Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми шурували всю другу половину дня, терли своїми зморщеними й розмоченими руками гімнастерки, штани і шапки. Близько сьомої вечора нам вдалося потай втекти через бічну хвіртку. Розкішне відчуття свободи, вільного вечора й прогуляної школи.

Вдома я, вдова і пан Паулі розпили рештки бургундського, яке я свого часу поцупила в старій будівлі казарми. Завтра неділя, але не для мене. Віденець знову повчав, що як завтра не прийдемо, нас силою заберуть із квартир і відведуть працювати на завод.

Неділя, 27 травня 1945

Довгий, безрадісний, виснажливий день. Найдовша неділя в моєму житті. Робота з 8 ранку до 8 вечора, без перерви, на відкритому сонці. Пральні нині не було. У наших росіян вихідний. Тож ми стояли на подвір’ї, вибудувавши живий ланцюг. Сонце шкварило. Ми з рук у руки передавали цинкові бруски і гострий брухт. Наш ланцюг, довжиною метрів у сто, був доволі рідким. Доводилося щоразу робити два — три кроки в бік наступної жінки з важким вантажем у руках. Уже скоро від палючого сонця в мене розболілася голова. А до цього ще й біль у спині і зранені руки від попередніх днів прання.

Навколо дурні балачки, сварки. Нарешті затягнули пісню. Жінки монотонно й без кінця бубоніли одні й ті ж рядки: «Сонце сяє і палить — наш бурмістр сів гав ловить — а сонце сяє і палить…» І так далі, монотонно. Так жінки вивільняли образу за вкрадену неділю.

Час від часу одна висока худюща жінка витягувала зі складок одягу наручний годинник, загорнений у рушник, і казала, котра година. Час тягнувся нескінченно. Поміж тим була тільки коротка перерва на ложку каші.

І знову спека й ані клаптика тіні. Цинк і цинк — і нема йому кінця-краю. Близько 16-ї ми заповнили перший вагон. Він срібно виблискував. Із вигуком «І — раз!» ми попхали його вгору по рейках, а тоді викотили наступний. Це був вантажний французький вагон із Бордо з уже знаною абревіатурою SNCF[32]. Звідти смерділо: перед тим його використовували як вбиральню. Жінки розсміялися. Одна вигукнула: «Гівно теж поїде на Москву».

І знову цинк без кінця-краю. Нарешті й наші наглядачі стомилися. Ми вже непогано знаємо цих двох солдатів. Називаємо їх між собою «Тедді» та «Косоокий». Сьогодні вони не були надто суворими, аж двічі викрикували чарівне німецьке слово «Паузе!» При цьому Косоокий навіть наважився потанцювати з однією з наших дівчат, а другий приплескував йому в такт. Близько 17-ї вони раптом зникли. Вихідний вечір для них, але, на жаль, не для нас. Раптом на всій території стало незатишно тихо. Ніхто не кричить і не підганяє, жодних тобі розмов і стогонів, — узагалі нічого. Тільки шаркання наших ніг і часом іще тонким голосом: «Обережно!», якщо котрась із жінок забарилася. І час від часу, звісно, хтось запитував, котра година.

З підвалу, де теж цілий день працювали жінки, надійшла інформація, що там лежить іще величезна купа цинкових брусків. Близько 19-ї пройшла чутка, що нібито вже кінець робочого дня, але виявилося, що ні. Тож далі цинк і цинк… Нарешті близько 20-ї знову з’явився росіянин і подав знак рухатися в їдальню. Ми заковтнули жирну юшку і побрели додому. Я з ніг валилася від утоми, руки були темно-сірого кольору. Коли я милася, з водою спливали грубі шматки сірого бруду. Я прилягла і дозволила вдові потішити мене чаєм із пирогом.

Від учора в нас знову є електрика. Кінець сидінню при свічках, стуканню в двері, тиші. По радіо — берлінська хвиля. Передають переважно новини та викриття, з запахом крові, трупами й жорстокістю. Кажуть, що у великих таборах на Сході спалили мільйони людей, переважно євреїв. А їхній попіл хотіли використати як мінеральні добрива. І що найбожевільніше, — все це акуратно вписували в товсті записники, гросбухи смерті. Адже наш народ любить порядок. Пізно ввечері ввімкнули Бетховена, і з очей полилися сльози. Я вимкнула радіо. Нині слухати це нестерпно.

Понеділок, 28 травня 1945

Знову пральня. Нині наші івани були в особливо піднесеному настрої. Вони щипали, хапали нас і знай повторювали завчену фразу німецькою: «Сало, яйця — спати вдома», ще й задля кращого розуміння клали голову на складені руки, наче рафаелівські янголята.

Сало і яйця; нам би вони не завадили. Але хоч якою смачною була пропозиція, жодна, здається, не купилася. Зґвалтування посеред білого дня, на відкритій території і при такій купі люду було неможливим. Усюди кипить праця, тож у бідних хлопців немає жодного тихого закутка. Саме тому й «спати вдома»: вони хочуть, щоб якась із дівчат, стужившись за салом, повела їх до себе. Звісно, серед жінок на фабриці таких багато, але страх їх стримує.

Ми знову прали гімнастерки, сорочки, носовички. Один із них виявився серветкою від нічного столика: невеликий прямокутний обрус із червоною облямівкою і вишитим написом «Гарних снів». Уперше в житті я прала носові хустинки незнайомців. Чи відчувала я огиду від ворожих шмарклів? О так, більшу, аніж від спідньої білизни. Доводилося переборювати нудоту.

Мої колежанки по пранню, здається, не відчували нічого такого. Я вже доволі добре їх вивчила. Малій Ґергі дев’ятнадцять. Ніжна і мрійлива, вона впівголоса зізнавалася мені в своїх любовних стражданнях. Розповідала про якогось друга, який її покинув, і ще про одного, який загинув… Я перевела тему на останні дні квітня. Врешті, опустивши очі, вона зізналася, що троє росіян забрали її з бомбосховища і взяли на канапі в чужій квартирі на першому поверсі: спершу по черзі, а потім як уже вийде. Зробивши свою справу, ці хлопи ще й повеселилися. Вони обнишпорили чужий кухонний сервант і, звично для того часу, знайшли там тільки варення і кавозамінник. Ложкою вона наклали Ґерті варення на волосся, а зверху ще й щедро присипали кавозамінником.

Я дивилася на дівчину, доки та тихо і сором’язливо переповідала цю історію, схилившись над пральною дошкою; намагалася уявити те страшне видовище. Ні, жоден автор не зуміє такого вигадати.

Цілий день на нас кричали і підганяли: «Давай, бистрєй, работа, скарєє!» Раптом усі вони почали дуже поспішати. Мабуть, скоро поїдуть геть.

Однією з проблем для нас, праль, є туалет. Ми використовуємо одне страшне місце, куди навіть зайти непросто. В перший день ми намагалися за собою зливати. Але труби забиті. Погано, що росіяни нас за цим підловлюють. Тепер ми організовуємо все так, що двоє стоять на чатах — з обох країв коридору, — доки третя робить свою справу. Мило і щітки ми щоразу забираємо, інакше вони відразу зникнуть.

Десь в обід ми годину сиділи на сонці на своїх перевернутих шухлядах, їли жирний суп і дрімали. А потім знову прали і прали. Мокрі від поту, близько 19-ї ми пішли додому. Нам знову вдалося потай вибратися через бічну хвіртку.

Вдома я прийняла ванну, вбрала гарний одяг і провела вечір у тиші. Мені потрібен час на роздуми. Великою є наша душевна потреба. Ми чекаємо на щире слово, звернене до нас, таке, що пробудило б до життя. Наші серця працюють вхолосту, їм бракує поживи — того, що церква називає «манною, поживою духовною». Наступної неділі, якщо буду вільна і відновляться богослужіння, спробую знайти церкву. Мені цікаво, чи прихожани віднайдуть там поживу для своїх душ. Ми ж, ті, хто не належить до жодної церкви, страждаємо у тьмі й самоті. Майбутнє нависає над нами свинцевою темрявою. Я опираюся їй, намагаючись вберегти іскру в собі. Для чого? Навіщо? Що мене чекає? Мені так нестерпно самотньо з цим усім.

Вівторок, 29 травня 1945

Ще один день прання, довгий і спекотний. Цього разу була ціла гора формених штанів і гімнастерок. Одна гімнастерка зникла з мотузки — мабуть, особливої якості, власність якогось офіцера. Ніхто, навіть той, кого обікрали, й думки не допустив, що поцупити могла котрась із нас. Звісно, чоловіки здійняли галас; але було помітно, що до крадіжок вони ставляться як до чогось природного. Це глибоко закладено в їхній натурі. Коли я була там, надто першого разу, в мене вкрали все, що тільки могли: дамську сумочку, папку для документів, пальто, рукавиці, будильник, панчохи, що сушилися у ванній. Якось у бюро, де сиділо троє співробітників, у мене вкрали манікюрні ножиці — і то в ту єдину мить, коли я нагнулася над нижньою шухлядою, щоб знайти там одне фото. Злодієм міг бути лише хтось із трьох присутніх — а на вигляд усі були привітні і з гарними манерами. Я не наважилася навіть рота відкрити, тільки обшукувала свій робочий стіл, аж розчервонілася через інцидент, — а троє співробітників тим часом працювали собі, наче нічого й не сталося. Я знаю, що звичайні росіяни не мали змоги купити такі ножички. Без сумніву, грабунки спричинено бідністю — тепер це проривається і в нас. Але росіяни цуплять дуже по-особливому: якось щиросердо і ніби самоочевидно. Це просто стається, ну і що ти з цим поробиш?

Цілий день на нас знову напосідали хлопці зі своєю звичною пропозицією: «Сало, яйця — спати вдома». Один ніяк не хотів відстати від мене, потай показував двадцятимаркову купюру, натякав, що докладе туди ще одну, якщо зганяю з ним швиденько у барак… Перед цим він пропонував те саме маленькій Ґерті.

Сьогодні разом із нами працювала ще одна росіянка — дружина чи подруга капітана, пишногруда білявка. Вона прала чоловічі сорочки зі штучного шовку і мугикала «ла-ла-ла» на мелодію німецького шляґера, який, мабуть, слухала на грамофоні. Ґерті й друга жінка мали чисті голоси, тож приєдналися. Росіянка усміхнулася до нас. Повіяло привітністю.

На вулиці ідеальна погода, щоб сушити вбрання: сонячно і вітряно. Більшість росіян сплять десь на території. Ніхто нас не щипав і не мацав. Тож ми просто собі прали. Якось розмова звернула на поезію. З’ясувалося, що Ґерті знає пів шкільної хрестоматії напам’ять. Я теж долучилася, і певний час над балією лунали рядки Мьоріке, Айхендорфа, Ленау і Ґете. Ґерті, опустивши очі: «Ти теж спочинеш скоро, — / лиш зачекай»[33]. І, зітхнувши: «Якби ж то!» Друга праля тільки похитала головою. Вона майже в два з половиною рази старша за маленьку Ґерті, але навіть не допускає думок про смерть. Вона постійно повторює: «І це теж мине».

Близько 20-ї я втомлена повернулася додому. І там з’ясувалося, що «дому» в мене більше немає. Пан Паулі влаштував удові давно очікуваний скандал із приводу майже порожнього коша з картоплею і поставив ультиматум, щоб вона мене більше не годувала й заборонила тут жити. Ну, так, мої акції впали майже до нуля відтоді, як Ніколай розчинився повітрі, а на горизонті не з’явився жоден новий кандидат на ліжко. Вдова зніяковіла і все тягнула, перестрівши мене в коридорі, бо не знала, як переказати сумну звістку. Мовляв, з одного боку, я їй подобаюся: нас об’єднали лихі часи. А з іншого, — пана Паулі вона знає довше, ніж мене, почувається йому зобов’язаною, а в майбутньому сподівається від нього певних гарантій. Вона не хоче з ним конфліктувати.

Я на це: «Слава богу. Тепер я нарешті знаю, що й до чого. Мені вже давно і кусень у горло тут не ліз. Я тільки рада, що минулого тижня харчувалася в росіян».

[32] Фр. Société Nationale des Chemins de fer Français («Національна компанія французьких залізниць»), утворена 1938 року шляхом об’єднання шести регіональних залізничних компаній.

[33] Й. В. Ґете. Нічна пісня мандрівника («Wanderers Nachtlied»). Український переклад Миколи Бажана. Цит. за: Й.-В. Ґете. Фауст. Лірика. — Київ: Веселка, 2001.