Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рат натиснув на клямку і двері прочинилися — квартира не була замкнена.

Жінка зацікавлено спостерігала.

— Дякую, — обернувся до неї Рат, — ви мені дуже допомогли.

Їй знадобився деякий час, щоб уторопати, після чого вона повернулась до себе і повільно зачинила за собою двері.

Рат увійшов у порожню квартиру. Тут насправді не залишилося жодних меблів, тільки телефон на підлозі в передпокої. На пожовклих шпалерах чітко вирізнялися контури там, де апарат колись був встановлений. У квартирі відгонило застарілим цигарковим димом.

Вікна вітальні виходили просто на вулицю. Глянувши у вікно, Рат зрозумів, що він не помилився. Трохи вихилившись, він побачив зелений «Опель» внизу, на узбіччі. А в будинку навпроти він міг ясно бачити вікна квартири, яку оглядав учора. Він навіть міг бачити телефон.

Те, що шукав, Рат знайшов у колишній спальні Зайфридів. Кремпін залишив по собі небагато слідів — кілька недопалків у порожній жерстяній банці. Але цього має криміналістам вистачити. Що ж до нього самого — йому байдуже, він уже дізнався достатньо. Треба вшиватися, перше ніж тут почнеться метушня і прибуде особисто Вільгельм Бьом. Рат спустився на вулицю і постукав у дах опеля. Червінскі опустив бічне скло.

— Смакувало? — запитав Рат.

— Дякую, — Червінскі простягнув йому порожні мисочки.

— Не треба, — похитав головою Рат. — Мені це зараз ні до чого. Можеш завтра принести на роботу?

— Авжеж, — посміхнувся Червінскі. — До речі, було дуже смачно. Хто так добре куховарить у тебе вдома?

— Мій секрет. Але я скажу вам щось цікавіше. — Рат нахилився так, щоб Геннінг теж міг чути. — Якщо ви хочете заробити бонуси в начальника, зателефонуйте до Замку — нехай сюди їдуть криміналісти. Квартира Зайфридів на третьому поверсі.

Червінскі витріщився на нього, як чорт на попа.

— Кремпін, — пояснив Рат. — Боюся, що ми всі ці дні стежили не за тим боком вулиці.

Знайти місце для паркування на Потсдамській площі в цю годину було не так просто, на вокзалі теж не було де стати. Рат проїхав трохи по вулиці повз «Хаус Фалерлянд» і припаркувався навпроти «Европа Хаус» просто під подвійним знаком з назвою вулиці: на одному перекреслений старий напис «Кеніґґретцерштрасе», а над ним новенький сніжно-білий знак із новою назвою «Штреземанштрасе». Рат пригадав похмурий осінній день, коли поширилася звістка про несподівану смерть Штреземана, пригадав також своє особисте глибоке розчарування. Хоча Ґереон мало цікавився політикою, він відчув, як щось зламалося, померло щось більше ніж просто людина, ніж просто міністр закордонних справ. Цей чоловік був суворим, але турботливим батьком для Німеччини, і Рат не бачив нікого, хто наразі міг би посісти його місце, місце сильного політика, який по-справжньому любив свою країну, а не поширював цей порожній пафос, яким окремі німецькі громадяни прикривають своє почуття меншовартости, і не горланив люті гасла, що їх нацисти Геббельса вважають за патріотизм.

Повертаючись пішки назад до Потсдамської площі, Рат намагався уявити, що відбуватиметься на Ґерікештрасе. Він не дочекався приїзду колег криміналістів, залишивши на місці Пліша і Плюма.

Бьом, ясно, буде роздратований. По-перше, тому, що сам не виявив схованку Кремпіна, по-друге, тому, що Рат йому знову вислизнув з-під носа. А Кремпін нічого й не робив, щоб уникнути розкриття свого сховища. Рат точно знав, коли Фелікс Кремпін пішов із тієї квартири. Вчора. Коли Мертенс і Грабовскі пішли поїсти, а їхній заступник комісар Ґереон Рат покинув спостережний пункт і попхався в квартиру людини, яку мав вистежувати на вулиці. Тим часом той, кого розшукували, все це спостерігав. Кремпін зателефонував до своєї квартири, щоб переконатися, що шлях вільний. А тоді залишив свою схованку, що стала небезпечною пасткою, з огляду на спостережний пункт поліції просто під дверима. Рат щодо цього сплохував. Ніхто цього не знав, і не було потреби комусь про це звірятися, але Ґереон пообіцяв собі якось надолужити за помилку.

Коли він перейшов площу перед вокзалом, з паркувального майданчика виїхав невеликий BMW, звільнивши ідеальне місце для «Б’юїка». Повз «Пшор Хаус», розташований просто на Потс­дамській площі, Рат проїжджав неодноразово, але ніколи не бував у самому закладі. У напівтемній, облицьованій деревом обідній залі хвилями тягнулися тютюновий дим і пивний дух. Рат зупинив кельнера, що, балансуючи, ніс тацю, заставлену кухлями пива, і запитав про сьогоднішню зустріч.

— Ви маєте на увазі власників кінотеатрів?

Рат кивнув.

— Отам, — кельнер головою показав напрямок. — Повз буфет, а тоді великі двері праворуч. Але вони вже почали.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Рат. — Найцікавіше завжди буває в кінці.

Він відчинив пілку подвійних дверей, до яких його скерував кельнер, і скинув оком на потилиці присутніх людей над спинками крісел у залі середнього розміру. Всі слухали промовця, що стояв на підвищенні в глибині зали. Коли Рат увійшов, кілька голів повернулися, показавши зацікавлені обличчя. Він швидко зачинив масивні дубові двері. Тепер ззовні майже не було чути ані гамору голосів, ані дзенькання кухлів.

Увага глядачів повернулася до оратора, ніхто не звертав уваги на прибульця. Рат роззирнувся, однак Оппенберґа ніде не побачив.

Ґереон повільно йшов між рядами столів, обережно заглядаючи в обличчя слухачів, так, щоб не привертати їхньої уваги. Це було нескладно, оскільки всі дивилися на оратора. Він розповідав щось про мистецтво кіно і про те, що звукові картини знищують це мистецтво, тобто, що поява і поширення звукових фільмів означає смерть кіномистецтва. Рата не надто хвилювала ця тема. Він любив кіно таким, яким знав його раніше, особливо коли в кінотеатрі працював хороший оркестр, а не просто органіст чи піаніст. Нові, звукові картини, про які йшло­ся, були чимось геть іншим. Йому нічого не говорили гасла протесту проти звукового кіно, що лунали з мікрофона, проте він не уникнув гіпнотичного впливу дещо грубого, але приємного голосу. Ратові приємно було вже те, що промовець не висував жодних політичних гасел, а обмежився протестами проти звукового кіно.

Зала була заповнена вщерть. Рата здивувало, що стільки власників кінотеатрів вийшли на барикади проти звукового кіна. Хіба поява звуку не стала кроком уперед? Хіба їм не слід бути з того щасливими? На стінах висіли плакати, деякі з яких він уже бачив у вітринах кінотеатрів.

«Звуковий фільм — це смерть кіномистецтва».

«Кінотеатри вмирають, коли фільми починають розмовляти».

Нарешті він виявив Манфреда Оппенберґа — той сидів за столиком у першому ряду, задумливо підперши рукою сиву голову.

Чоловік на підвищенні завершив промову, і слухачі почали йому аплодувати.