Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось біля нього вже Антуан, малий помічник-бельгієць із пекарні: тягне яловиче стегно. Повертається також Генні з лікером «Шартрез» у пузатих пляшках. Сердито кидає: «Там усередині є все, все. Кава, шоколад, горілка. Непогано їм тут велося, друзяки!» І знову зникає в будинку. Я стережу свій ящик. Підходить якийсь чоловік. Він зробив мішок із піджака і склав у нього кілька пляшок алкоголю. Виклично дивиться на мої буханці в ящику й запитує: «Можна взяти один?» Я: «Так. В обмін на алкоголь». Один буханець солдатського хліба за пляшку «Штайнгеґера», і обоє задоволені.

Дикі картини під палючим сонцем. Часом із гуркотом падають бомби, дві — зовсім близько. Чоловіки розбивають горло пляшки об ріг стіни і жадібно п’ють. Ми з Антуаном беремося за правий і лівий краї ящика і рушаємо додому.

Ящик повний і важкий. Нести його непросто, часто доводиться ставити його на землю. Мене так мучить спрага, що врешті я наслідую щойно побачений приклад: беру пляшку вина і відбиваю горло об бордюр (мені дісталося лише червоне бургундське, всі пляшки з французькими етикетками). Я пила з зубчастого розбитого горла, порізала нижню губу, але навіть не помітила, доки Антуан не звернув на це мою увагу і не витер кров своїм носовичком, обережно ставши ногами на край ящика. Кров цебеніла вже по шиї.

Позаду, сопучи, з’являється пекар. Він тягне синювате, вимащене кінським лайном яловиче стегно, притуливши його до себе, як дитину. Сонце шкварить, я стікаю потом. Кілька бомб падають неподалік. Потім лунають «тра-та-та-та» авіаобстрілу і «бах-бах-бах» легких зеніток.

Перед входом у дім ми розбираємо награбоване. Безглузда блакитна вовна розмоталася, заповнивши весь ящик. Мої трофеї: п’ять пляшок бургундського, три бляшанки супових концентратів, пляшка «Штайнгеґера», чотири солдатські хлібини, шість пачок горохового борошна, які мені щедро вділив пекар, і, нарешті, бляшанка без напису з не-знаю-чим-усередині. Я затягнула все це на другий поверх до вдови.

Розпашіла й спітніла, переповідаю свої пригоди десятку людей і при цьому жадібно ковтаю кілька ложок водянистого картопляного пюре, стоячи біля кухонної плити і тримаючи в лівій руці тарілку. Картоплю вдова приготувала відразу для кількох родин, які скинулися на розпалювання плити. Ззовні нова хвиля бомб. Інші витріщалися на мої трофеї, але самі не наважувалися долучитися до мародерів у казармах. Втім, досі звідти, мабуть, уже все винесли.

Через кілька годин, близько 18-ї, знову в підвалі. За цей час мені вдалося трохи поспати — я ж була добряче сп’яніла після того, як ми з удовою прикінчили почату пляшку червоного. Коли прокинулася, мною хитало, в роті був гіркуватий присмак і я не відразу пов’язала себе з миготінням гасової лампи в цьому підземному світі. Аж доки побачила, як із підвалу з криком вибігають люди з мішками в руках: «Швидше! Із бараків виносять картоплю!»

Я помчала туди з удовою. У ворога наче перерва: надворі було відносно тихо. Саме цим зумовлено і такий несподіваний натовп на вулицях, зазвичай безлюдних у обідню пору. Щойно дві жінки котили іграшковий автомобіль, вантажений бочкою, яка пахла квашеною капустою. Молодь, як і старші люди, зацьковано біжить у напрямку бараків. Ми з удовою озброїлися всіма відрами, до яких дотягнулися, по два на кожну. На дорозі там і сям валяються розчавлені картоплини і гнила морква, тож достатньо просто йти за слідом.

На кам’яних сходах перед входом у бараки — кривава пляма. Я сахаюся, але вдова тільки регоче: «Повидло!» І справді: люди викочують надвір бочки з повидлом.

Ми пробиваємось через залюднений коридор, спотикаємось на слизьких східцях, які ведуть униз, і приземляємось у смердючій гнилій картоплі. Під тонкими смугами світла ми руками й черевиками обмацуємо все довкола й відбираємо придатне. Моркву і вимащену глиною брукву лишаємо, а у відра складаємо картоплю. Натрапляємо на мішок, уже напівпорожній; не запитуємо, чий він, а просто волочимо за собою вгору сходами, потім вулицями додому, нагору на другий поверх.

Довкола знову стрілянина і гуркіт, але нікого це вже не турбує: у всіх мародерська гарячка. Ми відразу ж побігли вдруге і цього разу напхали відра брикетами. Довкола юрби людей, всі біжать і гребуть, що вдасться.

Тепер уже почали грабувати покинуті крамниці. Один сивий чоловік (хоч слово «пан» пасувало б більше) волочить шухляду, повну коробок із мильним порошком. На шухляді написано «Рис».

Вгору на другий поверх. Падаємо на канапу у вітальні. Руки болять, ноги тремтять. Віконні шиби, які ще лишилися, злегка дзеленчать. Через розбиті вікна всередину віє теплом і запахом горілого. Іноді «Вууууум!» Після цього розлога луна від важких зенітних гармат. І нарешті «Баа-аам!» Короткий удар, аж до напруги в барабанних перетинках: обстріл із важкої артилерії. А десь зовсім далеко лунають швидкі «кнаквум-кнаквум», супроводжувані диким ревом і гуркотом. Не знаю, що це. Вдова стверджує, що це так так званий сталінський оргáн росіян. Хоча поки вони не вдавалися до килимових бомбардувань, а обходилися окремими бомбами.

Нарешті ми вдвох виходимо надвір, ідемо в крамницю на розі — єдину, яка ще працює, — подивитися, чи є суміш для пудингів. У ту саму, куди вчора влучила бомба. Виявляється, тут є ще кілька покупців. Ба більше, досі триває продаж. На суміші надруковано ціну: здається, 38 пфеннігів. Продавець, він же власник крамниці й мешканець будинку, наполягав на тому, щоб кожен покупець отримав усю решту до копійки, і розпитував, у кого ще є дрібні гроші й хто міг би їх розміняти. І це під обстрілом! Таке можливо лише в нас. Ми прямуємо в могилу, але рахуємо все до копійки.

Задля розваги ми вирішили глянути, що там за рогом у м’ясника (бо ж я так і не отримала свій м’ясний раціон). Виявилося, що і ця крамниця працювала: всередині було не більше кількох десятків людей, і пропозиція явно перевищувала попит. Отож ми вибрали гарні шматки свинини без кісток і чесно їх зважили.

Коли виходили з крамниці, повз нас проїхала вантажівка; в кузові сиділи німецькі війська, машини з червоними відбивачами на бортах (читай: зенітні гармати). Вони їхали від нас у напрямку центру. Солдати сиділи мовчки й дивилися поперед себе. Якась жінка прокричала їм услід: «Тікаєте?» Відповіді вона не отримала. Ми глянули одна на одну, стенувши плечима. Жінка додала: «Вони теж лише нещасні жертви».

В ці дні я вже не раз помічала, як змінилося моє ставлення — як, власне, й у всіх жінок — до чоловіків. Нам їх шкода; вони здаються такими нещасними і безсилими: слабка стать. Десь глибоко всередині в жінках визріває колективне розчарування. Нацистський світ, очолюваний чоловіками і з культом сильного чоловіка в осерді, похитнувся, а з ним і «чоловічий» міф як такий. В попередні війни чоловіки могли хизуватися тим, що вбивства і смерть за батьківщину були їхнім винятковим привілеєм. Нині ж і ми, жінки, беремо в цьому участь. Це змінює нас, робить нахабними. Наприкінці цієї війни, окрім решти поразок, нас чекає і поразка чоловічої статі.

Після цього — підвальна вечеря з задушевними розмовами. Затишні натюрморти: по одному квадратному метру на компанію. Тут п’ють чай із канапками — там їдять картопляне пюре. Ш-тінхен з ідеальними манерами наколює на виделку квашений огірок, допомагаючи собі ножем. Її рану на голові обережно перев’язали. Дружина книгаря запитує: «А можна вам долити?» — «Будьте такі ласкаві, пані», — лагідно відповідає шторник Шмідт.

Канарку накрили рушником. Приходить дезертир і каже, що росіяни обшукують кінотеатр. А наш закут уже обстрілюють із дрібної зброї. І щоб не було нікого в уніформі, —так наставляє нас колишній солдат, — інакше ми підпадаємо під воєнні закони, і, за правилами воєнно-польового суду, нас можуть стратити.

Потім обговорюємо новини з «Броньованого ведмедя». Здається, в Берлін і справді входять армії з двох сторін: із Шернера на півдні, а друга — з півночі. В Троєнбрітцен, Оранієнбурґ і Бернау начебто вже зайшли.

А ми? Дуже змішані почуття. Майже переляк. «Тепер вони тинятимуться туди-сюди, а ми чітко посередині. То що, нам тепер сидіти тут унизу місяцями? Що так, що сяк нам кінець. Якщо івани не впораються, то американці доб’ють із повітря, бережи нас Боже від їхніх килимів».

Щойно нове оголошення з вулиці: Фольксштурм відступив, і на нас наступають івани. Німецька артилерія вибудувалася на нашому розі, гуркіт їхньої стрілянини прокочується підвалом. Тим часом шість жінок сидять навколо столу, а вдова гадає лікерниці на картах, їй це вдається чудово: «Найближчим часом вас чекає розчарування, пов’язане з чоловіком» (а він і досі сидить із рудокосою Ельвірою на фабриці лікерних виробів).

Раптом захотілося спати. Не можу дочекатися. День був повним по вінця. Підсумки: я здорова, бадьора й брава — страх на якийсь час майже відступив. У голові й досі сильні враження від побачених жадоби й люті. Заніміла спина, стомлені ноги, зламаний ніготь на нозі, пульсує розрізана губа. Тож усе так і є: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Доповнюю: картина, побачена на вулиці. Чоловік тягнув тачку, на якій непорушно, як дошка, лежала мертва жінка. Сиві пасма злегка розвівалися. Синій кухонний фартух. Худі ноги, вбрані в сірі панчохи, стирчали назовні. Майже ніхто і не глянув: десь так раніше реагували на вивіз сміття.

П’ятниця, 27 квітня 1945, день катастрофи, дикий безлад — записано в суботу по обіді

Почалося все з тиші. Аж надто тиха ніч. Близько опівночі прийшла панна Бен, щоб сказати: ворог дійшов до садів, і німецька лінія оборони вже просто перед нашим домом.

Я довго не могла заснути, подумки згадувала свою російську, пригадувала фрази, якими скоро, мабуть, зможу скористатися. Сьогодні я вперше зізналася підвальній громаді, що трохи знаю російську; пояснила, що серед десятка країн, де я побувала в юнацькі роки, була і європейська частини Росії.

Моя російська — базова, для побутових ситуацій, нахапана в дорозі. Хай там як, я бодай можу порахувати, назвати дати і прочитати літери. Тепер усе швидко відновиться, адже буде практика. Мови завжди мені давалися. Рахуючи російською, я нарешті заснула.

Проспала десь до 5-ї ранку, коли почула, що перед входом до підвалу хтось ходить. Це була дружина книгаря. Вона прийшла з вулиці, взяла мене за руку й прошепотіла: