Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я відразу ж пішла по воду знову. На зворотній дорозі раптом почали падати бомби. З газону перед кінотеатром піднявся стовп диму й пилюки. Двоє чоловіків переді мною кинулися на землю, залігши в стічну канаву. Жінки заскочили в під’їзд сусіднього будинку й побігли вниз по сходах. Я — слідом за ними, у геть незнайомий підвал, без жодного освітлення. Повні відра я тягнула за собою, інакше хтось би їх поцупив. Унизу в суцільній темряві перелякана, стривожена громада. Один жіночий голос без перерви квилить: «О, Боже, о, Боже…» І знову тиша.

Чи була це молитва? Подумки я повертаюся на два роки назад і бачу себе в найубогішому з-поміж підвалів. То була справжня могила в одноповерховому сільському будинку. В самому селі було всього три тисячі мешканців; воно не мало жодного стратегічного значення, але вигідно лежало на шляху до Рурської області. В темряві горіла свічка, і жінки (бо чоловіків там не було взагалі) зболено молилися на вервиці; я і досі чую те монотонне бубоніння: «…що за нас страждав…» А потім ще раз «Отче наш» і «Богородиця»: одноманітно, приглушено, заспокійливо і примирливо, як це, мабуть, буває в тибетських молитовних млинах. Поміж тим — гуркіт моторів, бомбардування, від якого полум’я свічки затремтіло. І знову:«… що за нас розп’ятий був…» Тоді я ледь не фізично відчула, як молитва, наче масною плівкою, накриває стривожені уми, заспокоює, допомагає. Відтоді я більше не бачила молитовних підвалів. Тут, у Берліні, в цій яскравій мішанині з людей, де будинки мають по п’ять поверхів, навряд чи вдасться знайти молитовну громаду для спільного «отченашу». Звісно, тут теж шепочуть молитви, може, й частіше, ніж здається. І примовляють «Боже мій, Боже мій». Але жінка, котра молиться, навряд чи знає, що каже; вона чіпляється за порожні фрази, промовляє їх механічно, не вкладаючи в них жодного змісту.

Мені ніколи не подобалося прислів’я «Нужда навчить молитися». Це звучить дошкульно, майже як «Нужда навчить проситися» — просити грошей, бути прохачкою, жебрати.

Молитва, породжена страхом чи нуждою і з уст тих, хто в погожі дні навіть не згадує про неї, — не більше, аніж жалюгідне жебрання.

Чомусь нема прислів’я «Щастя навчить молитися». Така подячна молитва мала б вільно підноситися вгору, як благодатний фіміам. Але все це спекуляції. Не дарма в нашій мові слова «beten» — молитися і «betteln» — жебрати — подібні, мов близнята. Бували часи, коли вбогі прохачі були таким самим незмінним атрибутом церковної брами, як і клямка на них, і так само благословенними для Бога, як і король, котрий міг бачити в тих жебраках свою земну протилежність. Тож ті, хто молилися і звертали до Бога прохання, мали перед собою того, кому могли пожертвувати. Проте я так і не з’ясувала, чи те примовляння в тьмяному підвалі було молитвою. Одне знаю напевне: це велике щастя і милість — могти легко й без сорому молитися, попри гніт страху. Я так не вмію — поки що; досі опираюся.

Коли я повернулася з водою, вдова відправила мене розвідати, як просувається м’ясна черга. А там скандалять. Здається, і далі затримують постачання ковбаси і м’яса. І жінки скаженіють через це більше, аніж через усю війну. Це наша жіноча сила: ми завжди думаємо про те, що чекає нас наступної миті. Завжди радіємо, коли можемо втекти в теперішнє від тяжких думок про грядуще. І зараз ковбаса — головне питання, яке затуляє перспективу на великі, але менш нагальні проблеми.

Знову в підвалі, близько 18-ї. Я більше не могла спокійно лежати нагорі: стало страшно, адже зовсім поруч було пряме влучання і на мою ковдру впало кілька шматків штукатурки. Внизу я подрімала, аж доки з’явилася Генні з пекарні: бомба влучила в аптеку біля кінотеатру. Власник загинув на місці. Але незрозуміло, від чого: через уламок, вибухову хвилю чи серцевий напад. Генні каже, що кровотечі не було. Від чорного пудинга відокремлюється одна з сестер і запитує, елегантно випинаючи губи: «Та годі вже. Розкажіть, як він дуба врізав?» Ось як ми тепер говоримо, ось до чого скотилися. Навіть слово «лайно» тепер легко зривається з язика. Люди вимовляють його з насолодою, наче очищаються від внутрішнього бруду. Своєю мовою ми рухаємося назустріч приниженням, що на нас іще чекають.

Четвер, 26 квітня 1945, 11 ранку

Я пишу, а пальці тремтять. Ми досі вдихаємо вапняну пилюку. Десь півгодини тому було пряме влучання бомби в п’ятий поверх. У мене збите дихання. Я щойно збігла вниз із мансарди. Тепер моя квартира нагадує смітник: клапті штукатурки, шматки стін, уламки скла. Прощавай, мій майже дім. Ми недовго були разом, а зараз ти вже не придатний для життя.

Я похапала все, що вдалося: казанок, кілька рушників, марлю для перев’язок — усе, що найбільше треба. Горло дере і болить від пилюки. Внизу не лишилося нічого питного. А нагорі з радіаторів щойно витекла купа літрів води. Ми —

Стоп. Спершу хочу дещо згадати, бо вже так давно не писала, а стільки всього сталося. Почалося з того, що вчора ввечері, близько 19-ї, хтось прийшов у підвал і сказав, що в крамниці на розі роздають суміш для пудингів. Я пішла туди і, як і всі, стала в чергу. Раптом — російські бомби. Спершу черга лишилася стояти, просто пересунулася в руїни сусідської будівлі, ніби ті могли захистити. З боку Берлінерштрасе було видно дим і полум’я. Потім — ще одна хвиля бомб, уже ближче. Я забула про суміш і через дорогу помчала назад у підвал. Якийсь чоловік закричав до мене: «Бігом під стіну!» Гуркіт, розлітаються якісь уламки. Нарешті я знову в підвалі, хай і без суміші для пудингів. Дружина консьєржа почала голосити, бо дочка залишилася нагорі — мабуть, не наважилася бігти через дорогу під час обстрілу.

Вона прийшла за півгодини, теж без суміші. Їй, як вона сказала, «шальоно» пощастило. Вдалося втиснутися в підвал крамниці буквально за мить до того, як бомба впала перед будинком. А от один хлопчина, підліток, не встиг у підвал, і уламок поцілив йому в череп. Дівчині довелося переступити через його тіло, коли вона виходила. Тепер вона показує нам, як із рани витікала біла і червона рідина. Завтра, мабуть, продовжать роздавати суміш. У крамниці, певно, лишилося ще багато.

Близько 21-ї підвальне товариство заснуло. Тепер удова облаштувала щось на кшталт ліжка й для мене в передпокої до підвалу. Між опорними стовпами місця більше не лишилося, але тут принаймні м’яко і тепло. Я заснула. Прокинулася від бомб. Хтось лизав мою руку, що звисала з ліжка. Це був Фоксель — тер’єр нашого відсутнього орендаря. Фокселю, ти гарний пес, не бійся. Ми поруч із підвалом. Тут немає опор, але бодай повітря чисте, і нам не заважають чужі хропіння і стогони.

Прокинулася я рано й відразу пішла до насоса по воду. Надворі вперше за кілька днів побачила друкований текст, до того ж свіжий. Газета «Броньований ведмідь». Хтось повісив біля вітрини пекарні сторінку з новинами Вермахту за вівторок — себто дводенної давності. Головні новини: а) ворог наступає, б) німецька підмога поспішає. Також у газеті сказано, що Адольф і Ґеббельс у Берліні й планують тут залишатися. А на вокзалі в Шонеберґу, як повідомлялося в доволі самовпевненій статейці, повісили солдата Гьоне, дезертира, і виставили його на загальний огляд.

Снідали в підвалі. Кожен, як уміє, облаштовує подобизну родинного життя. Люди рихтують з валіз, скринь і стільців нехитрі столи, накривають їх паперовими серветками або скатертинками. Кавники, розігріті на вугіллі або спиртівках, витягують із «рукавичок» для зберігання тепла. Маслянички, цукернички, баночки з вареннями, срібні ложечки — все це тут. Вдова начарувала зернову каву, розвівши на кухні вогонь із трісок ящика з-під шампанського, — було гарно. Але в повітрі — тривога і сварки: мешканці підвалу діють одне одному на нерви.

А десь перед 10-ю на дах будинку впав іще один снаряд великого калібру, т. зв. «чемодан». Якийсь удар, крики. Похитуючись і бліда, наче смерть, увійшла дружина консьєржа, хапаючись за балки. За нею — вісімнадцятирічна Ш-тінхен, спираючись на свою маму. Скуйовджене і сіре від штукатурки волосся, між яким сочилася кров, спадало на її юне обличчя. Бомба впала якраз тоді, коли вона переходила двір. Навіть пташці в клітці передалася загальна тривога: вона стрибала туди-сюди і пронизливо цвірінькала.

І тільки за чверть години хтось помітив, що з радіаторів тече. Ми побігли нагору. Точніше, побігли не всі. Наприклад, дружина поштаря трясла посвідченням і верещала, що в її чоловіка хворе серце і він не може йти з нами. Шторник Шмідт теж відразу притис свою старечу лапу до серця. Дехто також вагався, аж доки панна Бен проревіла, наче та вожачка-лошиця: «Поки ви, недоумки, тут ляси точите, ваша хата піде з водою», — і кинулася вперед, не чекаючи на решту. Серед півтора десятка осіб, які поспішили за нею, була і я.

На четвертому поверсі — бурхливе пінисте море. Ми працювали, нагнувшись і по кісточки стоячи в смердючій воді, відтискали килими, лопатками для сміття черпали воду і виливали її через вікно на порожню вулицю, де нині так яскраво сяяло сонце. І весь цей час — нові бомби, деякі зовсім близько. Одного разу вихор із скляних скалок і сміття шубовснув у воду, але нікого не поранив.

Після цього, мокрі й радісно збуджені, ми знову спустилися в підвал. Я волочила мокрі шкарпетки, які й досі були на ногах, і розмірковувала: чи розумно було так поводитися? Не знаю. Хай там як, це було по-солдатськи. Лейтенантка Бен кинулася в бій, а штурмова група добровольців — за нею, щоб, під ворожим вогнем і ризикуючи власним життям, укріпити свою загрожену позицію. (Про власницьку жадобу чи порятунок чиїхось килимів теж не йшлося: майже всі присутні мали таке ж відношення до затоплених квартир, як і, наприклад, я). Ми сліпо послухалися наказу, не думаючи про порятунок власної шкури. Тільки про наші діяння не складуть героїчну пісню і не напишуть книжок, і ніхто не отримає за це Залізного Хреста[12]. Але одне я знаю напевно: у вирі битви, в пеклі герцю людина ні про що не думає. Ти не відчуваєш жодного страху, бо поглинутий і захоплений геть іншими думками.

Чи були ми мужніми? Мабуть, можна так сказати. То панна Бен, наша лошиця-провідниця, — героїня? Якби вона була лейтенантом, то напевно отримала б Залізний Хрест. Хай там як, треба переглянути свої уявлення про героїзм і бойову відвагу. Це тільки наполовину так погано, як мені уявлялося. Ти просто йдеш уперед після того, як уже зробив перший крок.

Показово також, що під час пригоди з водою я зовсім не думала про власну квартиру під дахом — аж доки хтось зауважив, що бомба могла пошкодити і її. Тож я злетіла нагору й застала вже описаний вище стовп пилюки. Таким чином, віднині я житиму з удовою. Вона тільки за, бо боїться лишатися в квартирі сама. Її квартиранта ще в березні забрали в загін Фольксштурму. Хтозна, чи він іще живий. Але про таке вголос не говорять — тільки думають.

За чотири години, о 15-й, я знову в підвалі. В мене знову збите дихання і тремтять пальці, доки я пишу. І для цього є підстави.

Коли близько опівдня надворі стало спокійніше, я стала в брамі, щоб підставити сонцеві мокру спину. Коло мене — пекар. Раптом повз нас пробіг чоловік: він рухався з боку колишніх поліцейських казарм, де віднедавна була база Люфтваффе, затиснувши в руці закривавлений шмат яловичого стегна. Пробігаючи повз, він закричав: «Біжіть, там роздають усе».

Ми глянули одне на одного й побігли в чому були, без наплічника, без нічого. Генні з пекарні, без якої ніде не освятиться, побігла за нами. Сонце палить, знову почали стріляти, але не сильно. Пригнувшись, ми пробиралися вздовж будинків. На розі на бордюрі присіли солдати, мабуть, із Фольксштурму; вони на нас і не глянули — сиділи, поклавши голови на коліна. Перед казармами — купа людей із кошами, мішками, торбами. Я вбігаю в перший же коридор: тут темно, холодно і зовсім порожньо. Я забігла не туди.

Біжу назад, чую перед собою тупіт, тяжке дихання і крики: «Сюди! Ось сюди!» Надворі я вхопила невеликий ящик і тепер тягну його за собою.

В сутінках просуваюся в бік людського гамору; кілька разів хтось стусонув мене по гомілці. Раптом я вже в підвалі. Темно, хоч в око стрель, навколо важке дихання, зболені зойки, тлум у сутінках. Ні, тут нічого не роздають. Тут мародерствують.

Спалахує якийсь ліхтарик: я бачу полиці, а на них бляшанки і пляшки, але тільки на нижніх — усі верхні вже обчистили. Я нахиляюся, присідаю на підлогу і видобуваю з найнижчої полиці кілька пляшок (п’ять чи шість), запихаю їх у свій ящик. В темряві мені вдається вхопити ще консервну бляшанку, але хтось наступає мені на пальці, а чоловічий голос кричить: «Це моє!»

Я беру свої речі і йду геть, рухаюся до дверей, заходжу в сусіднє приміщення. Смуга тьмяного світла проникає крізь щілину в стіні. Я бачу хліб, цілі ряди буханців, і знову лише на нижніх полицях; хапаю кілька штук, знову лягаю на підлогу, намацую, шукаю. Мої коліна опиняються у вині: його чути на запах. Руками я намацую скалки скла, напихаю в свій ящик хліба — всякого, який вдається дістати. Волочу свою ношу, яку вже не можу підняти, по коридору до дверей, в бік виходу, який світиться в кінці темного тунелю, наче яскраво освітлена сцена.

Надворі наштовхуюся на пекаря. Він теж набрав хліба і склав його в мій ящик. Тепер знову біжить всередину, щоб набрати ще більше. Я ж стою коло своїх пожитків і чекаю. Пекар повертається — з консервами, порцеляновими тарілками, грубими рушниками і клубком повстяних блакитних ниток.

[12] Нім. Eisernes Kreuz — прусський і німецький військовий орден, заснований 1813 року. Став першою європейською нагородою, яку вручали саме за подвиг, незалежно від військового звання чи соціального статусу особи.