— У мене теж, — усміхнулася вона, і її ямочки на шоках нарешті повернули його з минулого у сучасність. — Це все сьогодні сталося у трохи несподіваний спосіб...
— Та що ти кажеш, — спробував він теж усміхнутися, але вийшло якось криво, не так як у неї. — Ходімо до машини.
— А тобі ще можна керувати?
— Після склянки ігристого? Безперечно.
Вона знову взяла його під руку, вони мовчки спустилися вниз по сходах і змішалися з трьома тисячами інших глядачів.
Коли вони дійшли до Кюстрінерплац, на парковці стояв галас. З деяких автомобілів познімали колеса. Машини стояли на цеглинах і скидались тепер на пришпилених мертвих жуків з колекції ентомолога. Рат з Шарлі йшли уздовж ряду, минаючи одну по одній машини з ампутаціями.
— Холера! — вилаявся Рат. — Цього тільки ще бракувало.
Проте їм пощастило: викрадачі коліс трохи не дійшли до «Б’юїка». Вони зняли задні колеса з «Горьха», що стояв перед ним і підважили машину спереду, хоча передні колеса лишилися не місці.
— Їх, мабуть, налякали, — припустила Шарлі. — Мабуть, патруль.
— Ні, — похитав головою Рат. — Тоді патруль мав би залишитися на місці, вони були б десь тут.
На площі не було жодного шупо, лише обурені власники понівечених авто.
— Ні, поліція тут ні до чого. Мали бути якісь інші причини.
Він переконував себе, це випадковість, що крадії колес зупинилися акурат перед його «Б’юїком», але шосте чуття підказало йому, що саме завдяки авторитету Йогана Марлоу вони не змушені їхати додому на метро.
Випадок на парковці раптом протверезив їх обох; дорогою кожен думав про своє.
Годину тому Рат випробував би всі можливі засоби, щоб цей вечір не закінчився так швидко, але тепер він відчував, що прагне побути на самоті. У тиші своєї квартири, з саксофоном Колемана Гокінса, з коньяком. Він підвіз її до вхідних дверей на Шпенерштрасе.
Вона стояла, дивлячись на нього, і він не знав, як попрощатися.
— То що буде далі?
Вона знизала плечима, нічого не сказала і, знай, дивилася на нього.
— Неділя має бути погожою. Ми можемо поїхати за місто, якщо захочеш.
Вона кивнула.
— Я міг би повезти тебе на машині, — додав він. — Тоді ми, можливо, могли б...
Цього разу вона не поклала пальчик йому на вуста, щоб зупинити його, а просто поцілувала.
Субота. 8 березня 1930 року
Серце йому калатало, коли він прокинувся о п’ятій ранку і втупився у стелю. Спати не давали Ратові не думки про Шарлі, і не мертвий Йозеф Вільчек, що переслідував його у нічних жахах, а Фелікс Кремпін, чиї страхітливі очі дивилися на нього крізь шибку ресторану Радіовежі. Рат знав, що не зможе знову заснути, що він не хоче спати, тож вирішив, перш ніж вирушити на Алекс, відвідати місце вчорашньої трагедії.
У передсвітанкових сутінках Радіовежа видавалася іще дебелішою, ніж у денному світлі. Плями від крові, які Фелікс Кремпін залишив на бетонних плитах, заледве можна було розрізнити — хтось, мабуть, їх ретельно вичищав. Каса була ще зачинена, ніде не видно було живої душі. Тим ліпше.
Чагарники починалися далеченько від вежі, тож криміналісти, звісно, їх не обстежували. Гілки були насичені вранішньою росою, чи то дощем, і невдовзі пальто Рата заблищало вологою. Принаймні, кущі були зараз безлистими, влітку шукати в них було б набагато складніше. Рат розчеплював гілки дрючком і намагався знайти в гущавині щось пухнасте. Пошуки тривали довго і він уже ладен був здатися, коли знайшов. Під кущами було мокро і брудно. Він намагався дістати знахідку дрючком, соваючи ним у багнюці. Нарешті він таки зачепив брудний клубок волосся, протягнув до себе, підхопив кінчиками пальців і повернувся до машини.
Коли він, зворотним шляхом, проходив повз Радіовежу, в касі вже увімкнули світло, поволі прокидався виставковий центр. Саме час було вшиватися; він кинув мокру перуку, що нагадувала йому втоплену морську свинку, на шкіру пасажирського сидіння, запустив мотор, і машина рушила.
Рат подолав забиту машинами ранкову Кантштрасе швидше, ніж сподівався, і зупинився біля телефонної будки на Савіньїплац.
Він упіймав Вайнерта за сніданком.
— Як ти вчора упорався? — запитав він журналіста.