Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тоді нам варто розкласти по поличках, — запропонувала вона. — Квитки, либонь, коштували цілого статку, а ми з того отримали заледве половину.

— Отакої! — обурився він. — Я взагалі нічого ще не отримав.

— Тим гірше для тебе.

— То, що робитимемо з вечора, який уже розпочався?

Вона знизала плечима:

— Як щодо перегляду вистави й оплесків? Зрештою, ми сидимо у театрі вар’єте. А тоді побачимо.

Він кивнув:

— Згода. Розкладемо по поличках.

Вона переглядала програму, а він дивився, як вона це робить. Вистава здавалося кращою за прем’єрну програму рік тому. Менше гламуру, більше жартів. Саме цього потребували люди, що мешкають у цій частині міста.[42] Рат не стежив за дотепами, але сміявся у потрібних місцях з Шарлі й рештою публіки. Він страшенно любив дивитися, як вона сміється! Він любив дивитися на неї!

Що ближче антракт, то більше він непокоївся з приводу свого побачення з Марлоу. Він ще не знав, як відвихнутися від Шарлі на кілька хвилин так, щоб вона не зауважила. Вона не повинна побачити його з Йоганном Марлоу.

Нарешті антракт, завіса спустилася, і Шарлі вийшла під ручку з Ґереоном у фойє. Рат нишком роззирнувся, але ніде серед натовпу не побачив ні Марлоу, ні його Лі-Анґа. Проте доктор М. мав би дотриматися обіцянки про зустріч, інакше він не залишив би йому квитків.

— Що ти видивляєшся цього разу? — запитала Шарлі. — Я думала, ти бував тут раніше.

— Я питаю себе, чи зможемо ми знайти місце в барі, — збрехав він. Безнадійно: коли вони нарешті пропхалися туди, всі місця були зайняті.

— Відповідь на твоє запитання ми маємо, — сказала Шарлі — Що тепер?

— Я однаково візьму що-небудь випити.

— Тоді виконай свій кавалерський обов’язок. Я все одно маю навідатися у дівчачу кімнатку.

Вона рушила до туалетів. Уже зробивши кілька кроків, вона знову обернулася.

— Можливо, щось іще поїсти, — озвалася вона до нього, — я голодна.

Щойно вона вийшла з його поля зору, Рат став пильніше приглядатися до людей навколо, однак Марлоу ніде не міг знайти — ні у барі, ні за одним з маленьких столиків. І він просто не міг уявити собі, щоб Марлоу стояв у черзі, щоб отримати липкий келих з ігристим. Але розпитувати про доктора М. геть не мало сенсу — він знав це, зокрема, й з досвіду.

— Комісаре Рат?

Він обернувся. До нього звертався худенький чоловік у приталеному костюмі. Не у вечірньому, а у діловому. Він скидався радше на бізнесмена, а не на відвідувача вар’єте.

— Так, це я, — відповів Рат незнайомцеві.

— Пан Марлоу просить вибачити його. Він буде трохи піз­ніше.

Рат уважніше подивився на чоловіка. Він не міг пригадати, чи бачив його коли-небудь в оточенні Марлоу.

— Але він ще планує зі мною зустрітися?

Чоловік кивнув:

— Авжеж.

Шкода. Рат не схильний би відкладати зустріч. Зараз слушний момент, коли Шарлі не побачить його з Йоганном Марлоу.

— Слухайте, — сказав він, — я тут не один. Дамі немає потреби неодмінно бачити, з ким я зустрічаюся у справах. Мені здається, пан Марлоу був такої самої думки?

— Безперечно. Не хвилюйтеся, пан Марлоу теж надає великого значення конфіденційності.