Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Її очі на мить спалахнули за пеленою сліз.

— Цей клятий торт твій! Я тобі його подарувала, подобається це тобі чи ні!

Вона відчинила двері в передпокій.

Мовчки зняла з вішака і наділа червоне пальто. Раптом вона затремтіла, знову набігли сльози. Він насилу витримував її вигляд — вона мовчки стояла і ридала, — насилу втримався від того, щоб підійти до неї, втішити.

Натомість, він підійшов до вікна і втупився в шибку.

Він чув, як вона збирає свої речі у ванній, і серце стиснулося. Минуло століття, доки зачинилися двері квартири. Її кроки на сходах. Востаннє. Потім він побачив її червоне пальто, що сяяло в тьмяному світлі ліхтарів у подвір’ї, а потім зникло в темряві воріт. Востаннє.

Він відчув грудку в горлі. Навіщо треба їй було повертатися? Чому вона не вберегла їх від цієї сцени? Можливо, їй легше від того, що він поводився як жлоб, але він сам не дуже в це вірив.

Його погляд упали на іменинний торт. Свічки так само горіли, створюючи нікому не потрібний романтичний настрій. Він загасив їх і забрав торт зі столу, утримавшись від спокуси кинути ним об мур. Він поклав торт у буфет, натомість перекинув стілець і копнув нічний столик. Це не допомогло — він все одно почувався паскудно. Рат більше не міг витримати в квартирі. Він дістав пляшку коньяку, надів капелюха, накинув пальто і вийшов на сходи. Піднімаючись, він нікого не зустрів. Тут мешкали тільки Лібіги — вони рано вкладалися, а квартира Штайнрюка досі стояла порожня.

На горищі було холодно, Рат добряче ковтнув із пляшки, перш ніж відчинити люк і вилізти на дах. Голуби Лібіга прийняли його низьким туркотанням, коли він всівся на вузькому гребені поруч із голубником. Востаннє він сидів тут у жовтні. Як не дивно, він не відчував запаморочення, яке зазвичай виникало, щойно він видирався занадто високо. Можливо, цього разу так було тому, що безодня лишалася десь оддалік, і дна її він не бачив. За дахом ближнього будинку виднілися фасади будинку на іншому кінці великого спортивного майданчика, який міська рада спорудила в гавані. А ліворуч і віддаля вимальовувалася темною тінню на тлі вечірнього неба струнка баня Святого Михаїла.

Він знову міг вільно дихати. Він сидів, випивав і милувався на дахи міста. Каті була десь на пів дорозі до сестри. Всі дороги, здавалося, ведуть від нього, і насправді так було завжди — він ніколи нікого не міг зупинити. Ніколи нікого не хотів утримати.

За винятком однієї.

Будьмо, Шарлі, подумки мовив він, піднімаючи пляшку. За самотність! Зрештою, все зводиться до цього. Для тебе, для мене, для кожного з нас.

Він випив і став вдивлятися в сутінки. Ґереоне Рате, ти сентиментальний дурень, подумав він, перестань жаліти себе!

Четвер. 6 березня 1930 року

Машина «вбивчого» відділу мчала на захід по Ляйпциґер­штрасе. В машині їх було четверо, і ніхто не озивався й словом. Рат втупився у вікно. Втім, занурений у свої думки, він заледве помічав миготіння вітрин і рекламних щитів. А всі думки його були про Шарлі.

Насправді він приготувався до спокійного дня в Замку, передбачаючи, що матиме також достатньо часу, щоб забрати список персоналу «Форда» у Вестгафені, та склалося не так, як гадалося. Того дня знайшли труп. Ранкова нарада вибухнула новиною: жіноче тіло у старому порожньому кінотеатрі у Вільмерсдорфі. Бьом швиденько згорнув нараду, давши останні кілька вказівок, і створив нову команду з розслідування чергового вбивства.

І ось Альфонс Геннінг керує автомобілем, поруч із молодим детективом сидить стенографістка Крістель Темме — а комфортне заднє сидіння зарезервоване для вищих чинів, комісара Ґереона Рата і головного слідчого.

Старшого комісара Вільгельма Бьома.

Рата досі непокоїло ставлення Бьома: чого той намагається домогтись? Чому справу Вінтер він переклав цілковито на Ґрефа, довіривши детективові те, що потребувало компетенції комісара? Здавалося, Бьом прагне за всяку ціну не допустити його до роботи над цією справою — можливо, через незалежну точку зору Рата щодо втікача Кремпіна, а можливо, просто як нагадування про його свавільну поведінку.

У будь-якому разі ясно, що Бьомові тим зручніше контролювати комісара, що ближче до себе він його тримає. Навіть зараз, дорогою до місця злочину, Рат почувався ніби під пильним наглядом, хоча Бьом взагалі не звертав на нього уваги. І не мовив ні слова. Мовчав упродовж усієї поїздки, і ніхто з усієї групи не наважувався бодай рота розтулити. Бьому навіть не довелося підказувати шлях — Геннінг без проблем знайшов адресу.

Кінотеатр під назвою «Луксор» був занедбаний і запилюжений та виглядав так, наче неонові вогні й лампочки на фасаді ніхто не протирав роками. Вартовий поліцай шупо перед скляними дверима видавався контролером квитків. Бьом і Рат мовчки кивнули йому, заходячи, стенографістка сором’язливо пробелькотіла «доброго ранку», а Геннінг іще витягав з багажника громіздку камеру зі штативом.

Інший шупо провів слідчу групу повз ряди глядацьких місць до екрану. Попри повністю ввімкнене освітлення, включно з декоративним «зоряним небом» на стелі, зала здавалася тьмяною. Кілька працівників відділу криміналістики піднялися між трубами театрального оргáну — так само похмурими на вигляд, як увесь кінотеатр. Мабуть, власники — останніми місяцями, принаймні — уникали вкладати бодай шеляг в утримання закладу. Затхлий дух у приміщенні посилював враження занепаду.

— Вона там, нагорі лежить, — зупинився шупо і показав на круті дерев’яні сходи. — Я на неї знову дивитись не хочу.

Сходи вели до внутрішньої частини оргáну. Там сморід стояв нестерпний: і що вище вони піднімалися, то гірше тхнуло. Рат пропустив Бьома вперед і затулив носа хусточкою, перш ніж рушити за ним.

Темме зі своїм блокнотом лишилася внизу.

Тіло лежало на дерев’яній платформі, на якій, мабуть, складали пошкоджені труби оргáну. Зараз криміналіст у респіраторі шукав там відбитки пальців. Крім органних труб, Рат помітив також якісь оркестрові інструменти, металофон, барабан, імітатор дощу й навіть мініатюрну версію громового апарату Белмана.

Наразі на платформі технічного обслуговування залишалося не так багато місця. Тіло забрало майже весь простір між оргáнними трубами й муром, тож криміналістові, який, здається, вже конав від смороду, треба було рухатися якнайобачніше.

Рат упізнав її, щойно побачив обличчя.

«Холера!» — подумки мимоволі вилаявся він. Тепер можна розповісти Оппенберґу, що з нею сталося. Що вона не стала голлівудською зіркою.

Цікаво, подумав він, чи продюсерові вже повідомили? Напевне, що ні — спершу треба ідентифікувати тіло.