Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пізній вечір, сутеніє. Я знову зайшла до пані Ґольц. Біля неї сидів її чоловік у пальті й шарфі, бо в кімнаті холодно і протяг. Обоє пригнічено мовчали. Вони вже не розуміють світу. Ми майже не розмовляли. Надворі — безперервний металевий гуркіт. Час від часу його переривають потужні удари зеніток, наче хтось тріпає між небом і землею гігантські килими.

Подвір’я відлунюють стріляниною. Вперше я збагнула значення слова канонада — «Kanonendonner», чи то пак «грім гармат». Раніше воно асоціювалося для мене тільки зі сталими висловами на кшталт «мужній, як лев» або «міцний, як криця». Але тут слово «грім» справді доречне.

Надворі злива і гроза. Я стояла в дверях і дивилася вслід групі солдат, які проходили повз дім, ледь плетучись від утоми. Дехто шкутильгав. Мовчки вони сунули в бік міста — кожен сам по собі, не в ногу. Щоки зарослі щетиною, запалі, на спинах важкі клунки.

«Що сталося? — кричу до них. — Куди йдете?»

Ніхто не відповідає. Один бурмоче щось нерозбірливе. Але ще один виразно промовляє кудись поперед себе: «Наказуй, фюрере! Ми підемо за тобою хоч на смерть».

Всі вони такі жалюгідні, що вже майже не схожі на чоловіків. їм можна лише співчувати. Від них уже нічого не сподіваються і не чекають. Уже зараз вони нагадують побитих полонених. Вони мовчки дивляться повз нас — тих, хто стоїть коло бордюру. Ми — народ, цивільне населення, берлінці, чи ким би ми там були, — їм байдужі, навіть обтяжливі. Не вірю, що вони соромляться своєї обшарпаності й виснаженості. Для цього вони надто байдужі, надто втомлені. Виснажені. Несила більше за ними спостерігати.

На стінах — вже розмоклі літери, написані крейдою: мабуть, вказують військам на місця збору. До клена навпроти канцелярськими кнопками прикріплено дві афіші. Листки картону з акуратними написами червоним і синім чорнилами, з підписами «Гітлер» і «Ґеббельс». Одне оголошення застерігає від капітуляції і погрожує повішенням або розстрілом. Інше, під заголовком «Вимоги до берлінців», попереджає про загрозливих чужинців і закликає всіх чоловіків стати до боротьби. На ці папірці взагалі не звертають увагу. Кривульки, виведені чиєюсь рукою, здаються такими жалюгідними і несерйозними, ніби нашептаними на вухо.

Так, техніка нас розбестила. Все виготовлене без ротаційних друкарських машин або виголошене не через мегафони здається нам нікчемним. Написане від руки або сказане пошепки — а це ще що таке? Наша техніка знецінила мовлення і письмо. Самотній зойк, підписані від руки аркуші, 90 тез, прибитих до дверей церкви у Віттенберґу: раніше саме так починалися народні повстання. Але нині ми потребуємо ширших масштабів: щоб щось спрацювало, його треба розмножити й посилити завдяки машинам. Одна дослідниця оголошень підсумувала це одним реченням: «Ну, от, докотилися до ручки».

Підвал, 22 година. Після вечірньої юшки я дозволила собі короткий відпочинок у ліжку нагорі, а потім помчала вниз. Уся підвальна громада вже була на місці. Нині обстрілювали мало, хоч день іще не скінчився, поки що без нальотів. Спалах нервових веселощів. У підвалі переповідають різні історії. Пані В. вигукує: «Ліпше вже рускій на тобі, ніж янкі над головою». Цей жарт не надто пасує до її траурної вуальки. Панна Бен крекче на весь підвал: «Ну, давайте вже начистоту: серед нас же нема незайманих, чи не так?» Ніхто не відповідає. А я перебираю в голові, хто б міг їй заперечити. Мабуть, молодша донька портьє, якій тільки шістнадцять і після того, як «збочила зі стежки» її старша сестра, батьки стережуть її особливо пильно. А якщо я бодай трохи розуміюся на обличчях молодих дівчат, то ще й вісімнадцятилітня Ш-тінхен, яка мирно сопе навпроти. Що ж до дівчини, яка нагадує юнака, я трохи вагаюся. Але це особливий випадок.

Сьогодні в підвалі нова жінка: раніше вона весь час ходила в громадський бункер, за шість будинків звідси, який вважався безпечним. У своїй квартирі вона живе сама, але не знаю, овдовіла вона, покинута чи розлучена. По всій лівій щоці в неї тягнеться гнійна екзема. Вона розповідає — спершу пошепки, а потім і голосно, — що почепила свій шлюбний перстень на гумку від трусів: «Якщо вже вони туди доберуться, плювати мені буде на обручку». Загальний сміх. І все ж гнійна екзема на обличчі мала б захистити її від таких пригод. У ці дні це немало важить.

Понеділок, 23 квітня 1945, 9 година ранку

Дивовижно тиха ніч, тільки здалеку долинають зенітки. Нашого полку в підвалі прибуло — чоловік тієї жінки з Адлерсгофа, в чий будинок влучила бомба і яка перебралася сюди до матері. Він майже непомітно з’явився в уніформі, а вже за годину перебрався в цивільне. Як так? Ніхто не заводить про це мову, ніхто не звертає на нього увагу. Солдата-фронтовика, який пройшов крізь вогонь і воду, на вигляд іще доволі міцного, прийняли з розкритими обіймами. Дезертирство раптом здається природним, ледь не втішним. Не можу не згадати тут трьохсот спартанців царя Леоніда, які боролися в Фермопілах і стояли на полі бою до самої смерті, як того вимагав закон. Про це ми знаємо зі школи, де нас вчили ними захоплюватися. Може, нам вдасться нарахувати триста німецьких солдатів, які повелися так само. Але напевно не три мільйони. Що більше військо, то менше шансів на героїзм зі шкільних підручників. Ми, жінки, теж не бачимо в цьому великого сенсу. Ми розсудливі, практичні, опортуністичні. Ми — за живих чоловіків.

Близько опівночі я від утоми ледь не впала зі свого крісла в підвалі (звідки б у мене взялась розкладачка?), тож, хитаючись, піднялася гвинтовими сходами, всипаними битим склом, на другий поверх, де майже до шостої проспала на канапі у вдови аптекаря. З подивом потім дізналася, що було кілька хвиль бомбардувань. А я геть усе проспала.

У пекаря були булочки, останні. Це були, до всього, мої останні хлібні талони. Жодних нових харчових карток на горизонті. Узагалі жодних розпоряджень, жодних новин, — нічого. На нас уже всім начхати. Раптом ми стали індивідами, а не співвітчизниками. Всі старі зв’язки між друзями й колегами руйнуються, якщо відстань між ними більша, ніж три будинки. Лише печерна спільнота, родина, як у прадавні часи. Горизонт сягає якихось ста кроків.

У пекарні пліткували, що росіяни вже біля Вайсензе і Ранґздорфа. Я не раз купалася на ранґздорфському пляжі. На пробу вимовляю вголос: «Росіяни в Ранґздорфі». Не звучить. Небо на сході багряне від нескінченних пожеж.

Ходила роздобути вугілля. Повернулася. 13 година. Рухаючись на південь, я фізично відчувала, як наближаюся до фронту. Трамвайний тунель уже закрили. Люди, які стояли перед ним, казали, що з того боку повісили солдата в спідньому, на шиї табличка «Зрадник». Він висів так низько, що його можна було крутити, тримаючи за ноги. Це розповідає особа, яка сама це бачила і проганяла хлопчаків, які так розважалися.

Берлінерштрасе на вигляд безлюдна — половина розрита і заставлена барикадами. Перед крамницями — черги.

Байдужі обличчя посеред зенітної стрілянини. В бік міста проїхали вантажівки. Поміж ними крокували брудні, вимащені землею постаті з порожніми обличчями і в подертих пов’язках. Колона возів із сіном; сиві чоловіки тримають віжки. На барикадах вартує Фольксштурм у яскравих, абияк зшитих уніформах. Серед них і геть юні хлопці: дитячі обличчя під завеликими сталевими шоломами; страшно чути їхні тонкі голоси. Їм не більше п’ятнадцяти, і вони здаються геть худенькими й крихітними в цих мундирах із чужого плеча.

Чому все перевертається всередині на думку про смерть цих дітей? Адже якщо ті-таки діти на три-чотири роки старші, нас уже не тривожить, що їх можуть убити або поранити. Де пролягає ця межа? По голосу, який починає ламатися? Бо і справді найбільшою мукою в мені відлунюють оці високі й чисті голоси. Досі слова «солдат» і «чоловік» були тотожні. А чоловік — це батько. Те, що ці хлопчаки гинуть іще до того, як виростуть, суперечить законам природи, інстинктам, правилам продовження роду. Як і окремі риби чи комахи, які поїдають своїх нащадків. Серед людей такого не має бути. І те, що це відбувається, — симптом безумства.

В приміщенні видавництва, в якому вже нікого немає, підвали повні вугілля. Жінка з розбомбленого дому, яка перейшла сюди, засипала мене запитаннями про те, що нас чекає. Каже, що вчора її старша донька, сама мати двомісячного маляти, втратила молоко. Раптом вона більше не може його годувати, тож дитина кричить. Тепер усі перейнялися тим, як їм допомогти, адже коров’ячого молока більше немає. Юній матері я порадила поїсти диких овочів. Може, так до неї повернеться молоко. Схилившись у саду над мокрою від дощу травою, ми, тримаючи в руках хустинки, рвали пагони молодої кропиви під муром. А також кульбабу, яка вже була. Пахощі трав і земляний дух, зірочки первоцвіту, червоні квіти терену, весна. Але зенітки й далі палять.

Я напхала наплічник вугіллям — тягнула, мабуть, із півцентнера. І навіть так на зворотній дорозі обігнала загін солдатів. Уперше за ці дні я знову побачила зброю: два гранатомети, кулемет, коробки з амуніцією. Пояси-патронташі на хлопчаках нагадували варварські прикраси.

Близько обіду на нашій вулиці був похорон. Мені про це розповіла вдова аптекаря, яка туди ходила. Сімнадцятилітня дівчина. Уламок гранати. Відірвало ногу. Стекла кров’ю. Батьки поховали її в садку при будинку, за кущами смородини. Замість труни — шафа, в якій зберігали мітли.

Тож тепер ми вільні ховати померлих, де захочемо, — як у давні часи. Я мимоволі згадую, як у попередньому домі помер великий дог, якого зрештою теж поховали в садку. Але скільки ж галасу було перед тим! Власник дому, консьєрж, інші мешканці — всі повстали проти. А тепер от ховають людину, і ніхто не заперечує; думаю навіть, що для батьків у такій близькості є певна втіха. І от я вже впіймала себе на тому, що подумки розподіляю під могили ділянки на невеликому клаптику нашого саду.

16 година, у мансарді. Я пережила неймовірну радість. Щойно я навідувала пані Ґольц, щоб трохи її розрадити, і просто так, задля розваги, почала гратися телефоном. На свій превеликий подив, почула якийсь шум, хоч уже багато днів у слухавці було зовсім глухо. Я набрала номер Ґізели, яка живе в годині шляху звідси, в Берліні В., — і нас з’єднало! Гарячковий обмін репліками: ми не могли спинитися. Ґізелину фірму розпустили. Її начальник чкурнув кудись на Захід і після палкого прощання залишив їхню невелику громаду саму на себе. Про нас геть забули. Ми напружено вслухаємося в порожнечу. Ми зовсім самі.

По телефону Ґізела розповіла, що зараз їй рівно стільки ж, скільки було батькові, коли той загинув у Верденській битві під час Першої світової. Його вона ніколи не бачила. Але в ці дні, каже вона, багато про нього думає, подумки балакає з ним — так, наче скоро прийде і її час, і вони от-от зустрінуться. Ніколи раніше ми про таке не розмовляли; ми б соромилися відкривати своє серце. Тепер же найглибше спливає на поверхню. Прощавай, Ґізело, ми обидві прожили свої тридцять чи скільки там років. Може, ще зустрінемось при доброму здоров’ї.

Знову в підвальній печері. Понеділок, 20 година. Нині під вечір пролунали перші артилерійські удари в нашому закуті. Шипіння, свист, завивання «у-ї-іі». Раптовий спалах вогню. Перелякані крики в дворі. Спотикаючись, я кинулася сходами донизу і вже там почула, що снаряди впали перед кінотеатром. Ворог стріляє по нас. Хоча перед тим ходили чутки, ніби в росіян легша зброя. Ми вже сумніваємося, що американці застосують килимове бомбардування (чого всі так боялися): тепер бомби в Берліні накрили б і росіян.

Підвалом снують нові чутки. Дружина виробника лікерів знає начебто з дуже надійного і дуже таємного джерела (вона розповідає, а груди її при цьому підскакують), мовляв, янкі й томмі погризлися з іванами[8] і подумують тепер об’єднатися з нами, щоб знову вигнати їх із країни. Дошкульний регіт і суперечки. Лікерниця глибоко ображена і від злості переходить на свій рідний саксонський діалект. У свою квартиру і наш підвал вона повернулася тільки вчора, покинувши власний (доволі невеликий) завод лікерно-горілчаних виробів за Моріцплацом, де вона перед цим ночувала з чоловіком. Повернулася, щоб не здати позиції тут. Її ж чоловік залишився серед своїх пляшок і колб із дистилятами, а ще поруч із рудокосою Ельвірою, про що в підвалі всім відомо.

Поза тим і ми й далі дбаємо про запаси. Перед самим закриттям я роздобула в крамниці ще 150 грамів зернистого борошна. Раптом на розі крики і тривожний біг: біля Болле розвантажили машину і вкотили в приміщення бочки зі згірклим маслом, яке мають розподілити. По фунту на брата, і — що лякає найбільше — безкоштовно! За це просто ставлять печатку в картці. Це вже перша ознака паніки? Чи, може, голос здорового глузду з протилежного боку бюрократичних барикад? В одну мить перед крамницею виник натовп, у хід пішли парасолі й кулаки. Я кілька хвилин потовклася з усіма і за цей час краєм вуха почула щось про резерви, підмогу і німецькі танки, які начебто звідкись рухаються: одна жінка ніби чула щось подібне по детекторному приймачу[9]. А потім я вирішила, що масло маслом, а битися за нього я не хочу. Принаймні не сьогодні. Хоча скоро, може, й доведеться.

Тиха ніч. Десь далеко стрілянина й вибухи. В підвалі нині мертва тиша. Ані звуку, ані слова. Тільки хропіння й легке дитяче посопування з присвистом.

[8] Узагальнені назви серед населення на позначення солдатів ворожих армій: янкі (нім. Ami) — американські, томмі — британські, івани — радянські солдати.

[9] Детекторний приймач — найпростіший вид радіоприймача без зовнішнього джерела живлення.