші! Гадаю, коли старе стерво відписувало школі той жалюгідний внесок, то змалювало собі в уяві все це. Вона знала, що моя присутність буде необхідною. Хотіла, щоб я звивалася під безжальним поглядом міста, поки останнє возвеличує її щедрість. «Витратьте це в пам’ять про мене». Я не хотіла так її радувати, але не могла ухилитися й не видатися переляканою, або винною, або ще й байдужою. Чи найгірше — забудькуватою.