Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нікого нема, — мовить він. — Нікого з твоїх знайомих.

— Ніколи не знаєш, коли хтось з’явиться, — заперечує вона. — Ніколи не знаєш, хто тобі знайомий.

— Тобі слід завести собаку, — пропонує він. Вона сміється.

— Собаку? Навіщо?

— Тоді ти матимеш відмовку. Зможеш виводити його гуляти. Собаку й мене разом.

— Пес ревнуватиме до тебе, — каже вона. — А ти вважатимеш, що собака мені більше подобається.

— Але ж він не подобатиметься тобі більше. Так же?

Вона ширше розплющує очі.

— Чому б ні?

— Собаки не вміють говорити, — відповідає він.

«Торонто Стар», 25 серпня 1975 р.

Тридцятивосьмирічна Еймі Ґріффен, дочка видатного промисловця, покійного Річарда І. Ґріффена, і племінниця відомої письменниці Лори Чейз у середу була знайдена мертвою в підвалі свого помешкання на Чорч-стрит. Вочевидь, вона загинула принаймні за день до того від перелому шиї внаслідок падіння. Сусідів Джоса та Беатріс Келлі стривожила чотирирічна Сабріна, дочка міс Ґріффен, яка часто харчувалась у них, коли місцезнаходження її матері було невідоме.

Ходять чутки, що міс Ґріффен вела довгу боротьбу з нарко-й алкозалежністю, кілька разів була госпіталізована. Під час розслідування її дочка перебуватиме під опікою місіс Вініфред Прайор, своєї двоюрідної бабусі. Не вдалося отримати коментарів ані від місіс Прайор, ані від матері Еймі Ґріффен місіс Айріс Ґріффен із Порт-Тікондероґи.

Ця сумна подія є черговим прикладом недбалості наших соціальних служб і недосконалості законодавства щодо захисту вразливих дітей.

Сліпий убивця: Килими

Телефонна лінія повниться потріскуваннями й хрипом. Це гроза чи хтось їх підслуховує? Але він телефонує з вуличного апарата, якого не відстежити.

— Де ти? — питає вона. — Не варто сюди телефонувати.

Він не чує її дихання. Хотів би, щоб вона приклала слухавку до горла, але не проситиме її, ще ні.

— Я неподалік, — відповідає. — За кілька кварталів від тебе. Можу прийти в парк. Той, маленький, із сонячним годинником.

— Ох, навряд чи…

— Просто вислизни. Скажи, що хочеш подихати повітрям.

Він чекає.

— Я спробую.

На вході до парку два кам’яні ворітні стовпи, чотиригранні, скошені згори з усіх боків, наче єгипетські. Однак жодних тріумфальних написів, жодних барельєфів із закутими в ланцюги ворогами, які стоять на колінах. Тільки «Не затримуватися без потреби» і «Тримати собак на повідку».

— Ходімо, — каже він. — Подалі від ліхтарів.

— Я ненадовго.

— Знаю. Ходімо сюди.

Веде її під руку за собою; вона тремтить, наче телеграфні дроти від вітру.

— Ось, — зупиняється він. — Нас тут ніхто не побачить. Жодна літня жінка зі своїм пуделем.

— Жоден полісмен із ліхтарем, — додає вона й коротко сміється.