Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Крізь листя просочується світло ліхтарів, у якому сяють її очі.

— Мені не варто тут бути, — каже вона. — Надто ризиковано.

У кущах заховалася кам’яна лавка. Він прикриває її плечі своєю курткою. Старий твід, старий тютюн, запах смаленого. Відгонить сіллю. Його шкіра щойно торкалася цієї тканини, а тепер там її шкіра.

— Так тепліше. Тепер будемо порушувати закон. Затримаємося тут.

— А як щодо собак на повідку?

— Це теж порушимо.

Він не обіймає її. Знає, що вона хоче цього, очікує; вона заздалегідь відчуває його дотик, як птахи відчувають наближення тіні. Він підпалює сигарету. Пропонує їй — цього разу вона погоджується. Короткий спалах сірника в складених човником долонях. Червоні кінчики пальців.

Вона думає: «Ще трохи вогню — і буде видно кістки. Наче рентген. Ми просто імла, просто кольорова вода. Вода робить, що їй заманеться. Завжди тече вниз». Її горло заповнює дим.

Він каже:

— Тепер я розповім тобі про дітей.

— Про дітей? Яких дітей?

— Наступний внесок. Про Зікрон, про Сак’єль-Норн.

— О, так.

— Там є діти.

— Ми не говорили про дітей.

— Це діти-раби. Вони обов’язкові. Без них я не зможу продовжувати.

— Не думаю, що мені хочеться, аби там були діти, — говорить вона.

— Ти завжди можеш сказати, щоб я припинив. Ніхто тебе не змушує. Ти можеш іти — так каже поліція, коли тобі щастить.

Він намагається говорити спокійно. Вона не рухається.

Він продовжує:

— Сак’єль-Норн тепер купа каміння, але колись це був квітучий центр торгівлі й обміну. Він стояв на перехресті трьох важливих наземних шляхів: один ішов зі сходу, другий — із заходу, третій — із півдня. На півночі широкий канал з’єднував його із самим морем, де був зведений добре укріплений порт. Нині не лишилося слідів ані житла, ані захисних стін: після того, як місто зруйнували, вороги чи чужинці розібрали обтесані кам’яні блоки на загони для худоби, жолоби для води та свої грубі форти, а решту хвилі й вітер поховали під хиткими пісками.

Канал та порт будували раби, і це не дивно: саме завдяки рабам Сак’єль-Норн досяг своєї могутності й сили. Але він був відомий і ремеслами, зокрема ткацтвом. Таємниці фарб, якими користувалися майстри, ретельно оберігали: тканина сяяла, немов рідкий мед, як розчавлений пурпуровий виноград, ніби чаша бичачої крові, вилита на сонце. Ніжні серпанки були легкі, наче павутиння, а килими — такі м’які й тонкі, що можна було подумати, ніби ходиш повітрям, тільки-от повітря нагадує квіти й потоки води.

— Дуже поетично, — сказала вона. — Я здивована.

— Думай про це, як про рекламу в універмазі. То були предмети розкоші, якщо вже так подумати. Тоді стає не так поетично, — відповідає він і продовжує: — Килими ткали раби, неодмінно діти, бо лише дитячі пальці були достатньо малими для такої складної роботи. Однак невпинна праця, якої від цих дітей вимагали, робила їх сліпими вже до восьми-дев’яти років, і ця сліпота була мірилом, за яким торговці килимами оцінювали й вихваляли свій товар. «Цей килим осліпив десятьох дітей», — казали вони. «Цей осліпив п’ятнадцятьох. Цей — двадцятьох». Відколи ціна стала зростати відповідно, вони завжди перебільшували. Покупці зазвичай насміхалися з таких заяв. «Звісно, тут не більше семи, не більше дванадцяти, не більше шістнадцяти», — казали вони, пестячи пальцями килим. «Він жорсткий, як ганчірка для миття посуду. Не кращий за ковдру жебрака. Його ґнарр плів».

Засліплених дітей продавали до борделів — і дівчаток, і хлопчиків. Послуги дітей, що втратили зір таким чином, чимало коштували: кажуть, дотик малюків був таким м’яким і вмілим, що можна було відчути, як під їхніми пальцями розквітають квіти й із твоєї шкіри тече вода.

А ще вони були дуже вправними із замками. Ті, кому вдавалося втекти, бралися перерізати горлянки в темряві, і на таких найманих убивць був великий попит. Вони мали дуже гострий слух, могли рухатися без жодного звуку, протискатися крізь найвужчі щілини, відрізнити за запахом людину, яка міцно спить, від тієї, що неспокійно дрімає. Діти вбивали м’яко, немов метелик торкався шиї. Сліпих вважали безжальними. Їх боялися.

Історії, які діти розказували одне одному, сидячи за безкінечними килимами, поки ще могли бачити, — то були розповіді про їхнє ймовірне майбутнє. Раби любили приказку «Тільки сліпі бувають вільними».

— Це надто вже сумно, — шепоче вона. — Чому ти розповідаєш мені таку печальну історію?

Тепер вони глибше занурились у тінь. Нарешті він її обіймає й думає: «Легше, без різких рухів». Зосереджується на власному диханні.

— Я розповідаю тобі історії, які вмію складати, — каже він. — І ті, у які ти повіриш. Ти б не повірила в солоденькі нісенітниці, правда ж?