Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як тобі ведеться нині, без мене? — запитав він.

— Що я можу тобі сказати, Ґереоне, — похнюпив голову Ґреф. — Я на межі відчаю. Без тебе не знаю, як день перебути.

У нього був такий вигляд, наче ось заплаче. Потім він усміхнувся до Рата:

— Серйозно! Як думаєш, Бьом дозволить нам знову працювати разом?

— Не знаю, — знизав плечима Рат. — Разом, мабуть, аж коли Будда знову керуватиме. Бьом навіть Пліша з Плюмом розлучив.

— Я нещодавно почув такий прогноз, що з понеділка Трудхен Штайнер збільшить продажі навколишнім кондитерським.

— Ґеннат повертається?

— Скидається на те, — Ґреф сьорбнув трохи кави. — У Дюссельдорфі більше жодного поступу, попри допомогу Берліна. Навіть славетний Ґеннат змушений скласти зброю.

— Він тут, можливо, потрібніший. Якщо те, що ти кажеш, правда, я поїду до нього в понеділок, щоб він знову поставив нас разом.

— З тими клопотами, яких ти набрався через Бреннера, я, можливо, все одно мушу іншого партнера собі шукати! Більше тобі навіть Ґеннат не допоможе — підеш в архів, закриті справи підшивати.

Рат дістав цигарку з портсигара і закурив.

— Щодо історії з Бреннером я не хвилююся. Я вже знаю, що вона розв’яжеться на мою користь.

Ґреф трохи скоса глянув на нього.

— Але не кривою доріжкою, я сподіваюся.

— Не з мого боку. То Бреннер грає крапленими картами, а не я. — Рат затягнувся цигаркою. — Облишимо цю тему. Ти краще розкажи мені, що там було на вранішній нараді?

— То справді Кремпін був, той, що стрибнув з вежі.

— Так, це я ще встиг почути. А вже напевне відомо, що він сам стрибнув?

— Як інакше він мав би опинитися на бетоні? Нещасний випадок?

— Як щодо вбивства?

— Ти говориш достоту, як Бьом. Він теж забороняє нам говорити про самогубство доти, доки не буде завершено слідство.

— Ти теж маєш знати, як воно буває: ми разом працювали над самогубствами. Про самогубство ми говоримо лише тоді, коли немає сумнівів у відсутності будь-якого зовнішнього впливу.

— Безперечно. Але, працюючи над кожним випадком смерті, ми мали певне відчуття. І якщо ми думали, що це самогубство, у нас завжди бувало відповідне відчуття.

— Тоді, цього разу, ми, мабуть, його відчуємо.

Рат покалатав у своїй філіжанці ложечкою, хоча цукру в неї не клав.

— Можливо, — кивнув Ґреф. — Але у будь-якому разі, я думаю, що Бьом перебільшує. Він досі шукає останню схованку Кремпіна. Ну, ймовірно, ми там знайдемо прощального листа чи щось на кшталт. А тоді ще є якась роль Оппенберґа в цьому. Сподіваюся, зрештою щось випливе.

Рат мовчки слухав. Тоді запитав:

— Що, наприклад? Мотив нібито самогубства?

— Ясно, як божий день: вбивця не може більше витримати тягар своєї провини. А з іншого боку, його розшукують, поліція дихає йому у потилицю.

— От тільки Кремпін не був убивцею. І не був самогубцем. Хтось зіштовхнув його з Радіовежі. Напевне, хтось, кого він доб­ре знав. Імовірно, вбивця Бетті Вінтер.

— Та звісно ж. Я геть забув, що ти вважаєш Кремпіна не винним. Тоді ми, мабуть, просто маємо знайти таємничого незнайомця.