Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розумію, — знову кивнув Рат. — А попри те, я змушений дещо перервати цю важливу розмову.

Сільвія видавалася майже обуреною.

— Обід у приватному помешканні! Я не думаю, що ви можете так легко потурбувати там пана Оппенберґа...

— Дозвольте мені самому хвилюватися з приводу того, що скаже про це пан Оппенберґ. Повірте, він захоче побачити мене, і негайно! Це розмова, яку не можна відкладати! Навіть поточні проблеми кіноіндустрії мають на деякий час відступити.

— Ну, якщо ви так думаєте...

Сільвія кисло посміхнулася. Але адресу надала.

Рат впорався за чверть години. Вілла на Вансі.

Він припаркував «Б’юїк» на густо засадженій деревами вулиці. За кронами дерев височіла величезна будівля з незліченними кутами, еркерами й башточками, увінчана масивною вежею — не надто стильна, навіть жахлива копія середньовічного лицарського замку. Досі Рат бачив такі лише на Середньому Рейні. У цьому англійському парку, однак, зубцювата споруда нагадувала радше замок з привидами, якимсь дивом перенесений з Сассексу в піски Бранденбурґа. Поміж товстими чорно-сірими буковими стовбурами виблискувало Ванзеє.

На відполірованій мідній табличці стояло саме тільки прізвище «Маркард», нічого більше. Рат натиснув кнопку дзвоника. Доки чекав, йому пригадався полум’яний опонент звукового кіно, майстерний оратор, якого він днями зустрів у «Пшор Хаусі». То ось як живе власник кінопрокатної компанії Маркард.

«Він не думає про гроші». Правильно, подумав Рат, тим, хто так живе, не треба думати про гроші, вони їх просто мають. Важкі дубові двері відчинилися, і сивий слуга оглянув непроханого гостя.

— Чого бажаєте? — запитав старий рипучим голосом, який звучав так, ніби ним користувались не дуже часто.

Йому має бути щонайменше вісімдесят, подумав Рат.

— Я маю поговорити з паном Манфредом Оппенберґом, — ввічливо почав Ґереон. — Мені сказали, що він перебуває тут як гість...

— Вибачте, я не можу зараз турбувати панство, вони обідають.

Рат подав старому свою візитну картку.

— Перекажіть панові Оппенберґу, що йдеться про Вівіан Франк. А панові Маркарду перекажіть мої вибачення за вторг­нення.

Слуга подивився на візитну картку Рата, підняв брову, мовчки розвернувся і пішов.

Він повернувся за п’ять хвилин.

— Якщо ваша ласка, зачекайте у вестибюлі, — запросив він, роблячи крок убік. — Пан Оппенберґ за мить спуститься.

Рат увійшов до зали — височенної, співмірної з будинком, ніби зведеної для чергового фільму про Нібелунгів: будь-якої миті ви очікуєте побачити Крімгільду, яка спускається широченними сходами. Великі двійчаті двері вели з зали до інших частин величезної будівлі, тільки одні маленькі темні дубові двері не відповідали решті, нагадуючи скоріше вхід у підземну в’язницю замку. Мабуть, вони справді вели у підвал. Рат усвідомив, що він рефлекторно скинув капелюха, напевне, під дією священної атмосфери цього приміщення, з його могутніми ребристими склепіннями. Так він стояв там, стискаючи у смиренно складених долонях сірий фетр, і оглядав рицарські обладунки й претензійні велетенські картини на мурах, що прославляли темні віки, як райську добу, аж доки не почув кроків на сходах і не обернувся.

У залу, як на те, спускався Манфред Оппенберґ, а не Крімгільда. Він швидко збігав по сходах, на його обличчі відбивалася тривога — схоже, він підозрював, що справи кепські, коли вже Рат приїхав до Ванзеє і вирвав його з ділового обіду.

— Вибачте, пане Оппенбеґ, що змушений був перервати вас у справах...

Продюсер скрушно замахав руками.

— Облиште, ви ж напевне мали на те причину, — він показав на вхідні двері. — Та ходімо лишень до парку, будь ласка: гадаю, мені потрібно трохи свіжого повітря.

Вже на ґанку, Оппенберґ став гарячково копирсатися по своїх кишенях.

— У вас не буде якоїсь цигарки? — запитав він. — Я лишив свої там, на столі...

— Авжеж, прошу, — витягнув Рат новий портсигар.

Продюсер почастувався цигаркою.

— Дякую, — сказав він, коли Рат припалив йому, цигарка тремтіла у нього в пальцях, Оппенберґ глибоко затягнувся. — Я зараз потребував цього.

— Я теж, — зауважив Рат, закурюючи і собі.