Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В післямові нас запевняють, що в її долі немає нічого особливого. Вона — безіменна, одна з тисяч звичайних німецьких жінок, які пережили це жахіття, і саме в типовості її історії — її головна цінність. Наче й важко не погодитись. Особливо нині, коли інформації про гендерне насильство у всіх війнах XX і XXI століть стає дедалі більше, і ми нарешті починаємо усвідомлювати реальні масштаби замовчуваних злочинів проти жінок, які часто й злочинами не вважали. В цьому сенсі історія Безіменної і справді «звичайна».

Але навіть найнеуважніші читачі й читачки помітять, що бодай в одному авторка таки була особливою. На відміну від більшості співвітчизників, вона трохи знала російську мову, а тому могла бодай якось порозумітися з ворожими солдатами, а часом завдяки цим знанням навіть порятувати себе або ближніх. Розмаїті ж цитати й літературні відсилання (і то, нагадаю, в тексті, писаному часом на коліні в бомбосховищі), згадки про мандри Європою, знання кількох європейських мов, подорожі Радянським Союзом і перебування в Москві (ба більше, робота в якомусь московському бюро) вказують також на освіченість і певний життєвий досвід, попри те що, якщо вірити щоденнику, на той час авторці було лише трохи за тридцять. Не кажучи вже про те, що текст засвідчує уважне до деталей око і неабиякий літературний хист, а крім того, і професійний досвід письма — чи то літературного, чи журналістського.

Зрештою автор післямови Курт Марек (псевдонім Курт В. Керам), який і став головним ініціатором видання щоденників — спершу в США та Великій Британії в англомовному перекладі (1954-го і 1955-го відповідно), а за чотири роки вже в Німеччині — називає її своєю давньою і доволі близькою приятелькою. Тут варто сказати, що Курт Марек — особа далеко не остання в літературному світі 1950-х. Журналіст і редактор, повернувшись після війни з американського табору для військовополонених, він працює у відродженому видавництві «Rowolt» (вельми успішному й донині). Десь саме тоді, коли він дізнається про щоденник і вмовляє авторку його опублікувати, Курт Марек працює і над своєю документальною книжкою «Боги, гробниці й науковці» (про археологів та їхні найгучніші знахідки), яка вийде друком 1949 року й стане абсолютним національним бестселером, переживши десятки перевидань і багатомільйонні наклади; книжку навіть згодом екранізує американська студія «Metro-Goldwyn-Mayer» (фільм «Долина фараонів», 1954). Інакше кажучи, наявність такого приятеля в своєму середовищі — знак належності авторки щоденника до певних культурних або суспільних кіл. Отож говорити про її «звичайність» можемо хіба дуже обережно.

Аби не тримати інтригу довше, скажу, що врешті її особу таки розкрили. Але сталося це вже 2003 року, майже відразу після появи другого німецького перевидання, теж позиціонованого як анонімне. Видавцем став той-таки Ганс-Маґнус Енцензберґер. Тільки тепер із пропозицією звернулися вже до нього, і зробила це дружина Курта Марека, якій після смерті чоловіка належали права на «Жінку в Берліні». Річ у тім, що незадовго до цього відійшла і авторка щоденника, приятелька Ганнелоре Марек, журналістка й редакторка Марта Гіллерс (у шлюбі — Дічі-Гіллерс). Не стало її 2001 року в поважному дев’яностолітньому віці, й поховали жінку в колі найближчих у швейцарському Базелі, де вона мешкала після одруження.

Отож Марта Гіллерс і є тією Безіменною. Щоправда, була вона не «блідою білявкою» у вицвілому старому пальті, як дізнаємося зі щоденника, а доволі яскравою брюнеткою. В тому, що її ім’я нарешті розкрили, на щастя, немає етичного переступу, адже зберігати свій анонімний статус авторка бажала лише за життя (так само, як і повторно не видавати щоденник). Друге видання, на відміну від першого, відразу стало бестселером, і цього разу відгуки були вже геть іншими. Рецензенти захоплювалися документальною точністю та лаконізмом описів, спостережливістю і дивовижною емоційною «відстороненістю» авторки, яка навіть за таких обставин майже не піддавалася ані відчаю, ані ненависті. Її здатність дистанціюватися від себе до тієї міри, щоби побачити в своїх стражданнях і стражданнях тисяч інших жінок не лише брутальність і жахливу несправедливість щодо найбеззахисніших, а й своєрідне справедливе «вирівнювання рахунку», і справді вражають, як і вміння опановувати себе в найстрашніших ситуаціях і аналізувати пережите по зовсім теплому сліду. Щоденник стає вже не просто терапією, а майже невідкладною допомогою, таким собі авто-«дефібрилятором», який змушує серце битися знову і не дає остаточно збожеволіти чи втратити надію на виживання. Єнс Біскі, на той час журналіст «Süddeutsche Zeitung», котрий у вересні 2003 року першим оприлюднив інформацію про особу Марти Гіллерс, висловив також підозру щодо автентичності тексту і ступеня втручань інших авторів/редакторів (зокрема Курта Марека) в початковий рукопис[42]. А далі історія розгорталася за майже детективним сценарієм. Доки тривали журналістські баталії, історик-архівіст і письменник Вальтер Кемповскі провів на замовлення видавництва своє розслідування і зрештою опублікував статтю, в якій заявив, що й рукописи щоденників, і дещо розширений і змінений текст машинопису — таки автентичні й писані справді приблизно в той час. Ба більше, зміни, внесені в машинописний текст (переінакшені імена, «переставлені» факти й деталі, що мали б захистити реальних людей від упізнаваності), найімовірніше, були справді авторськими. Інша річ, що до німецького видання 2003 року було внесено додаткові зміни — переважно скорочення, невеликі виправлення або уточнення певних деталей. В будь-якому разі, те «олітературнення», яке відбулося, було доволі делікатним і не надто порушувало ані авторський стиль, ані, тим паче, структуру щоденника.

Вже згадувана журналістка Клариса Шнабель, яка настільки захопилася долею Марти Гіллерс, що стала її біографинею і навіть написала про неї книжку («Більш ніж Безіменна: Марта Дічі-Гіллерс та її кола», 2015), зуміла врешті дістати перші редакторські правки й зіставити їх і з оригіналом та двома англійськими перекладами, склавши докладний перелік навіть найменших змін на всіх етапах втручання в текст. Крім того, попри змінені факти й імена, дослідниці вдалося ідентифікувати значну частину осіб, які фігурують у щоденнику, як і знайти ті вулиці й будинки, де оповідачка бувала на останньому етапі війни.

Ким же була Марта Гіллерс, якій на час описуваних подій було 34 роки? Народжена 1911 року в Крефельді неподалік Дюссельдорфа в доволі звичайній німецькій родині, вона втратила батька під час Першої світової; в середній школі, крім німецької мови, вивчала також французьку, англійську та латину (власне, всі діти в родині, попри незаможність, отримали освіту); ще в школі симпатизувала комуністичній партії, відстоюючи ідеї загальної рівності й жіночої емансипації. Рано розірвала зв’язки з католицькою церквою, до якої належала родина, якийсь час була секретаркою, а на початку 1930-х вже працювала в Дюссельдорфі на компанію DEROP («Німецьке товариство зі збуту російських нафтопродуктів»), виконувала обов’язки інструкторки в місцевому осередку компартії в Бернаті й дописувала до партійної преси. Власне, по партійній лінії вона й потрапила до Москви: 1931 року радянська фотоагенція «Союзфото» шукала німецькомовних співробітників, і юна Марта, сповнена бажання пізнавати світ і маючи хист до іноземних мов, вирушає до столиці Радянського Союзу, країни втіленого комунізму. Про те, яким розчаруванням стала для неї ця подорож, нині можемо хіба здогадуватися. В щоденнику вона лише натякає на те, що жити в тих обставинах, де люди не мали змоги вільно пересуватися, а злиденність змушувала до постійних крадіжок, напевно, не змогла б. До 1933 року Марта чимало мандрує європейською частиною СРСР (хоча згадок про її поїздки в Україну в ті найстрашніші роки немає), відвідує Польщу, Грузію, Вірменію, Туреччину, Грецію та Італію. Врешті вона відмовляється від наміру лишитися в СРСР надовше і разом із працівником французького посольства їде до Парижа. Там Гіллерс вирішує отримати вищу освіту і вступає до Сорбонни, де до липня 1934 року вивчає світову історію та історію мистецтва.

Коли дівчина повертається до Німеччини, там уже панує націонал-соціалізм. Вона переїздить до Берліна, де оселяється разом із далеким кузеном Гансом Вольфґанґом Гіллерсом і його коханою Труде Занд. Ці імена важливо згадати ще й тому, що, на думку різних дослідників, цілком може йтися про людей, які фігурують у щоденнику. За одним із припущень, далекий родич може бути тим-таки Гердом, у чию мансарду оповідачка переїздить, втративши власне помешкання (хоча за коханим оповідачки, який з’являється наприкінці, цілком може ховатися й інша особа). А Ґізелою, близькою подругою, яку вона провідує в іншій частині міста, могла бути саме Труде Занд. Насправді Мартин кузен був популярним драматургом і загалом яскравою особистістю в тодішньому культурному Берліні, який спершу теж симпатизував комуністам, але в часи Третього Райху долучався і до мінімальної пропаганди (як, зрештою, і сама Марта Гіллерс). Відомо також, що Ганса Вольфґанґа кілька разів викликали на допити в Гестапо, після чого той, вочевидь, став обережнішим. У щоденнику оповідачка присвячує невеликий пасаж своєму ставленню до націонал-соціалізму, з якого розуміємо, що не йшлося ані про палку підтримку, ані про категоричне заперечення. Марта та її оточення були радше тими, хто, переживши період бурхливого ідеологічного становлення, в нових обставинах намагалися пристосуватися і просто жити, «вдихаючи повітря, яке нас оточувало й забарвлювало». Також вона хотіла залишатися в епіцентрі подій аж до часу, коли тікати з Берліна і справді стало надто пізно. Тóму, що про нацистські злочини вона, як і чимало інших німців, дізналася вже постфактум, теж є підстави вірити.

Після описуваних у щоденнику подій Марта Гіллерс іще на якийсь час лишається в Берліні, хоч невдовзі й змінює адресу. Видавництво, згадуване наприкінці, й справді було створено («Minerva»), хоча на гроші не угорця, а кіпріота Сіноса Сінодору; а першою виданою ним книжкою став російський буквар, однією з авторок якого і була Марта Гіллерс (допитлива Клариса Шнабель знайшла в ньому навіть картинку з півнем, який повторює фразу Анатоля, почуту на одному світанку: «Петух поет!»). У цьому ж видавництві з 1945 по 1950 рік виходить і молодіжний журнал «Ins Neue Leben» («У нове життя»), куди Марта Гіллерс також дописує — часом під власним ім’ям, а часом під псевдонімами. Після одруження зі швейцарцем Карлом Дічі в 1950-х жінка переїздить у Женеву і полишає кар’єру. Хоча після смерті чоловіка в 1970 році повертається до роботи у видавництві в ролі редакторки й часом дописує в місцеву пресу, упорядковує кілька видань і нарешті досліджує творчість Германа Гессе, виступаючи з різних нагод із доповідями про нього. А поміж тим і далі подорожує. Одне слово, провадить спокійне і мирне життя, в якому, здавалося, не лишилося й сліду від «Жінки в Берліні».

З іншого боку, прочитавши щоденник, важко повірити, що найбільше його авторку хвилювала саме втрата «репутації». Зі свідчень дружини Курта Марека відомо, що після війни Марта Гіллерс не надто приховувала свій щоденник (принаймні в колі друзів і приятелів про нього знали, а ще щонайменше кілька осіб читали його). Але одна річ — бути відвертою серед найближчих, інша ж — публікувати приватний щоденник на широку аудиторію, наражаючи себе на вимушену публічність і цілком очікуваний потік закидів і звинувачень. Із плином же часу звертання до тих подій ставало, мабуть, дедалі тяжчим або бодай неприємнішим. Недарма чимало постраждалих жінок — і не лише у цій війні — наважуються заговорити лише через десятиліття. Дехто ж обирає забрати пережите із собою в могилу.

Звісно, нині тема зґвалтувань німецьких жінок радянськими солдатами (як і тема воєнного насилля загалом) уже не є табуйованою, хоч і не стає від того менш шокуючою. За різними даними, 1945 року в Берліні жертвами сексуального насильства стали від 90 до 130 тисяч жінок. Історики зібрали навіть відомості про кількість здійснених відразу по війні абортів (задля цього в Німеччині навіть тимчасово скасували заборону на переривання вагітності, яка була тоді чинна). Британський історик Ентоні Бівор, автор відомої книжки «Берлін: Крах»[43] (2002), знайшов і докази того, що звіти про масові зґвалтування у Східній Пруссії, а також численні самогубства, спричинені цим, наприкінці 1944 року скеровували безпосередньо Лаврентію Берії. Одне слово, вищому радянському керівництву про поведінку його солдатів було прекрасно відомо. А агітаційні плакати з гаслами на кшталт «Солдат, ты на немецкой земле. Пробил час мести!» або «Вот она, проклятая Германия» свідчать і про те, що насправді таку поведінку солдатів у певному сенсі майже заохочували (часто дозволяючи таким чином вгамувати і жагу «справедливої» помсти).

2002 року в Німеччині вийшли друком також воєнні щоденники (1941–1946) радянського офіцера Владіміра Ґельфанда, де ця тема теж фігурує. Власне, з кожним роком віднайденої по архівах інформації стає дедалі більше.

Але все ж «Жінка в Берліні» є не лише цінним документальним свідченням чи вельми переконливим еґо-документом, яким історики можуть скористатися для доповнення загальної картини про останні дні Другої світової війни. Чи не найбільша сила цього справді літературного — бодай за потужністю впливу — тексту в тому, що він і нині є живим, майже сучасним. З перших сторінок читачі наче на власні очі бачать розбомблений Берлін із усіма його колоритними «підземними» мешканцями, схопленими кількома лаконічними, але яскравими штрихами; і так, зі страхом перегортають кожну наступну сторінку, розуміючи, що далі напевно чекає щось настільки страшне, що майже невимовне. Те, що пережили тисячі й тисячі жінок. І про що одна з них наважилася так відверто розповісти, відмовившись бути лише жертвою і засвідчивши цим власну волю до життя. За будь-яку ціну.

Роксоляна Свято

Київ, березень 2019

Інформація видавця

УДК 821.112.2'06–94=161.2

Ж 72

The translation of this work was supported by a grant from the Goethe-Institut.

Переклад цієї книжки здійснено за підтримки Goethe-Institut.

© 2002 Hannelore Marek

© AB — Die Andere Bibliothek GmbH & Co. KG, Berlin 2011

(First published by Eichbom Verlag, Frankfurt am Main 2003)

© Роксоляна Свято, переклад з німецької, 2019

© Марина Фудашкіна, обкладинка, 2019

© TOB «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2019

ISBN 978-617-7286-48-5

Анонім

Ж 72 Жінка в Берліні / переклад з німецької Роксоляни Свято. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2019. — 304 с.

ISBN 978-617-7286-48-5

[42] Докладніше про перебіг скандальної дискусії в німецькій пресі див. http://arlindo-correia.corn/einefrauinberlin.html (Доступ від 15 березня 2019 р).

[43] Anthony Beavor. Berlin: The Downfall 1945 (Viking Press, 2002). В Америці книжка вийшла під назвою «The Fall of Berlin 1945». Згодом її переклали 24 мовами.