Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті настала їх черга.

— Що відбувається у Замку? — запитала Шарлі, коли вони піднімалися сходами на свої місця.

Рат розповів про смерть Кремпіна. Звісно, оминувши ту обставину, що сам він був її свідком.

— Гадаєш, він не витримав тиску? На його сумлінні вбивство, його розшукує ціле місто...

— Не знаю, — знизав плечима Рат. — Сьогодні я майже цілий день згаяв у Вільмерсдорфі, у справі з Вівіан Франк. Почекаємо, що завтра на ранковій нараді скаже Бьом.

— Іноді мені бракує роботи, — сказала вона. — Не можу дочекатися, коли той дурний іспит буде позаду.

— Ти повернешся на Алекс?

— Я повернулась би, навіть якби мені не так подобалася робота у Замку. Неодмінно. Ну, і треба ж людині на щось жити.

— А ти можеш отак просто повернутися? Щоразу, коли тобі хочеться?

— Бьом обіцяв мені. А на нього можна покластися.

Рат нічого на це не сказав. Інакше виникла б суперечка. Коли вони говорили про Бьома, це завжди закінчувалося суперечкою.

У їх ложі було просторо. Крім двох їхніх, були ще два місця, незайняті. Марлоу про все подбав. Хоч вар’єте йому не належало, він мав на нього вплив. Сцену звідси видно було чудово.

— Кумедно, — вголос розмірковувала Шарлі, виглядаючи за парапет, на партер, де ставало дедалі тісніше, і на сусідні ложі, що теж потроху заповнювалися; тим часом як у їхні двері ніхто більше не заходив. — Схоже, ми залишаємось на самоті. Не кажить, що ти навмисне так влаштував? Забронював усю ложу! Щоб безперешкодно спокусити беззахисну дівчину!

— Звісна річ, — засміявся він. — Ти мене знаєш.

— Та вже ж...

Вона дивилася на нього. Він не міг відвести погляд, і вона не відводила своїх темних очей. Ніхто з них нічого не казав. О Боже, подумав він, повільно наближаючись до її раптово серйозного обличчя. Вона не відсторонилася, і він відчув її подих і заплющив очі, а потім він відчув на своїх губах її м’які вуста, що злегка розтулилися.

А потім він відлетів.

І політ тривав і тривав, і приземлився він десь через пів вічності.

Вони дивилися одне на одного, ніби прокинувшись від сну, майже здивовані.

— Боже праведний, як мені бракувало тебе! — мовив він, злегка провівши долонею по її щоці.

Вона деякий час нічого не говорила, тільки дивилася на нього.

— Я не знаю, Ґереоне, чи це добре, що ми тут робимо, — сказала вона нарешті.

— Не треба думати, що я цього хотів — тобто, звісно, я цього хотів, я маю на увазі, ти не повинна думати, буцімто я це роб­лю тільки... тобто, що я зустрічаюся з тобою заради...

Вона поклала вказівний палець на його вуста і м’яко прошепотіла:

— Чш-ш-ш.

А потім усміхнулася йому, продемонструвавши свої ямочки на щоках.

— Нам не треба так багато говорити, — сказала вона.

І знову поцілувала його.

Минув якийсь час, перше ніж вони зрозуміли, що програма почалася.

— Якийсь неправильний у нас порядок, — сказав Рат. — Зазвичай люди разом переглядають виставу, тоді щось їдять і п’ють, можливо, танцюють, і аж тоді цілуються. Дорогою додому, вже перед тим, як виникає питання, до кого йдемо.