Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Північ. Електрики нема. Наді мною чадить гасова лампа. З вулиці чути голосне гудіння, воно наростає. Спрацьовує хустинковий забобон. Усі зав’язують носи й роти наперед підготовленими хустинками. Примарний турецький гарем, галерея напівприкритих посмертних масок. Живі лише очі.

Субота, 21 квітня 1945, друга ночі

Бомби; стіни захиталися. Мої пальці, що вчепилися в ручку, і досі тремтять. Я спітніла, наче після важкої праці. Раніше я їла в підвалі грубі скибки хліба з маслом. Але після того разу, як бомба влучила в мій дім і вночі я допомагала відкопувати людей з-під завалів, мене не полишає страх смерті. Симптоми щоразу однакові. Спершу пітніє біля коренів волосся, тоді щось ніби дірявить мені спинний мозок, у горлі починає дерти, в роті пересихає, а серце вибиває синкопи. Очі втуплюються в ніжку стільця навпроти і закарбовують у пам’яті всі його точені потовщення і виступи. Якби ж я могла молитися. Мозок чіпляється за фрази, уривки речень: «Минай цей світ, нічого він не варт…[3] І жодна волосина… без волі його…[4] Noli timere… Не бійся». Аж доки бомбардування припиняться.

Ніби за командою, всі почали гарячково молоти язиками. Реготали, перекрикували одне одного, відпускали жартики. Панна Бен вийшла наперед із газетним аркушем і зачитала промову Ґеббельса з нагоди дня народження фюрера (дата, про яку більшість уже не думає). Вона читала з особливими інтонаціями, під’юджувальним і саркастичним тоном, якого ми тут раніше не чули: «Золоті поля пшениці… Люди, які живуть у мирі…» «Ага, коли б не так», — сказав берлінець. І додав: «Непогано б». Солодкі звуки, яких уже ніхто не слухає.

Третя ночі, підвал дрімає. Кілька разів лунали сигнали відбою, але потім знову і знову нова тривога. Бомб не було. Я пишу, бо від цього стає ліпше, це відволікає. Ґерд має це прочитати, коли повернеться, — якщо взагалі повернеться. — Ні, останнє викреслю, не хочу наврочити.

Молода дівчина, подібна на хлопця, підкралася до мене і спитала, що я пишу. «Та нічого такого. Різні особисті дрібниці, щоб було чим зайнятися».

Після першої хвилі бомбардувань з’явився наш «Зиґізмунд» — літній пан із сусіднього дому, якого вигнали з його підвалу. Може, якраз через те, що він без упину торочить про нашу перемогу (звідси і прізвисько, яке ми йому дали[5]). Зиґізмунд і справді вірить, що порятунок близько, а наша перемога неминуча, бо «отой» (так ми тепер називаємо А. Г.) напевно знає, що робить. Отож, доки Зиґізмунд балакає, сусіди по стільцях мовчать і багатозначно перезираються. Ніхто не наважується суперечити. Та й хто сперечатиметься з божевільним? До того ж божевільні бувають небезпечними. Лише дружина портьє гаряче йому підтакує і крізь міцно стиснуті зуби цідить, що на «отого» можна покластися, як на самого Бога.

Дев’ята ранку, я в мансарді (усі мої припущення про час дуже приблизні; звірити його з годинником я не можу, тож живу поза часом.) Сірий ранок, надворі мжичка. Я пишу на підвіконні, що слугує мені за бюрко. Десь по третій просигналізували відбій. Я зняла сукню і черевики й завалилася в ліжко, яке тепер завжди незастелене. П’ять годин глибокого сну. Газу нема.

Щойно перерахувала свою готівку: 452 марки. Не знаю, що робити з такою купою грошей, адже єдині речі, які ще можна купити, коштують нещасні кілька копійок. А крім того, є мій банківський рахунок, на якому ще близько тисячі, — знову ж, через брак товарів, які можна було б на них придбати. (Коли я відкрила рахунок у перший рік війни, то думала, що зможу заощадити ще на мирний час і на навколосвітню подорож. Як же давно це було.) Деякі люди цими днями біжать у банки — у ті, що ще працюють, — і знімають усе, що є. Та який, власне, у тому сенс? Якщо ми зазнаємо поразки, то й марка піде на дно разом із нами. Врешті гроші — маю на увазі паперові, — лише фікція, нічого не варта, якщо впаде центральний банк. Я байдуже перераховую стос купюр. Вже скоро вони будуть цінними хіба як сувеніри. Образки з минулих часів. Підозрюю, переможці принесуть із собою власні гроші, покаравши нас. Або ж почнуть друкувати якусь військову валюту — якщо до цього взагалі дійде і нас не змусять гарувати за миску юшки.

Обід. Нескінченний дощ. Пройшлася пішки до Паркштрасе і додала до свого стоса «паперових образків» іще кілька. Прокурист[6] віддав мені платню за останній місяць, та ще й «відпускні». Ціле видавництво розтало в повітрі. Служба з працевлаштування закрилася: нікому більше не потрібні робітники, отож тепер ми самі собі начальники.

Здається, бюрократія може існувати тільки в погожі дні. Принаймні всі служби ліквідують, щойно починає дощити уламками снарядів. (До речі, зараз дуже тихо. Підозрілий спокій.) Нами більше не керують. І все одно якимось чином формується подобизна порядку — повсюди, в кожному підвалі. Коли бомба впала на наш дім, я сама була свідком того, як контужені, поранені й розгублені люди організовано відступають із місця події. Навіть тут, у цьому підвалі, панує дух порядку і ладу. Мабуть, це в самій природі людини. Певно, люди функціонують так іще з кам’яного віку. Стадні тварини з інстинктом збереження виду. У тварин це завжди самці — бугаї й жеребці, вожаки. Але в цьому підвалі доречніше говорити про кобил-вожачок. Скажімо, панна Бен чи та-таки спокійна гамбуржанка. Я до цих самиць не належу, та й у своєму підвалі не належала, хоч саме там усім керував міцний бугай, майор у відставці: він ревів на всіх навколо і не терпів ані жіночої, ані чоловічої конкуренції. Вимушена близькість у підвалі, коли, присівши, доводиться горнутися одне до одного, ніколи мені не подобалася — я завжди віддалялася й шукала закуток, де б можна було поспати. Але коли вожак подає сигнал, я щоразу слухаюся.

На вулиці я йшла поряд із трамваєм. Я не мала права сісти в нього, адже картки III ступеня в мене не було. При цьому трамвай був майже порожній: я нарахувала в салоні вісім осіб. І водночас сотні людей рухалися паралельно з ним під проливним дощем, хоча трамвай, який усе одно мусив дотримуватися маршруту, спокійно й радо усіх умістив би. Але ні — див. вище: принцип порядку. Його глибоко вкорінено в нашій природі; ми покірно слухаємось.

У пекарні я купила булочки. Полиці в крамницях наче повні, паніки поки не видно. Після цього я пішла в службу з видачі карток. Сьогодні особам із прізвищем на мою літеру штемпелювали картки на картоплю від 75 до 77. Черга просувалася несподівано швидко, хоча замість групи, як зазвичай, нині з печатками сиділи тільки дві жінки. Вони навіть не дивилися на картки й ставили печатки механічно, як машини. Для чого взагалі це штемпелювання? Ніхто не знає, але всі сюди приходять і роблять це, сподіваючись, що в цьому є бодай якийсь сенс. Як написано в оголошенні, 28 квітня буде останній день для літер X—Z.

Під дощем у напрямку міста поволі котилися вози, вкриті наскрізь мокрим брезентом, а під ним — солдати. Я вперше побачила живих фронтовиків: брудні, з сивими бородами, старі. Тягнули їх невеликі конячки, потемнілі від дощу. Вози вантажені сіном. Це вже не нагадує моторизований бліцкриг.

Дорогою додому я проникла в покинутий сад професора К. за чорними руїнами його дому, зібрала крокуси і нарвала бузку. Частину зірваного віднесла пані Ґольц, з якою ділила помешкання в попередньому будинку. Ми сиділи одна навпроти одної за мідним столиком і балакали. Точніше, перекрикували стрілянину, яка саме почалася. Пані Ґольц, надламаним голосом: «Квіти, які ж пре-крас-ні квіти…» Її обличчям котилися сльози. Мені теж було паскудно. Краса зараз болить. Ми по вінця повні смертю.

Нині зранку я думала про те, скількох мертвих уже бачила. Першим був пан Шерман. Мені тоді було п’ять, йому — сімдесят: срібно-сивий на білому шовку, свічки в головах. Поважно і піднесено. Тоді смерть була врочистою і красивою. І так аж до 1928 року, доки Гільде і Кете П. показали мені свого брата Ганса, який помер за день перед тим. Він лежав на канапі, наче купа ганчір’я, підборіддя підв’язане синьою хустиною, коліна зігнуті, — мотлох, ніщо. Згодом були мертві родичі, посинілі нігті між квітами і вервицями. Потім — кривава каша з чоловіка в Парижі, якого переїхала машина. І ще замерзлий у Москві-ріці…

Мертвих — так, але самої смерті я поки не бачила. Цей досвід мене ще чекає. В те, що це спіткає і мене, я не вірю. Я вже стільки разів уникала смерті, що почуваюся захищеною. Мабуть, більшості знайоме це відчуття. Бо як би інакше я уникнула всіх цих смертельних небезпек? Як відомо, загроза життю додає життєвих сил. Я палаю яскравіше й потужніше, аніж до бомб. Кожен новий день життя — день перемоги. Тобі знову вдалося вижити. Ти вистояла. Ти тягнешся ще вище і ще міцніше стоїш ногами на землі. Тоді, коли на нас уперше посипалися бомби, олівцем я написала на стіні кімнати латинську фразу, яку ще пам’ятала:

Тоді ще можна було писати за кордон. У листі до друзів Д. у Стокгольмі я, хизуючись власною витримкою, а почасти і для того, щоб додати собі сил, процитувала цей вірш і написала про те, яким бурхливим є наше загрожене існування. При цьому я відчувала деяку зверхність — так, наче я вже доросла і пізнала саму сіль життя, а розмовляю з наївними дітьми, яких належить захистити.

Неділя, 22 квітня 1945, перша ночі

Я лежала нагорі в своєму ліжку, крізь розбиті шиби задувало, я потроху куняла; в ногах — цеглина, яку я не одну годину гріла на крихітному газовому полум’ї. Близько восьмої вечора в двері постукала пані Леман: «Спускайтеся, сигналів тривоги більше не буде. Сирени вимкнули. Всі решта вже внизу».

Як навіжені ми злетіли сходами донизу. Каблук раз зачепився за край сходинки. Я до смерті злякалася і тільки встигла вхопитися за перила. А потім далі вниз. Ноги підкошувалися. Серце калатало, а я наосліп рухалася всуціль темним коридором, доки намацала клямку від дверей підвалу.

Всередині — нова картина: люди повдягалися. Всюди подушки, ковдри, розкладні крісла. Я ледь протиснулася до того місця, де сиділа. Радіо мовчить: із аеропорту жодного сигналу. Блідо мерехтить гасова лампа. Падає кілька бомб, потім настає тиша. З’являється Зиґізмунд, і досі сповнений переможного духу. Шторник Шмідт бурмоче щось про Бернау і Цоссен, які вже начебто зайняли росіяни; Зиґізмунд натомість торочить, що скоро все зміниться. Ми тихенько сидимо, години тягнуться, артилерія гуркоче — то далі, то ближче. «Не йдіть більше на свій п’ятий поверх», — переконує мене вдова аптекаря і пропонує переночувати у своїй квартирі на другому поверсі. Ми деремося вгору гвинтовими сходами (раніше це був «вхід для прислуги та постачальників»). Вони вузькі й стрімкі. Під ногами хрускотять скляні уламки, у відкриті діри задуває. Канапа при вході в комірчину біля кухні приймає мене й дарує дві години сну під вовняною ковдрою з незнайомим запахом. І так десь до опівночі, коли неподалік знову почали падати бомби й ми втекли в підвал. Жалюгідні й довгі нічні години. Я надто втомлена, щоб ще щось писати тут, унизу…

Наступний ранок, близько десятої, мансарда. Майже до четвертої ми терпляче вичікували в підвалі. Я сама видерлася на своє піддашшя, нагріла бурякову юшку на благенькому полум’ї, почистила картоплю, зварила останнє яйце, що лишилося, — точніше, з’їла його майже сирим, і збризнула себе рештками одеколону. Кумедно: як багато речей нині доводиться робити востаннє — востаннє в перспективі осяжного майбутнього, до наступного разу, який настане, швидше за все, нескоро. Де мені дістати нове яйце? А парфуми? Тож я дуже усвідомлено, дуже врочисто переживаю ці насолоди. Після цього я вбраною залізла в ліжко і заснула, різко зриваючись після кожного неспокійного сновидіння. Тепер час на закупи…

Знову під дахом, 14 година. Надворі ллє. Газет більше нема, але люди все одно в певний час збираються біля пунктів роздачі, куди мали б привезти якийсь випуск чи бодай летючку. Повернувся час усної пошти: новини передають із уст в уста.

Ми отримуємо «завдатки» (так це офіційно називається) на м’ясо, ковбасу, макаронні вироби, цукор, консерви й кавозамінник. Я зайняла місце в самому хвості черги, дві години відстояла під дощем і дістала врешті 250 грамів крупи, 250 грамів вівсяних пластівців, два фунти цукру, сто грамів кавозамінника і одну бляшанку кольрабі. Бракує ще м’яса, ковбаси і кави в зернах. У м’ясній крамниці, що в домі на розі, — натовп: по обидва боки вулиці довжелезна черга в чотири ряди, ллє як із відра. От тобі й на! В моїй черзі аж тріщало від пліток: мовляв, наші вже здали Кьопенік, Вюнсдорф теж зайняли, росіяни стоять на Тельтов-каналі. «Про це», до речі, більше не згадувала жодна жінка, ніби всі дійшли на цю тему мовчазної згоди.

Після таких розмов у чергах, коли мимоволі понижуєш і форму, і зміст сказаного і з головою занурюєшся у переживання натовпу, в мене завжди виникає відчуття липкості й бруду. І все ж я не хочу відгороджуватися, а прагну злитися з юрбою, долучитися до цього єднання, пережити його спільно. Я відчуваю конфлікт між зарозумілим усамітненням, властивим моєму звичному приватному життю, і прагненням бути такою, як інші, належати до народу, спільно переживати історію.

А що ще я можу вдіяти? Мушу це перетерпіти. Наші дні обертаються навколо зеніток і артилерії. Часом хочеться, щоб усе це вже було позаду. Дивні часи. Людина на власній шкурі переживає історію — речі, про які згодом співатимуть і розповідатимуть. Але зблизька все виявляється складним і страшним. Історія неймовірно обтяжує.

Завтра піду пошукаю кропиву й дістану вугілля. Незначні запаси свіжих продуктів рятують нас від голоду. Я тремчу над ними, як багатії над своїм золотом. На них може впасти бомба, їх можуть поцупити, погризти миші, відібрати вороги. Врешті я склала весь мотлох у ще одну підвальну коробку. Поки я ще можу тягати всі свої земні пожитки вниз і вгору сходами.

[3] В оригіналі: «Geh an der Welt vorüber, es ist nichts» — цитата з вірша перського поета Анварі Сохейлі в нім. перекладі про марноту земного життя.

[4] В оригіналі: «Und keines fällt aus dieser Welt» — рядок із вірша швейцарського поета К. Ф. Меєра про те, що нічого в цьому світі не стається без волі Всевишнього.

[5] Нім. Sieg — «перемога».

[6] Прокурист — довірена особа в підприємстві, що має необмежені повноваження на укладання торгівельних угод.