Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наш нещасний чорний хід, жалюгідно зведене укріплення. Барикада з гуркотом розвалюється, стільці летять на плитку. Чути шаркання ніг, гамір і грубі голоси. Ми перелякано дивимось одна на одну. Крізь щілину в стіні між кухнею і вітальнею блимає світло.

Тепер кроки в коридорі. Хтось штовхає двері в нашу кімнату.

Один, двоє, троє, четверо чоловіків. Усі озброєні, з автоматами на ременях. Зиркають на нас, двох жінок, ні слова не кажуть. Один відразу йде через кімнату до шафи, різко витягує дві шухляди, риється там, знову їх закриває, щось зневажливо каже і важкими кроками виходить. Ми чуємо, як він порпається в сусідній кімнаті, де раніше жив квартирант удови, доки його не призвали у Фольксштурм. Троє інших стоять довкола, шепочуться, потай мене розглядають. Вдова знову взулася і шепоче мені, що збігає нагору й покличе допомогу з інших квартир. Вона виходить. Ніхто з чоловіків їй не заважає.

А що робити мені? Раптом мені подумалося, що в мене страшенно кумедний вигляд: сидить тут одна в карамельно-рожевій нічній сорочці з бантиками перед трьома незнайомими чоловіками. Я більше не витримую, мушу щось сказати, щось зробити. І врешті російською запитую своє традиційне: «Чьто ви дєлаєтє?»

Вони закліпали очима. На обличчях усіх трьох — подив. А далі запитання: «Звідки ти знаєш російську?»

Я озвучую завчене; пояснюю, що, мандруючи, об’їхала всю Росію. Що робила нариси й фотографії, тоді-то й тоді-то. Тепер троє солдатів сідають у крісла, повертають зброю набік і витягують ноги. Ми перекидаємось якимись фразами, я постійно дослухаюся до звуків із коридору, чекаючи, що вдова повернеться від сусідів із підмогою. Нічого не чути.

Тим часом четвертий тип знову зазирає і разом із третім зникає на нашій кухні. Я чую, як вони брязкають посудом. Двоє інших тихо між собою перемовляються — мабуть, говорять про щось таке, чого мені не слід розуміти. Дивно стримуваний настрій. В повітрі щось відчутно: літає якась іскра. Питання тільки, де вона приземлиться.

Вдова не повертається. Я знову роблю спробу зав’язати розмову з двома типами в кріслах, лежачи під ковдрою, але з цього нічого не виходить. Їхні погляди блукають кімнатою. Зараз почнеться, я знаю, читала про це в газетах, коли ті ще були: десять разів, двадцять. Та що я розумію. В мене жар. Обличчя палає.

Тепер на кухню кличуть і цих двох. Вони незграбно підводяться з крісел, волочаться туди, звідки долинав поклик. Я тихенько висковзую з ліжка, біля дверей прислухаюся до звуків із кухні: здається, п’ють. Після цього навшпиньки крадуся темним коридором, босоніж, знімаю з гачка своє пальто і натягаю його на нічну сорочку.

Обережно прочиняю парадні двері, бо, виходячи, вдова їх тільки прикрила. Прислухаюся до тиші чорних сходів. Нічого. Ніде ані звуку, ані проблиску світла. Куди ж зникла вдова? І щойно я збираюся йти нагору, як хтось, беззвучно підкравшись, хапає мене ззаду.

Велетенські клешні, перегар. Моє серце гупає, як дурне. Я шепочу, молю: «Будь ласка, тільки один. Тільки один, прошу. Хай це будете ви. Але проженіть інших».

Він пошепки обіцяє і тягне мене коридором попід руки, наче якийсь клунок. Я не знаю, хто це з них чотирьох і як він виглядає. В темній вітальні майже без вікон він кидає мене на холодну незастелену тахту колишнього мешканця. Потім через коридор викрикує кілька коротких речень у бік кухні, зачиняє за собою двері й у темряві лягає до мене. Мені страшенно холодно, і я прошуся, щоб ми перейшли на застелене ліжко в сусідню кімнату. Але він не хоче, мабуть, боїться, що повернеться вдова. І лише через півгодини, коли все скінчилося, коли знову стало тихо, він погодився перейти.

Його автомат дзеленчить тепер об опори ліжка; кашкет чоловік начепив на один із набалдашників. Поміж тим тихо горить лампадка. В Пєтьки — а саме так звати солдата — загострена форма голови; щетинисте біляве волосся трикутником звужується в бік чола, а на дотик нагадує оббивку канапи. А поза тим — велетень, широкий, як шафа, з ручиськами, як у лісоруба, і білими зубами. Я така стомлена, така вимучена, що заледве розумію, де я. Пєтька далі вовтузиться. Він із Сибіру, ну так. Тепер він навіть зняв чоботи. Мною хитає. Я тільки наполовину присутня, і ця половина більше не захищається; вона піддається твердому тілу, яке пахне господарським милом. Нарешті спокій. Темрява. Сон.

Зранку о четвертій кукурікає півень, якого привезли з обозом. Я відразу прокидаюся, витягую руку з-під Пєтьки. Усміхаючись, він показує білі зуби. Пєтька бадьоро підхоплюється, пояснює, що зараз у нього варта, але він обов’язково повернеться о сьомій. Обов’язково!

І на прощання майже віддавлює мені пальці.

Я знову залізла під ковдру і провалювалася в сон щоп’ятнадцять хвилин, кожного разу нервово підхоплюючись. Раз я зірвалася, почувши крик «Допоможіть!», але виявилося, що це тільки півень. Тепер от іще мукає корова. Я вийняла наш будильник із рукавиці (насправді це будильник удови, але я поводжуся так, ніби усе її добро належить і мені). Задля безпеки я загорнула його в рушник для купання й запхала якнайглибше в одну з шухляд у комоді. Ми дивимось на нього, тільки коли впевнені в безпеці; не хочемо, щоб він дістався комусь із іванів.

О п’ятій я вже не могла більше спати. Встала, акуратно застелила ліжко, ящики і стільці знову підсунула під задні двері, що не зачиняються через зламаний замок; забрала порожню пляшку, яку залишили чоловіки, і перевірила наше бургундське за кухонним сервантом, у старому відрі. На щастя, вони його не знайшли.

Крізь вікно проникає сіро-червоне сяйво. Надворі все ще війна. Грім і удари, але доволі далеко. Тепер фронт суне на центр міста. Я вбираюся, скупо вмиваюся і обережно вслухаюся в ранкову тишу сходової клітки. Нічого, крім мовчання й порожнечі. Якби ж то я хоч знала, куди сховалася вдова! Я не наважуюся кудись стукати, бо не хочу нікого лякати.

Коли я знову прислухаюся до звуків на сходах, чую наближення голосів. Я біжу нагору. І от назустріч виходять жінки, ціла група, на чолі з удовою, яка відчайдушно ридає. Вона падає мені в обійми і голосить: «Тільки не злися!» (від учора ми на «ти»). Кілька жінок довкола теж починають голосити. Спершу на весь цей лемент я віджартовуюся: «Та що такого? Головне, що я жива. Все вже позаду!»

Поки ми підіймаємося на поверх вище, до книгарів, вдова шепоче мені, що спершу вона марно стукала в усі двері й просила притулку для себе. Їй ніде не відчинили. О, так, у поштового радника їй прошипіли крізь дверний ланцюжок: «Дівчина? Нє, не треба нам приманювати хлопів!» Потім у глухій темряві вдову на сходах хтось упіймав, кинув на підлогу… Ще дитина, шепоче вона; без бороди, зелений і недосвідчений (і посміхається своїм заплаканим обличчям). Я не знаю напевно, скільки їй, мабуть, вона і не скаже. Десь між сорока і п’ятдесятьма: вже фарбує волосся. Але їм будь-яка жінка підійде, коли треба впорати когось у темряві.

В квартирі книгарів зібралося п’ятнадцять людей із нашого будинку. Притягнули свою постіль і повмощувалися на канапах, підлозі — всюди, де ще лишилося місце. Бо в цій квартирі в парадних і чорних дверях стоять сувальдні замки[15], а в підлогу врізані спеціальні кріплення. А крім того, парадні двері зсередини оббито металом.

Ми сидимо за чужим кухонним столом, усі з запалими очима, блідо-зелені, виснажені безсонною ніччю. Всі шепочуть, тяжко дихають. Ми жадібно п’ємо гарячу ячмінну каву (приготовану, як зізнався книгар, на полум’ї з нацистської літератури, яким розпалили плиту).

Ми все зиркаємо на закритий і забарикадований чорний хід, сподіваючись, що двері витримають. Голодна, я напихаюся чужим хлібом. І от на чорних сходах чути кроки, чужі звуки, які нашим вухам видаються такими грубими і звірячими. Заніміння і мовчання довкола столу. Ми перестаємо жувати, в усіх перехоплює подих. Судомно притискаємо руки до грудей. Очі дико палають. А ззовні знову настає тиша, кроки віддаляються. Хтось шепоче: «Якщо так і далі буде…»

Ніхто не відповідає. Дівчина-втікачка з Кеніґзберґа, яка теж сюди спустилася, з криком падає на стіл: «Я більше не можу! Я покінчу з цим усім!» Мабуть, уночі їй довелося пережити це не один раз. Вона була під дахом, куди тікала від цілого натовпу переслідувачів. Сплутане волосся спадає їй на обличчя, вона не хоче ані їсти, ані пити.

Ми сидимо, чекаємо, дослухаємося. Тепер над нами оргáном реве артилерійський вогонь. Снаряди розтинають нашу вулицю. Близько сьомої ми з удовою прокрадаємося в свою квартиру, обережно перевіряємо, чи безпечно біля перил. Прислухаючись, завмираємо перед власними дверима, які я перед тим прикрила, — аж раптом вони відчиняються зсередини.

Уніформа. Переляк. Вдова хапає мене за руку. Я видихаю: це всього лиш Пєтька.

Вдова уважно прислухається до нашої розмови. Але через хвилину в мене вже теж немає слів. Адже Пєтька дивиться на мене осяйним поглядом, його маленькі сині очі блищать, він трясе мене за руки, запевняючи, що без мене час для нього тягнувся нескінченно, тож відразу після караулу він повернувся і обшукав усю квартиру, щоб мене знайти, і що він радий, о, який же він радий, що знову мене бачить. І він стискає і зчавлює мої пальці своїми ручиськами лісоруба так, що мені доводиться їх вивільнювати. Я, наче ідіотка, спостерігаю ці промовисті прояви, слухаю белькотіння цього «ромео», аж доки Пєтька нарешті (нарешті!) зникає, обіцяючи скоро повернутися, зовсім скоро, так скоро, як тільки зможе.

Я стою, роззявивши рота. Вдова не зрозуміла ані слова, але з Пєтьчиного обличчя збагнула, що з ним відбувається. Вона хитає головою: «Ну, знаєш…» Ми обидві геть розгублені.

А тепер я сиджу за кухонним столом, щойно наповнила авторучку чорнилом і пишу, пишу, пишу, щоб прогнати все це сум’яття з голови і серця. Що з цього всього буде? Що ще на нас чекає? Я почуваюся такою липкою, що не хочу нічого більше брати до рук, не хочу торкатися власної шкіри. Якби ж була ванна або хоча б справжнє мило і достатня кількість води. Але годі: досить мріяти.

І тут я згадую дивне марення, такий собі сон наяву, який бачила нині зранку, коли марно намагалася заснути після того, як Пєтька пішов. Мені здавалося, що я лежу горілиць на ліжку і водночас бачу себе, як я там лежу, і як від мого тіла відокремлюється якась біло-осяйна істота; наче янгол, але без крил, який здіймається вертикально догори. Пишучи це, я досі пригадую те відчуття невагомості, злету. Звісно, сон-мрія і сон-втеча. Моє «Я» залишає моє нещасне, забруднене, спаплюжене тіло. Воно віддаляється від нього і відлітає у високу далечінь. Це не може відбуватися з моїм «Я». Я проганяю це від себе. Чи я втрачаю глузд? Але в цю мить я, здається, мислю цілком тверезо, а руки мої спокійні й важкі, ніби зі свинцю.

[15] Сувальдний замóк складається зі спеціальних пружинних пластин — сувальд, що містять пази. Вважається особливо надійним, адже в кожному замку пластини розміщені індивідуально.