Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оксана Луцишина. Жінка в Берліні. Жінка в підвалі. Жінка у своєму домі • 5

Передмова • 13

Жінка в Берліні • 15

Післямова • 285

Роксоляна Свято. Більше не безіменна • 291

Оксана Луцишина

Жінка в Берліні. Жінка в підвалі. Жінка у своєму домі

Читаючи цю книгу, не можу позбутися докучливого і болісного дежавю — підвали, вибухи, знову підвали, жінки, що там переховуються, наступ ворожої армії — «іванів», — яка ґвалтує переможених. Десь це вже було, причому зовсім нещодавно. А дещо лишається незмінним — наприклад, підвали. Ніхто в Україні зараз не може почуватися безпечно, поки ці пащі ощирилися на нас усіх. Підвал — символ війни, наших захоплених і окупованих територій, символ самого насильства, достеменна територія жаху. Це там тримають полонених славні легіонери «деенер» і «еленер» (а може, й ті-таки «івани»…), там відрубують пальці й виколюють очі воякам і волонтерам. Може, там само і ґвалтують жінок. Але тема зґвалтувань досі традиційно замовчується у суспільстві навіть у мирні часи, що вже казати про воєнні. Статистики майже нема, як нема і відомостей. Окрім хіба розрізнених свідчень, які потім враз перериваються, бо жертва зненацька замовкає. Можна лише гадати, що спричинило це мовчання і як далі складається її доля, бо ж гіркіни та їм подібні — це продукт тієї самої системи, що породила «доблесну» ґвалтівницьку радянську армію. Але якщо би навіть ці жертви вийшли на світло і захотіли говорити — наскільки готове суспільство до такої розмови?..

«Жінка в Берліні» охоплює період від 20 квітня до 22 червня 1945 року. Радянські солдати, про яких нам, поколінням, вихованим за Союзу, розповідали тільки як про миролюбних, добродушних «альош» із порятованими німецькими дітьми на руках, постають мародерами і ґвалтівниками. Німецькі жінки для них — воєнні трофеї, винагорода. Авторка відверто змальовує визиски і насильство, хоча в її мемуарах ми не знайдемо жахливих, майже гротесково-горорних сцен масових зґвалтувань, переламаних хребтів і відрізаних грудей жертв. Натомість такі сцени ми подибуємо у декого з мемуаристів-чоловіків, тих самих колишніх вояків-«іванів». Наприклад, у Леоніда Рабічєва або Ніколая Нікуліна, яких шокували ці криваві дійства. Авторці йдеться не про це — втім, її відвертість і спосіб аналізу пережитого теж здатні шокувати, хоча і з інших причин.

Загалом цю книгу не можна читати поспіхом, «задля сюжету»: це не danse macabre мертвих, живих і покалічених. Це відстеження реакцій і аналіз «зсередини» ситуації, «зсередини» людини, яка є жінкою. І аби могти правильно відчитати написане, а по тому ще й зрозуміти, чому і для чого саме нам і саме зараз конче необхідно прочитати цю книгу, треба, мабуть, коротко окреслити суть проблеми — сексуального насильства над жінками і жіночого досвіду на війні.

Складність тут полягає в тому, що насправді це сукупність проблем. Маємо тут насамперед проблему власне насильства, і не тільки у воєнний час. Втім, де воно починається, де закінчується і що можна й треба кваліфікувати як таке, зрозуміло не всім. Адже сексуальне домагання — це теж насильство, а епістемне насильство, закладене у самій мові, — така сама реальність, як і побої. Як показує досвід флешмобів #ЯНеБоюсьСказати і #МеТоо, сам факт проговорень чи спроб проговорень насильства над жінками викликає у суспільстві шалений опір і суперечки. Саме поняття зґвалтування супроводжується знецінюванням. Тим значущішим є, як наголошує Славенка Дракуліч у своїй книзі «Вони б і мухи не скривдили», рішення Міжнародного трибуналу щодо Драґолюба Кунараца, Радомира Ковача та Зорана Вуковича, ґвалтівників, визнаних винними у злочинах проти людяності. Зґвалтування — це і є злочин проти людяності, проте для багатьох ця думка як мінімум революційна, якщо не просто нестерпна. Найстрашніше у цьому розділі читати про реакцію засуджених. Вони не можуть утямити, за що їм це покарання, цей осуд — та й узагалі, а що такого сталося? Ну зґвалтували якихось там дівчаток, ну продали когось комусь, але ж нікого не вбивали. Хіба після цього вони злочинці? Все як було розказали чесно, сподіваючись на м’який вирок, а тут раптом виявляється, що їх вважають ледве не душогубами.

Якщо ж зґвалтування знецінюють, то що казати про домагання, визиски, вербальні образи та інші вияви сексизму і мізогінії. Війна і окупація, як правило, оприявлюють проблеми ґендерної свідомості і загострюють їх. Напевно, можна стверджувати: що більше зон непроговореності містить у собі культура, то складніше буде давати собі раду із ґендерно забарвленими травмами воєнного часу.

Я би сказала, що читати «Жінку в Берліні» важко, але я зараз не про емоції. Маю на увазі той факт, що арсенал смислів, необхідних для того, щоб її власне відчитати, а не просто читати, не є повністю напрацьованим. Можна ковзати поверхнею тексту, вловити й запам’ятати його стиль, але не зрозуміти сенсу тих чи тих сцен або описів. Не втримаюся від лише одного спойлера. Авторка розуміє, що єдиний спосіб уникнути групових або неперервних зґвалтувань — це знайти собі офіцера, на «власність» якого (тобто жінку) солдати не сміли би зазіхнути. І знаходить: спершу це лейтенант на ім’я Анатоль, а потім майор, із яким у неї трапляються й інтелектуальні розмови. Одного разу авторка навіть плаче в його обіймах від емоційного виснаження й суто людської — не обов’язково «жіночої» — самотності, поки майор її втішає. Я цілком можу уявити собі читача, який подумає, що між цими двома, жінкою і майором, все ж відбувся якийсь катарсис, якесь почуття.

Зрозуміти, що це не зовсім так, точніше, зовсім не так, можна, якщо паралельно вчитатися в описи подібних «стосунків», описаних мемуаристами-чоловіками із клану завойовників. Леонід Рабічєв розповідає про свою велику любов до німкені. Цю дівчину він зустрів у… імпровізованому борделі, куди його, доволі порядного молодого офіцера, який справді намагався завадити ганебній поведінці інших, привели підлеглі. Рабічєв ніби знехотя все ж кивнув на одну дівчину, навіть не роздивившись її, і пішов із нею в окрему кімнату. Побачивши, що офіцер шокований її вродою, дівчина попросила захистити її від решти солдат, і він наказав їм вийти. Після цього бранка змінилась до невпізнаваності, віддавшись офіцерові з жагою, пристрастю і, як він гадав, любов’ю. Рабічєв тут-таки зізнався дівчині в коханні, справді готовий (як йому здавалося) одружитися з нею, проте невчасно заснув; коли ж прокинувся, дівчини поруч уже не було.

Ця молода німкеня вдалась до такого самого кроку, як і авторка «Жінки в Берліні», знайшовши офіцера-покровителя й імітуючи інтерес. Може, це навіть не зовсім імітація (і це дає чудовий привід для віктимблеймінгу, тобто звинувачення жертви, такого поширеного у суспільстві). Адже коли задіяне тіло, людина не може бодай трохи не «включитися»?.. Хай там як, дисоціація тут не пройде. Рабічєв, як і всі інші «івани» певного рангу, не хочуть звичайного «м’яса». Вони свідомо чи несвідомо налаштовуються на те, що мовою секс-індустрії називається the girlfriend experience, тобто секс «із душею», а не механічне тертя. Я колись читала відгуки таких незадоволених клієнтів (їх називають «джонами» — чи не ті самі «івани»?) Мовляв, «кого це мені підсунули, вона ж у ліжку дерев’яна!»

Це якраз і є епістемне насильство в усій своїй красі: чоловіки просто не привчені помічати ситуацію визиску, їхній привілей полягає у тому, що їм ніколи не треба про це думати. У мирний час або за наявності власних коштів та чи та жінка ніколи не стала би зустрічатися з умовним «джоном» чи «іваном» — але і «джонові», й «іванові» про це якось не йдеться. Так, майор упритул запитує авторку, чи він їй подобається — мовляв, якщо ні, він зараз же піде. І можливо, в контексті якого-небудь «Айвенго» ця сцена могла би навіть потягнути на романтичну, проте в розгромленому Берліні, де на кожну жінку полюють орди ґвалтівників, подібне звучить як мінімум лицемірно. Але найсмішніше, що власного лицемірства майор не зауважує.

Якщо бодай гіпотетично узагальнити, то одна ця коротка розмова із книжки здатна підважити цілу купу уявлень, які у нас досі вважаються романтичними. Мабуть, багато хто пам’ятає світлину Альфреда Айзенштадта 1945 року, відому під назвою «День перемоги на Таймс-Сквер», на якій матрос пристрасно цілує дівчину, вхопивши її в обійми. Однак та дівчина через багато років зізналась, що нічого романтичного насправді не відбувалося. Матрос узагалі був не її коханим, а випадковим перехожим напідпитку, який знічев’я вирішив її поцілувати, а фотограф «вдало» зазнімкував цей момент. Так фото, на якому зафіксовано акт насильства, стало романтичною іконою. І якщо подивитися на масив літератури і мистецтва крізь лінзу цього одного смислу, підказаного авторкою «Жінки в Берліні», можна вжахнутися.

Авторка взагалі не з тих, хто шукає легких шляхів. Вона безстрашно описує спектр емоцій, які переживає у «стосунках» із майором, вже цим відкриваючись до потенційної стигматизації. Адже не всі її емоції є негативними. В чомусь майор їй навіть справді подобається. Було би на порядок простіше сказати світові: мене було взято силою і я не відчуваю нічого, крім ненависті. Це зрозуміло будь-кому — чорно-біла картинка, ніяких зайвих нюансів. Взагалі відвертість трохи ускладнює і моє завдання: чи варто розкривати карти жінки, яка імітує інтерес до чоловіка, шукаючи захисту? Може, краще нехай всі «джони» й «івани» світу і далі гадають, що «вона» їх «кохала»? Може, так буде безпечніше, і сестри мої спасуться?.. Але знову (вкотре) не проговорити ці сенси означає закрити їх у вакуумі ще на невизначений час. Жінка і надалі опинятиметься не просто по той бік судження, а взагалі поза межами етичного кодексу.

«В кінці цієї війни, окрім решти поразок, нас чекає і поразка чоловічої статі», — пише авторка. З одного боку, вона говорить про Третій Райх. Так, звісно, нацисти програли війну. Але німці-чоловіки, які не брали участі безпосередньо в бойових діях, теж програли. Вони були готові ховатися у підвалах (знову ці підвали!) за спинами своїх жінок і навіть прирікати їх на зґвалтування. Однак тут, як виглядає, йдеться не так про Другу світову, як радше про певну ідеологію, згідно з якою жінки повинні зайняти «своє місце» у цьому світі. Чоловіки тієї епохи зрадили своїх жінок, стенувши плечима і сказавши: та хіба ж ми сторожа сестрі своїй? Французи обстригли своїх жінок на знак ганьби за те, що ті «спали з німцями». Про жінок у радянській армії написала Світлана Алексієвич: вони були потрібні на фронті, проте в мирний час багато з них мусили приховувати це, тому що далі починалася територія стигми. Жінка, яка провела чотири роки в окопах з мужчинами, мабуть, «нечиста».

Хотілося би, щоб ґендерні смисли Другої світової, так трагічно законсервовані на багато десятиліть, як і всі холодні і гарячі війни, нарешті вичерпалися. І ми вже маємо певні здобутки. У нас є «невидимий батальйон» жінок на фронті, який насправді вже не невидимий; українські режисерки Світлана Ліщинська, Аліна Горлова й Ірина Цілик зняли про них фільм. Наше феміністське лобі зараз потужне, як ніколи. 2019-й — перший рік, коли фейсбуківська стрічка на восьме березня принесла не квіти і «день краси», а день боротьби за права жінок — причому це озвучували не тільки жінки. Але є й ті українські жінки, які зазнали і зазнають визисків і насильства на окупованих територіях. Ми не сміємо про них забувати, не сміємо їх стигматизувати. Ми більше не сміємо нічого замовчувати. Зараз ми мусимо, як колись радила жінкам своєї країни алжирська письменниця Асся Джебар, якомога більше говорити і проговорювати.

Зрештою, хіба ж ми не у своєму домі?

Передмова

В трьох густо списаних шкільних зошитах містяться записи авторки від 20 квітня по 22 червня 1945 року. В липні 1945 року вона передрукувала їх на друкарській машинці для близької їй особи. Тоді ж ключові слова й фрази було розшифровано й перетворено на речення, натяки — уточнено, додано окремі спогади. Неприкріплені аркуші з кривулями зайняли належне їм місце. Так з’явилася 121 сторінка машинопису з невеликими інтервалами між рядками, надрукована на сірому воєнному папері. По декількох роках ці записи потрапили на очі знайомим авторки, зокрема письменникові Куртові В. Мареку (псевдонім — К. В. Керам), який дійшов висновку, що ці сторінки, крім того що фіксують особисті переживання, є також важливим документом свого часу. Він передав нотатки видавцеві в Нью-Йорку. І там восени 1954 року друком вийшов переклад їх англійською. Влітку 1955-го щоденники видали вже у Великій Британії. Відтоді з’явилися переклади шведською, норвезькою, нідерландською, італійською, японською, іспанською, французькою та фінською мовами.

Співчутливе і вирозуміле сприйняття цих щоденникових записів у стількох країнах, а також віра в цілющу силу часу, який відтоді минув, переконали авторку погодитися і на німецькомовне видання. З огляду на повагу до людських почуттів усі імена й численні деталі в рукописі було змінено місцями чи переінакшено. Те, що авторка побажала залишитися анонімною, зрозуміло, мабуть, кожному читачеві. Власне, її реальна особа не має принципового значення ще й тому, що зображено тут не цікавий унікальний випадок, а спільну похмуру долю незліченних жінок. Без цих записів хроніка нашого часу, яку досі майже завжди вели суто з чоловічої перспективи, була б односторонньою та неповною.

Жінка в Берліні

Хроніка, розпочата того дня,

коли Берлін уперше поглянув у вічі війні

П’ятниця, 20 квітня 1945, 16 година