Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вівторок, 1 травня 1945, 15 година. Спогади про суботу, неділю, понеділок

Востаннє я писала в суботу зранку, 28 квітня. Наступні три дні були настільки сповнені неймовірних речей, образів, страхів, почуттів, що я більше не знаю, звідки почати і що казати. Ми в глибокому, глибокому лайні. Кожна хвилина життя — дорогою ціною. Повз нас пролітає буря. А ми — як листочки, що тріпотять на вітрі: не знаємо, куди нас віднесе.

Від суботи минула ціла вічність. Нині вівторок, перше травня, і досі війна. Я сиджу з ногами в кріслі у вітальні. Переді мною в ліжку лежить пан Паулі, вдовин квартирант, якого з Фолькстштурму відправили додому. В суботу по обіді він несподівано з’явився, тримаючи під пахвою кусень масла вагою в понад 7 кілограмів, загорнутий у хустину. Зараз він хворіє, має невралгію.

Вітер задуває у вікна, абияк забиті картонками, смикає і торохтить ними, пропускаючи в кімнату миготливе денне світло. Тут то світло, то темно, але завжди пронизливо холодно. Я загорнулася у вовняну ковдру й пишу закоцюблими пальцями, доки пан Паулі спить, а вдова блукає будинком у пошуку свічок.

Ззовні чути російську мову. Івани спілкуються з кобилами. До своїх коней вони значно привітніші, ніж до нас, говорять спокійними і теплими голосами, наче з людьми. Часом усередину заносить і кінський сморід. Торохтять ланцюги. Звідкись долинають звуки губної гармоніки.

Визираю у вікно між обривками картону. Внизу — обоз. На тротуарі коні, машини, відра з водою, скрині з сіном і вівсом, розтоптані кінські фекалії, коров’ячий гній. У проїзді навпроти палає невелике багаття, яке підживлюють поламаними стільцями. Івани у ватниках присіли навколо.

В мене тремтять пальці. Стопи крижані. Вчора ввечері німецька граната розбила нам останнє вікно. Тепер квартира повністю відкрита вітрові зі сходу. Добре, хоч тепер не січень.

Ми кидаємося з кутка в куток поміж дірявими стінами, боязко дослухаємося, при кожному звуку знадвору зціплюємо зуби. Зламані двері з чорного ходу ми вже давно не барикадуємо: вони відчинені. Чоловіки снують через кухню, коридор і обидві кімнати. Півгодини тому прийшов хтось зовсім незнайомий, вперся, хотів мене, але його прогнали. Погрозливо кричав: «Я повернуся».

Що таке зґвалтування? Коли я вперше вимовила це слово вголос у п’ятницю ввечері в підвалі, то аж відчула мурашки по спині. Тепер я вже можу про це думати, можу записати замерзлою рукою, вимовити вголос, щоб звикнути до звучання. Звучить як щось остаточне й незворотне, проте це не так.

В суботу по обіді, близько 15-ї, двоє почали гупати кулаками і зброєю в парадні двері, грубо репетували, гатили ногами по дереву. Вдова відчинила. Вона постійно переймається за свій дверний замок. Двоє сивих чоловіків: п’яні, хитаються. Свої автомати вони пожбурили в останнє ціле вікно в коридорі. Скло з гуркотом посипалося в двір. Потім вони рвуть на клапті ролети, беруться за старий стоячий годинник.

Один хапає мене, штовхає у вітальню, відіпхавши з дороги вдову. Інший мовчки стає перед передніми дверима, блокує вдову, погрожуючи їй зброєю, але не чіпаючи.

Той, який мене підганяє, — старший чоловік із сивою щетиною в бороді. Смердить горілкою і кіньми. Він ретельно зачиняє за собою двері й, не знайшовши в замку ключа, підсуває до дверей фотель. Здається, він узагалі не звертає увагу на свій трофей. І тим страшніший удар, від якого я падаю на ліжко. Очі заплющені, зуби міцно зціплені.

Ані звуку. Лише коли тріщить білизна, яку він розриває, мимоволі скрегочу зубами. Мої останні цілі речі.

Раптом його пальці на моєму роті; сморід коней і тютюну. Я різко розплющую очі. Руки чужинця вправно розкривають мені щелепи. Очі в очі. Після цього він ретельно назбирує слину і спльовує мені в рот.

Заніміння. Не огида, а лише холод. Хребет замерз, у потилиці крижане запаморочення. Я відчуваю, як зісковзую і падаю, кудись дуже глибоко, провалююся крізь подушки і покривало. Вгрузаю в підлогу. Ось як це було.

Знову очі в очі. Чужі губи розкриваються: жовті зуби, передній — наполовину надщерблений. Кутики губ піднімаються, від очей розходяться зморшки. Він посміхається.

Перед тим як піти, він витягає щось із кишені штанів, мовчки жбурляє на нічний столик, відсуває фотель убік і грюкає за собою дверима. Що залишив? Кілька цигарок у зіжмаканій пачці. Мій заробіток.

Встаю, — запаморочення, нудота. Роздертий одяг падає мені до ніг. Ледь тримаючись, я човгаю коридором, суну повз удову, яка ридає, в бік ванни. Там я блюю. Зелене обличчя в дзеркалі, блювотиння в раковині. Я сіла на край ванни, не наважуюся змити, бо й досі нудить, а води у відрі обмаль.

Потім голосно кажу: «Та до дідька все!» — і приймаю рішення.

Немає сумніву: я мушу знайти вовка, який відганятиме вовчу зграю. Офіцера найвищого рангу: коменданта, генерала — кого вже вдасться розшукати. Бо навіщо тоді моя кмітливість і сякі-такі знання ворожої мови?

Тільки-но я знову змогла ходити, як узяла відро і спустилася на вулицю. Я безцільно блукала, зазирала в двори, нишпорила довкола, знову поверталася на сходову клітку, вистежувала. Я продумала речення, з якими звернуся до офіцера; зважила, чи не надто я зелена і жалюгідна на вигляд, щоб сподобатися. Фізично я знову почувалася ліпше, бо вже щось робила, планувала і чогось прагнула, перестала бути німим трофеєм.

Півгодини — нічого, тобто жодної зірки на погонах. Я не знаю їхніх рангів і знаків розрізнення. Знаю тільки, що офіцери мають зірки на кашкетах і здебільшого на шинелях. Але мені траплялися тільки якісь жалюгідні, паршиві чоловіки в зеленому. І тільки-но я подумала, що достатньо на сьогодні й уже навіть почала стукати в наші парадні двері, як у квартирі навпроти (того чоловіка, який вчасно втік) відчинилися двері. Чоловік із зірками. Великий, із чорнявими кучерями, вгодований. Побачивши мене з відрами, він усміхається і ламаною німецькою каже: «Ду… Фрау?» Я усміхаюся у відповідь і обдаровую його найкращою російською, на яку тільки здатна. Він у захваті від того, що чує свою мову. Ми теревенимо, дуркуємо, мелемо різні бздури, і з розмови я вивідую, що він старший лейтенант. Врешті ми домовилися сьогодні на вечір, на сьому, в квартирі вдови. До того часу в нього службові обов’язки. Звати його Анатоль Такий-то, він українець.

«А ви точно прийдете?»

Він, докірливо: «Та, звісно, прийду, щойно зможу».

Але спершу близько 17-ї з’являється інший, вже майже забутий, — Пєтька з минулої ночі, Петька з жорстким волоссям і белькотінням Ромео. Він приводить іще двох товаришів, яких представляє як Грішу і Яшу. І ось уже всі троє сидять за нашим круглим столом, ще трохи сором’язливі, наче юнаки, яких запросили у вище товариство. Тільки Пєтька поводиться так, ніби він тут удома; з виразною гордістю власника демонструє мене іншим. Усі троє розсілися в кріслах. Їм тут добре. Яша виставляє пляшку горілки. Ґріша витягує хліб і оселедці, загорнуті в просмальцьований шматок «Правди» (перша шпальта, але, на жаль, старе число). Тоном господаря Пєтька каже принести склянки. Він наливає, грюкає кулаком по столу і командує: «Випіть надо!»

Вдова і я, як і квартирант пан Паулі, який несподівано з’явився лише півгодини тому, теж повинні сісти з хлопцями за стіл, випити з ними. Пєтька кладе перед кожним скибку темного вогкого хліба, розділяє просто на полірованому червоному дереві оселедці й пальцями втискає їх у м’якуш, при цьому дивлячись на нас так, наче це якісь нечувані делікатеси й неймовірна милість.

Вдова лякається, біжить по тарілки. Ґріша тихий, із незмінною посмішкою в кутиках рота, з глибоким тріскучим голосом; він пильнує, щоб усі отримали порівну хліба й оселедця. Малий голомозий Яша усміхається і киває на всі боки. Обоє родом із Харкова. Поволі я зав’язую з ними бесіду, працюю перекладачкою між паном Паулі та росіянами. Ми п’ємо за здоров’я одне одного. Сибіряк Пєтька задоволено галасує.

Я все прислухаюся до дверей і зиркаю на маленький дамський годинник на руці в Яші. Будь-якої миті я чекаю на Анатоля, старшого лейтенанта, якого запросила, — з острахом, адже боюся сварки. Пєтька, хоч і міцний, як дуб, і чисто помитий, — все ж істота примітивна і підла: жодного захисту. Натомість від старшого лейтенанта я чекаю своєрідного табу. Мій намір твердий. Коли прийде час, мені напевне щось спаде на думку. Я подумки вишкірююся до себе, почуваюся акторкою на сцені. Що мені до них! Я ще ніколи не була такою віддаленою від себе, такою відчуженою. Здається, що всі почуття вмерли. Залишилося лише бажання вижити. Вони не можуть мене знищити.

Ґріша тим часом представився «бухгалтером». Наш пан Паулі, спеціаліст зі збуту й постачання, також називає себе бухгалтером. Ґріша радісно п’є до пана Паулі. Обоє лізуть обійматися і бурхливо тішаться: «Ти — бухгалтер, я — бухгалтер, ми — бухгалтер!» На щоці в Паулі цмок від першого німецько-російського братання. Невдовзі Паулі, вже п’яний як чіп, захоплено кричить: «А ці руські — безумні хлопи, кров із молоком!»