Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопець кидає на мене сповнений ненависті погляд і зникає. Конюхи сміються. Я перекидаюся з ними кількома фразами і намагаюся прийти до тями. Руки перестають тремтіти.

Але поки я базікала надворі, в наш підвал завітало ще кілька героїв: ці вже не шукали жінок, а збирали годинники. Пізніше я бачила в одного з іванів на обох зап’ястях цілу колекцію, п’ять-шість штук; він знову і знову їх порівнював, заводив, переставляв — із якоюсь дитячою і злодійською радістю.

Тепер наш закут став табором. Обоз розмістився в крамницях і гаражах. Коні жують овес і сіно, смішно киваючи головами, які стирчать із розбитих вітрин. У повітрі чути певне полегшення: ну, подумаєш, годинники «тю-тю». «Война капут», — кажуть росіяни; для нас війна скінчилася. Все. Буря пройшла повз нас. Ми перечекали в тіні.

Так нам здавалося.

А о 18-й почалося. Спершу в підвал прийшов один, кремезний як бик і п’яний як чіп; розмахував своїм револьвером і нарешті взяв курс на лікерницю. Мовляв, тільки вона і більше ніхто. Він гнав її під дулом револьвера через підвал і штовхав у бік дверей. Жінка відмахувалася, била руками поперед себе, голосила — аж доки пролунав постріл. Куля ввійшла поміж балки, в стіну. Обійшлося без жертв. Це здійняло в підвалі паніку; всі почали метушитися, кричати… Герой із револьвером, мабуть, і сам злякався, бо відразу позадкував у прохід.

Близько 19-ї я сиділа з удовою в квартирі, мирно вечеряючи кашею, аж раптом влетіла наймолодша дочка консьєржа з криком: «Спускайтеся швидко, поговоріть із ними російською. По пані Б. знову прийшли». Отже, знову лікерниця. Вона найповніша серед нас, із могутнім бюстом, що виразно випинається. Всі кажуть, що вони шукають товстих. Товсті — отже, красиві, бо більше плоті й більша відмінність від чоловічого тіла. В примітивних народів повні жінки є символом достатку й плодючості, яким віддають шану. Нині таких непросто знайти. Літні пані, які раніше часто бували повнявими, зараз зморщилися. Але, звісно, лікерниця не знала скрути. Всю війну вона мала чим торгувати. І тепер от мусить розплачуватися за несправедливо нагуляний жир.

Коли я спустилася, вона стояла в дверному проході, жалібно скиглячи і тремтячи. Вона вибігла з підвалу й зуміла втекти від хлопців. Тепер не наважується повернутися в підвал, але не менш страшно їй і підійматися в свою квартиру на п’ятий поверх, адже час від часу німці влаштовують артилерійські обстріли. Крім того, вона боїться, що хлопці підуть за нею нагору. Вона вчепилася в моє зап’ястя так міцно, що сліди від її нігтів лишилися на моїй шкірі, і благає піти з нею до «комендантів», щоб попросити про супровід або бодай якусь подобизну захисту. Не знаю, як вона собі це уявляє.

Я звертаюся до одного з чоловіків із зірками на еполетах, котрий саме проходить повз — намагаюся пояснити йому, що жінці страшно, і при цьому усвідомлюю, що забула слово «страх». Але він нетерпляче відмахується: «Та тю на вас, нічого вам не зроблять, повертайтеся додому». Врешті жінка, схлипуючи і похитуючись, пішла сходами нагору. Відтоді я її більше не бачила — мабуть, сховалася десь зверху. От і добре. Вона надто нагадувала приманку.

Не встигла я піднятися, як дочка консьєржа, яку, мабуть, зробили посланницею, прибігла вдруге. В підвал прийшло ще більше чоловіків. Але тепер вони вимагають дружину пекаря, котрій теж вдалося зберегти трохи плоті за всі ці роки війни.

Пекар суне мені назустріч, хитаючись; блідий як стіна, простягає до мене руки: «Вони забрали дружину». Його голос зривається. На мить мені здається, що він грає. Пекар, представник середнього класу, не мав би так рухатися, розмовляти з такими емоціями, вкладати стільки почуттів у голос, так оголювати душу, роз’ятрювати серце. Раніше я бачила таке лише в грі великих акторів.

У підвалі. Лампа більше не світить — мабуть, скінчився гас. У мерехтливому вогнику так званої лампи Гінденбурґа[14] розпізнаю мертвотно-бліде обличчя пекаревої дружини, губи в неї тремтять… Вона сидить у кріслі, поруч троє росіян. Один тягне її за руку, але доки вона намагається встати, другий штовхає її назад, щоб сіла, — так, ніби вона лялька, неживий предмет.

Тим часом троє чоловіків швидко перемовляються між собою; наче сваряться. Я мало розумію: вони спілкуються жаргоном. Що робити? «Комісар», — белькоче до мене пекар. Це означає: хтось, чиє слово важить. Я вилітаю на вулицю, таку розслаблену й мирну ввечері. Обстріли і заграва пожеж десь далеко. Натрапляю на того-таки офіцера, який щойно відправив дружину лікерника, ввічливо звертаюся до нього російською, прошу допомоги. Він мене зрозумів. Його обличчя похмурніє. Повагавшись, він неохоче йде за мною.

В підвалі досі тихо й непорушно. Таке враження, що всі ці люди — і чоловіки, й жінки, і діти — раптом закам’яніли. Один із трьох, які стояли коло пекаревої дружини, кудись зник. Двоє інших і досі там: стовбичать поруч неї й сваряться.

Офіцер втручається в розмову, без наказу в голосі, а на рівних. Я кілька разів розчула фразу «указ Сталіна». Здається, в цьому наказі йдеться про те, що «такого» не має бути. Але, звісно, це стається, як пояснює мені офіцер, стенуючи плечима. Один із двох, до кого він звертається, заперечує. Його обличчя спотворює гнів:

— Шо? А німці шо робили з нашими жінками? — Він переходить на крик: — Мою сестру вони…, — і так далі. Я не розумію всі слова, але загальний сенс очевидний.

Офіцер знову спокійним тоном звертається до нього. При цьому поволі рухається з ним до дверей і врешті випроваджує з підвалу обох. Пекарева дружина хрипко запитує: «Вони пішли?»

Я киваю, але, щоб перестрахуватися, визираю ще раз у темний коридор. Тут вони мене й хапають. Вони вичікували.

Я кричу, кричу… За мною глухо зачиняються двері підвалу.

Один тягне мене за зап’ястя по коридору. Тепер мене вже волочить і другий, при тому так стискає горло пальцями, що я вже не можу кричати, і не хочу теж: боюся, що мене задушать. Вони рвуть на мені одяг, і от я вже на підлозі. Із кишені куртки щось із дзвоном випадає. Мабуть, ключі від дому, моя в’язка ключів. Врешті я опиняюся горілиць на сходах до підвалу: моя голова на нижній сходинці, спиною відчуваю холод і щось мокре під собою. Крізь щілину в дверях проникає трохи світла. Один із них стоїть там насторожі, доки інший розриває мою білизну, силою шукаючи вхід. Лівою рукою я обмацую підлогу довкола, нарешті знаходжу в’язку ключів. Міцно чіпляюся за них пальцями лівої руки. Правою намагаюся захищатися, але це нічого не дає: він просто розриває мою панчішну підв’язку. І доки я, хитаючись, намагаюся підвестися, на мене кидається другий, руками й колінами утримуючи на підлозі. Тепер другий насторожі. Він шепоче: «Швидко, швидко…»

Потім я чую гучні російські голоси. Стає світло. Двері відчиняються. Іззовні заходять двоє росіян. Третя — жінка в уніформі. Вони сміються. Другий солдат, якому завадили, відскакує вбік. Тепер ці двоє разом із трьома іншими виходять, я ж лишаюся на підлозі.

Я встаю, підводжуся на сходах, згрібаю свої речі й, зіпершись об стіну, рухаюся до дверей підвалу. За цей час їх зачинили зсередини. Я: «Відчиніть, я одна. Тут більше нікого нема!»

Нарешті два залізні важелі відмикають. Зсередини на мене дивиться вся підвальна громада. Лише тепер я помічаю, який у мене вигляд. Панчохи сповзли на черевики, волосся розкуйовджене, клапті підв’язок і досі в руці.

Я кричу на них: «Ви — свині! Мене двічі зґвалтували, а ви зачинили двері й лишили мене там, щоб я лежала, ніби купа лайна!» Я розвертаюся і хочу йти геть. За мною — тиша, а тоді все вибухає. Всі починають говорити, перекрикують одне одного, сваряться, розмахують руками. Остаточне рішення: «Ми всі разом підемо до комендантів і попросимо про захист на ніч».

Нарешті група жінок, а також кілька чоловіків виходять у вечірні сутінки, що пахнуть згарищем, і прямують у будівлю навпроти, де має бути комендант.

Надворі тихо, ніхто не стріляє. В підворітні навпроти — кілька лежачих постатей: це повлягалися росіяни. Коли наша група наближається, один із них підводиться. Інший бурмоче: «Та, ну, це тільки німці», — й перевертається на інший бік. У дворі я запитую про коменданта. З групи чоловіків, які стоять при вході, відокремлюється постать: «Ну, і чого вам треба?» Високий, білі зуби, кавказький тип.

Але він тільки сміється з мого заїкання, потішається з жалюгідної купки людей, які прийшли пожалітися. «Та ну, що ви, нічого поганого вони вам не зробили. Всі наші чоловіки здорові». Він поволі повертається до інших офіцерів, і ми чуємо, як вони напівголоса сміються. Я кажу нашій безбарвній громадці: «Це нічого не дасть».

Ми розвертаємось і йдемо в підвал. Я не хочу, не хочу більше бачити ці підвальні пики, тому піднімаюся на другий поверх разом з удовою, котра поводиться зі мною, як із хворою: говорить тихо, гладить, спостерігає, аж це починає набридати. Я хочу все забути.

У ванній я роздягнулася, вперше за кілька днів помилася, наскільки це вдалося з такою дрібкою води, почистила перед дзеркалом зуби. І раптом непомітно, наче привид, у дверях з’являється росіянин, блідий і тонкий. Тихо запитує: «Де… будь ласка… двері?» Мабуть, він помилився квартирою. Я застигла від подиву, в самій нічній сорочці, мовчки показую йому на двері, які виходять на сходову клітку. Він чемно відповідає: «Дякую».

Я лечу в кухню. Так, він проник через чорний вхід. Шафа з мітлами, якою вдова їх загородила, відсунута. Відразу ж заходить і вдова: вона піднялася з підвалу чорними сходами. Разом ми знову барикадуємо задні двері, але цього разу надійно. Громадимо перед ними купу зі стільців, а насамкінець присуваємо важкий кухонний буфет. Вдова вважає, що тепер двері витримають. Парадні двері, як і завжди, на засуві й подвійному замку. Ми почуваємось хоч трохи захищено.

Блимає крихітний вогник у лампі Гінденбурґа, відкидаючи наші збільшені тіні на стелю. Вдова постелила мені у вітальні на своєму ліжку. Вперше за довгий час ми не опустили ролети. А для чого? Цієї ночі з п’ятниці на суботу не буде обстрілів, принаймні не в нас, бо ми вже під росіянами. Вдова присідає коло мене на край ліжка, знімає черевики. Аж раптом — гуркіт і галас.

[14] Нім. Hindenburglicht — саморобна лампадка, названа на честь Пауля фон Гінденбурґа, німецького військового командувача. Невелика, зазвичай картонна коробочка, наповнена топленим жиром (лоєм), із гнотиком посередині. Такі лампадки були популярні як у Першу, так і Другу світову війни.